Рейн сидів, відкинувшись на спинку крісла і слухаючи розповідь Боба про стригальство, а Джастина, не маючи, що робити, бо німець все повністю взяв на себе, з цікавістю роздивлялася його. Здебільшого вона відразу ж помічала у людях їхні фізичні особливості, але зрідка пильність підводила її, могла застукати зненацька й утворити нішу в її житті, так і не отримавши від неї отої початкової оцінки. А якщо така оцінка не була зроблена, то могли пройти роки, і ці самі люди могли втрутитися в її думки як чужинці. Саме це й відбувалося, коли вона спостерігала за Рейном. Звісно, визначальною стала ота перша зустріч, коли вона, оточена з усіх боків церковниками, ошелешена й перелякана їхньої сановною величчю, поводилася підкреслено розв’язно й навіть нахабно. Тому їй вдалося запам’ятати лише найочевидніші риси: його кремезну статуру, його волосся, його чорнявість. А потім все це зблякло, бо він нав’язав їй сприйняття самого себе, яке виходило за межі суто фізичних атрибутів: Джастині було набагато цікавіше слухати, що промовляє рот, аніж на цей рот дивитися.

І тепер вона дійшла висновку, що він не був бридким. Вочевидь, зовнішність Райнера відображала не найкраще і найгірше, що в ньому було. Як у римського імператора. Тож не дивно, що йому подобався Рим. Широке обличчя з широкими й високими вилицями та невеликим, але орлиним носом. Оці чорні брови, чомусь прямі, хоча б мали повторювати вигин надочних дуг. Незвично довгі, майже жіночі вії та досить приємні чорні очі, здебільшого напівзаплющені, щоб приховати його думки. Але найціннішим надбанням Райнера був, беззаперечно, його рот: ані повний, ані тонкогубий, ані маленький, ані великий, гарної форми, з чітко окресленими обрисами губ і тою особливою рішучістю, з якою він стискав його, немов побоюючись, що коли він послабить контроль над ним, звідти повискакують таємниці його справжньої натури. Як це цікаво — аналізувати обличчя, яке вважалося знайомим, а виявилося незнайомим взагалі!

Джастина вийшла з задумливості й спостерігала за Райнером. Це було наче з тебе зірвали одіж перед натовпом, який готовий тебе закидати камінням. На мить його очі прикипіли до її очей — широко розкриті й уважні, й не стільки спантеличені, скільки здивовано-обережні. Потім Райнер спокійно перевів погляд на Боба і поставив йому цілком доречне запитання про методи підтримання високої якості вовни. Джастина подумки струсонула головою і наказала собі не фантазувати всілякі дурниці. Хоча цікаво було уявити можливим коханцем чоловіка, який скільки років був її другом. І виявити, що ця думка їй не огидна і не відразлива.

Після Артура Лестрейнджа вона мала низку його послідовників, та її не тягнуло пореготати під час статевого акту. О, довгий же шлях здолала я після тієї пам’ятної ночі. Та чи досягла я насправді хоч якогось прогресу? Втім, кохатися з чоловіком — це дуже приємно, і до біса те, що Дейн казав їй про одного-єдиного чоловіка. «Я ніколи не зупинюся на одному чоловікові, тому я не спатиму з Райнером, ні, тільки не це. Бо тоді багато чого зміниться, і я втрачу свого друга. А мені потрібен друг, я не можу дозволити собі втратити його. Тому я збережу його для себе так, як і Дейна, — людську істоту чоловічої статі, яка не має для мене жодного фізичного значення».

Церква вміщала двадцять тисяч людей, тому не була переповненою. Ніде у світі не було вкладено стільки часу, думки та генію у створення храму Божого, як у базиліку Святого Петра; перед нею жалюгідно бліднули всі язичницькі храми античності. І це не було перебільшенням. Скільки любові, скільки важкої праці, скільки поту. Базиліка Браманте, купол Мікеланджело, колонада Берніні. Пам’ятник не лише Богу, а й Людині. Глибоко під сповідальнею, у маленькій кам’яній камері був похований сам святий Петро; тут коронувався імператор Карл Великий. Здавалося, поміж тоненькими низочками світла відлунює шепіт давно замовклих голосів, давно померлі пальці пестять бронзові промені за головним вівтарем і ніжно гладять кручені бронзові колони baldacchino[15].

Він лежав долілиць на сходах, наче мертвий. Про що він думав? Чи відчував біль (якого не мав права відчувати) через те, що його мати не приїхала? Кардинал Ральф, дивлячись крізь сльози, знав, що такого болю не було. До цього — так, був. Опісля — теж, безумовно, буде. Але тепер болю не було. Все у ньому зосередилося на цьому моменті в очікуванні дива. Не мусить бути в ньому місця ні для чого, що не є Богом. Це був день його днів, найважливіший момент його життя, і ніщо не мало значення, окрім нагальної справи: обітниці присвятити своє життя й душу Богу. Мабуть, йому це вдасться, та скільком це вдалося насправді? Кардиналу Ральфу не вдалося, хоча він і досі згадував своє висвячення, як подію, сповнену святої чудесності. Він прагнув цього усією душею й тілом, але щось не дозволило йому це зробити.

«Моє висвячення не було таким пишним, але я знову переживаю його разом із Дейном. І це ж просто диво (а Дейн і є дивом), що він, попри наші побоювання за нього, провів між нами стільки років і не сотворив собі неприятеля, не кажучи про справжнього ворога. Всі його люблять, і він любить всіх. Йому навіть на думку не спадає, що такий стан справ є вкрай незвичайним. Однак, коли він вперше прийшов до нас, він не був такий упевнений у собі; ми дали йому цю впевненість, і заради цього, напевне, варто було жити. Багато священиків вийшли зі стін цієї церкви, тисячі тисяч, однак для нього ця подія є чимось надзвичайним. О, Меґі! Чому ж ти не приїхала поглянути на подарунок, який ти зробила Нашому Господу, подарунок, який я сам не в змозі був зробити? Оце, мабуть, і є причина — чому він сьогодні не відчуває болю. Бо саме сьогодні Бог наділив мене здатністю забрати той біль собі, позбавити Дейна від нього. Я плачу його сльозами, я сумую його сумом. І саме так воно й має бути».

Трохи згодом він повернув голову і поглянув на мешканців Дрогеди в незвичних темних костюмах. Боб, Джек, Г’юї, Джимс, Петсі. Вільний стілець для Меґі, а за ним — Френк. Полум’яне волосся Джастини, приглушене чорною мереживною вуаллю; єдина жінка серед присутніх Клірі. Побіля неї Райнер. А потім багато людей, яких він не знав, але ті переживали сьогоднішній день так само повно і яскраво, як і мешканці Дрогеди. Однак цей день і для нього є особливим. Сьогодні він почувається так, наче віддає Богу власного сина. Він усміхнувся і зітхнув. Що ж тоді відчуває Вітторіо, який наділяє Дейна саном священика?

Мабуть, через те, що він гостро переживав відсутність матері, Джастина була першою, кого Дейн відвів убік на прийомі, який кардинал Вітторіо та кардинал Ральф влаштували на його честь. У сутані з високим білим комірцем Дейн видавався пишним і величним, подумала Джастина, «але він зовсім не схожий на священика, скоріше, на актора, який священика грає». Але таке враження зберігалося доки не поглянути в його очі. А в них — внутрішнє світло, те невловиме й непоясненне, що перетворило його із надзвичайно вродливого хлопця на чоловіка воістину унікального.

— Здрастуйте, отче О’Ніл, — сказала вона.

— Я ще не звик до такого звернення, Джассі.

— Це неважко зрозуміти. Я ще ніколи не почувалася так, як у соборі Святого Петра, а що відчував ти під час висвячення, я навіть уявити не можу.

— Ой, та зможеш — десь у душі. Якби ти дійсно не могла, то не була б такою гарною акторкою. Але у тебе, Джассі, це йде з підсвідомості; воно не вибухає, перетворюючись на думку, допоки не стає тобі потрібним.

Вони сиділи на маленькій кушетці в дальньому кутку кімнати, де їм ніхто не заважав говорити.

Згодом Джастина сказала:

— Я така рада, що Френк приїхав, — і поглянула туди, де Френк розмовляв із Райнером із таким пожвавленням на обличчі, якого ані його племінник, ані племінниця ніколи не бачили.