— Я знаю одного втеклого румунського священика, — продовжив Дейн, — який часто приказує «От бідолаха!» із таким співчуттям у голосі, що мені відразу ж пригадується Френк, і коли я про нього говорю, то для нього знаходжу ці самі слова. Дивно, еге ж?
Та Джастина проігнорувала братове бажання звести розмову на манівці й відразу ж перейшла до суті справи.
— Я готова убити нашу рідненьку матусю! — просичала вона крізь зуби. — Яке вона мала право так вчинити з тобою?!
— Ой, Джассі, я її прекрасно розумію. І ти спробуй зрозуміти. Якби це було зроблено від злості чи через бажання помститися, тоді мені, можливо, і було б боляче, але ж ти знаєш маму не гірше за мене. Невдовзі я поїду до Дрогеди. І сам з нею поговорю й дізнаюся, у чім справа.
— Мабуть, сини завжди толерантніші до своїх матерів, аніж дочки. — Вона ображено опустила кінчики губ і здвигнула плечима. — Може, це й добре, що я індивідуалістка-одиначка і тому не маю права нав’язувати свою думку тій чи іншій матері.
Блакитні очі брата дивилися на неї з добротою та ніжністю; Джастині здалося, що то Дейн її жаліє, і відразу ж відчула, як у неї волосся на потилиці стало дибки.
— А чому ти не виходиш заміж за Райнера? — несподівано спитав він.
Вона аж рота роззявила від спантеличення.
— А він мені ніколи не пропонував, — відповіла вона тоненьким тремтячим голосом.
— Тільки тому, що гадає, що ти відмовиш йому. Але ситуацію можна владнати.
Джастина схопила його за вухо, як колись у дитинстві.
— І не здумай, ти, телепень у сутані! Ані єдиного слова — чуєш мене? Я не кохаю Рейна! Він мені лише друг, і я хочу зберегти з ним саме такі стосунки. Якщо ти про це хоч заїкнешся, клянуся — я сяду поруч, зведу очі в одну точку і накладу на тебе прокляття; пам’ятаєш, який страх наганяла я на тебе у дитинстві?
Дейн закинув голову і розсміявся.
— Нічого в тебе не вийде, Джастино! Тепер моя магія сильніша за твою. Але не варто через це казитися, дурненька. Ну помилився я, буває. Чомусь мені здалося, що у вас із Райнером роман.
— Ніякого роману немає. Через сім років? Не сміши мої капці! За такий час можна й свиню навчити літати. — Джастина замовкла, наче підшукуючи потрібні слова, а потім поглянула на брата ніжно і майже сором’язливо. — Дейне, я за тебе рада. Гадаю, якби мама була тут, вона відчувала б те саме. їй треба лише одного: побачити, яким ти став. Постривай, вона неодмінно з’явиться.
Лагідно він обхопив долонями загострене обличчя сестри і всміхнувся їй із такою любов’ю, що вона підняла руки і міцно обхопила його зап’ястя, всотуючи цю любов всіма порами. Немов враз пригадалося дитинство, що безцінним скарбом зберігалося в їхніх душах.
Поза ніжністю до неї, яку Джастина побачила в братових очах, вона відчула і якийсь сумнів; та, мабуть, «сумнів» — то надто сильно, радше занепокоєння. Загалом, Дейн не сумнівався, що матуся колись неодмінно все зрозуміє, але він був перш за все людиною, хоча всі, окрім нього вже почали забувати про цей факт.
— Джассі, ти не зробиш мені одну послугу? — спитав Дейн, відпускаючи її обличчя.
— Все, що завгодно, — щиро відповіла сестра.
— Я отримаю щось на кшталт відпустки, перепочинку, щоби подумати, як жити далі. Два місяці. І цю важку мозкову роботу я виконуватиму верхи на коні на Дрогеді після того, як поговорю з мамою: чомусь мені не хочеться приймати рішення ще до розмови з нею. Але спершу… Спершу мені треба зібрати докупи свою хоробрість і наважитися поїхати додому. Тож, якщо зможеш, — гайда зі мною до Пелопоннесу на тиждень-два, де ти пилятимеш мене за моє боягузтво, аж поки твій голос не обридне мені так, що я сяду на літак і чкурну геть, аби тільки не чути його. — Дейн поглянув на неї і всміхнувся. — До того ж, Джассі, мені б не хотілося, щоб ти думала, наче я збираюся виключити тебе зі свого життя, та й маму не збираюся виключати. Тобі ж потрібно, щоб час від часу поруч із тобою була твоя совість?
— Ой, Дейне, звісно, поїду!
— От і добре, — сказав Дейн і кинув на сестру пустотливий погляд. — Ти мені й справді потрібна, Джас. Коли будеш поруч і чіплятимешся й діставатимеш мене, мов стара мегера, це те, що треба. Як у старі добрі часи.
— Ой-ой-ой! Що за мова, отче О’Ніл — «діставатимеш», «мегера»! Це не личить новоспеченому священику.
Заклавши руки за шию, Дейн задоволено відкинувся на спинку кушетки.
— Ай справді! Я священик. Прекрасно, еге ж? Я побачуся з мамою і потім увесь зосереджуся на Нашому Господові. Ти ж знаєш, що саме в цьому моя схильність і моє покликання. Думати про Бога.
— Треба було тобі до ордену вступити, Дейне.
— Я й досі можу це зробити і, скоріш за все, зроблю. Маю все життя попереду, тому поспішати немає потреби.
Джастина поїхала з прийому в компанії Райнера, і коли вона розповіла йому, що поїде з Дейном до Греції, він розповів їй, що поїде до свого офісу в Бонні.
— Чорт, уже давно пора, — сказала вона. — Щось ти не надто завантажений роботою як для урядового міністра. Всі газети тільки й пишуть, що ти — гульвіса і приємно проводиш час із рудоголовою австралійською актрисою, старий ловеласе.
Він пригрозив їй величезним кулаком.
— Я плачу за свої нечисленні розваги так, як ти й уявити собі не можеш!
— Не хочеш поговорити, Райнере?
— Ні. Допоки ти не знімеш своїх туфель.
— Тепер не можу. Міні-спідниці мають свої недоліки: минули дні, коли можна було носити панчохи, які легко знімалися. Натомість придумали щось типу театрального трико, а їх не можна зняти привселюдно, не викликавши фурору на кшталт того, який свого часу влаштувала леді Годіва. Тому щоб не продерти страшенно дорогих колгот, мушу залишатися полонянкою своїх туфель.
— Що ж, ти принаймні допомагаєш мені поглибити мої знання у сфері жіночої білизни, як спідньої, так і верхньої, — спокійно зауважив він.
— Не тринди! Можу присягнутися, що ти маєш із десяток коханок і саме з ними й вивчаєш тонкощі жіночої білизни!
— Не десяток, а лише одну, і вона, як і усі добрі коханки, чекає на мене негліже.
— А знаєш, здається, ми ще ніколи не обговорювали твоє інтимне життя. Як дивно! А яка вона, твоя коханка?
— Русява сорокарічна ропуха з хворим шлунком.
Джастина аж заціпеніла.
— Не дуркуй, цього не може бути, — повільно промовила вона. — Я не можу уявити тебе з такою жінкою.
— Чом би й ні?
— У тебе надто гарний смак.
— У кожного свій смак, моя люба. Я й сам зовні аж ніяк не Аполлон, то чому ж ти гадаєш, що я здатен зачарувати молоду й красиву жінку, аби вона стала моєю коханкою?
— Бо ти це можеш! — обурено кинула Джастина. — Ще й як можеш!
— Ти про мої гроші, еге ж?
— Та які там гроші! Ти дражниш мене, як і завжди. Райнере Мерлінґ Гартгайм, ви чудово усвідомлюєте, наскільки привабливим ви є, інакше б не носили отих золотих медальйонів та сорочок-сіточок. Зовнішній вигляд — це ще не все, а якби це було так, мені й досі було б дивно.
— Твоя турбота про мене така зворушлива, Herzchen.
— Чому коли я з тобою, у мене виникає таке відчуття, що я постійно біжу, наздоганяючи тебе, але жодного разу мені це не вдавалося?
Вибух її роздратування вщух; Джастина вклякла, з сумнівом дивлячись на Райнера.
— Скажи — ти пожартував?
— А ти вважаєш, що пожартував?
— Так! Ти — не марнославний, але чудово усвідомлюєш свою привабливість.
— Знаю чи не знаю — це неважливо. Важливо те, що ти вважаєш мене привабливим.
Вона збиралася сказати йому: «Звісно, вважаю. Я навіть недавно подумки приміряла тебе до себе як коханця, але потім вирішила, що нічого путнього із цього не вийде, тож краще нам зберегти дружні стосунки».
Якби він дозволив їй це сказати, то міг би вирішити, що його час іще не настав, і тому повівся б інакше. Та не встигли слова зірватися з її вуст, як Райнер тримав її в обіймах і цілував. Не менше хвилини стояла Джастина, немов роздерта навпіл, роздавлена й вмираюча, її внутрішня енергія несамовито волала від шаленого піднесення, намагаючись вирватися назовні й злитися з такою самою несамовитою енергією Райнера. Його рот — о, як це прекрасно! А його волосся — таке неймовірно густе, таке повне життєвої сили, що їй захотілося в самозабутньому екстазі вчепитися в нього руками. А Райнер взяв її обличчя у свої долоні й сказав, усміхаючись:
