— За тиждень-два. Він приїде нічним поштовим потягом. Я хотів відправити його літаком, але він сказав, що волів би приїхати потягом.

— Ми з Петсі зустрінемо його, — радо запропонував Джимс, але враз осунувся. — Ой, ні! Ми ж не знаємо, який він!

— Ні, — озвалася Фіона. — Я сама його зустріну. Я ще зможу з’їздити сама на авто до Джилі.

— Мама має рацію, — твердо мовила Меґі, випереджаючи хор заперечень від братів. — Нехай мама сама його зустріне. їй першою належить із ним побачитися. Це її право.

— Ну, досить, мені треба роботу робити, — хрипко мовила Фіона і рушила до свого столика.

Всі п’ятеро братів підвелися, як один.

— Та й нам, мабуть, вже пора спати, — сказав Боб, нарочито позіхаючи. Він сором’язливо всміхнувся кардиналу Ральфу. — Як у давнину, коли ви служили ранками месу.

Меґі згорнула в’язання, відклала його і підвелася.

— Тоді і я скажу «добраніч», Ральфе.

— Добраніч, Меґі. — Він провів її поглядом, коли вона виходила з кімнати, а потім обернувся до зсутуленої спини Фіони. — Добраніч, Фіоно.

— Прошу? Ти щось сказав?

— Добраніч, кажу.

— Ой, добраніч, Ральфе.

Йому не хотілося йти нагору так швидко після Меґі.

— Піду, мабуть, погуляю перед сном. Знаєш, що, Фі?

— Ні, не знаю, — відказала вона байдужим голосом.

— Ти мене й на секунду не обдуриш.

Вона пирснула від сміху, і звук вийшов якийсь химерний.

— Та невже? А я гадала, що можу.

Пізня ніч, і зорі. Південні зорі, що вічно мандрують небесами. Він назавжди втратив із ними зв’язок, хоча вони нікуди не поділися, вони й досі тут, надто далекі, щоб зігріти, надто відсторонені й байдужі, щоби втішити. Вони ближче до Бога, котрий між ними немов слабенький, ледь помітний серпанок. Ральф довго стояв, вдивляючись у зоряне небо, прислухаючись до вітру в деревах і всміхаючись.

Не маючи охоти зустрічатися з Фі, він піднявся сходами на дальньому кінці будинку; лампа над її столом і досі горіла, і йому було видно її силует — Фіона працювала. Бідолашна Фіона. Як їй, мабуть, страшно лягати в постіль! Хоча, коли з’явиться Френк, це буде легше. Можливо.

Верхній майданчик сходів зустрів його щільною стіною тиші; на вузенькому коридорному столику стояла кришталева лампа, кидаючи довкола тьмяне світло для комфорту тих, кому вночі здумається вийти; вона мерехтіла під легеньким вітерцем, який поколихував штори на сусідньому вікні. Він пройшов повз неї, нечутно ступаючи м’яким килимом.

З широко розчинених дверей спальні Меґі линуло світло, а самі двері на якусь мить затулили від нього світло коридорної лампи; він зайшов, зачинив за собою її двері й повернув ключ. Меґі, накинувши широкий халат, сиділа у кріслі біля вікна, що виходило на поглинуте темрявою пасовисько Гоум Педдок; повернувши голову, вона мовчки дивилася, як Ральф підійшов до ліжка і сів скраю. Меґі повільно піднялася і підійшла до нього.

— Давай допоможу тобі зняти чоботи. Саме тому я й не ношу черевики чи чоботи з високими халявами: не можу їх зняти без спеціального важеля, а важіль руйнує добре взуття.

— А ти навмисне вдягла такий халат, Меґі?

— Це ти про трояндовий попіл? — усміхнулася вона. — Це завжди був мій улюблений колір. Річ у тім, що він пасує до мого волосся.

Він виставив одну ногу, і вона стягнула з неї чобіт, а потім виставив другу.

— Ти й не сумнівалася, що я прийду до тебе, Меґі?

— Я ж казала тобі. На Дрогеді ти мій. Якби ти не прийшов до мене, то я прийшла б до тебе сама, можеш навіть не сумніватися.

Вона стягнула йому через голову сорочку і на мить із пронизливою чуттєвістю затримала руку на його голій спині, потім пішла до лампи і прикрутила її, а Ральф тим часом розвішав свої речі на спинці стільця. Потім він почув шерхіт — то вона скинула свій халат. «Завтра вранці я служитиму месу. Але то буде завтра вранці, коли магія минеться. А тепер ніч, і Меґі. Я так хотів її. Завжди. Вона теж, як святе причастя».

— А я гадав, що ви будете в червоній сутані! — розчаровано мовив Дейн.

— Інколи я вдягаю її, Дейне, але лише в стінах палацу. За його межами я ношу чорну сутану з червоним поясом, як і тепер.

— А ви й справді маєте палац?

— Так.

— І там повно люстр?

— Так, але Дрогеда має їх не менше.

— Ой, яка там Дрогеда! — з відразою сказав Дейн. — Не сумніваюся, що наші крихітні порівняно з вашими. Хотілося б побачити ваш палац і вас у червоній сутані.

Кардинал Ральф усміхнувся.

— Хтозна, Дейне! Може, одного дня й побачиш.

У глибині хлопчикових очей завжди ховався дивовижний вираз якоїсь задумливої відчуженості. Коли Дейн прийшов на месу, кардинал Ральф помітив, що цей вираз посилився, став помітнішим, але він не впізнав його, хоча й відчув, що вже десь бачив таке. Бо жоден чоловік не бачить себе у дзеркалі таким, яким він є насправді. І жодна жінка.

Людді та Енн Мюллери мали приїхати на Різдво, як робили це щороку. Великий будинок повнився безтурботними людьми, які збиралися відзначити найкраще Різдво за багато років; Мінні та Кет працювали, невлад поспівуючи, і місіс Сміт безперервно всміхалася, від чого її пухкеньке личко висіювалося зморщечками; Меґі без нарікань віддала Дейна під опіку кардинала Ральфа, навіть Фіона мала щасливіший вигляд і не так часто прилипала до свого столу. Чоловіки хапалися за кожну можливість повернутися на вечір додому, бо після пізньої вечері вітальня гуділа розмовами, а місіс Сміт призвичаїлася готувати закуску на сон грядущий — грінки з розтопленим сиром, гарячі здобні булочки з маслом та коржики з ізюмом. Кардинал Ральф запротестував, що від такої кількості смачної їжі він погладшає, але після трьох днів перебування на дрогедському повітрі, спілкування з дрогедськими мешканцями та споживання дрогедських харчів він, здавалося, таки позбувся тієї худорлявості й виснаженого вигляду, який мав, коли приїхав сюди.

Четвертий день видався надзвичайно спекотним. Кардинал Ральф поїхав із Дейном загнати отару овець, похмура Джастина залишилася сама в хижці серед перцевих дерев, а Меґі вилежувалася на плетеній канапці з подушками на веранді. Її тіло наситилося і розслаблено обм’якло; вона почувалася щасливою. Жінка може прекрасно жити без цього роками, але коли це траплялося з єдиним коханим чоловіком — це вдвічі приємніше. Коли вона бувала з Ральфом, оживала кожна часточка її єства, окрім тієї, яка належала Дейну; а коли вона бувала з Дейном, оживала кожна часточка її єства, окрім тієї, що належала Ральфу. І лише тоді, коли вони були побіля неї одночасно, як тепер, вона почувалася абсолютно щасливою. Що й не дивно: Дейн був її сином, а Ральф був її чоловіком.

Однак була одна обставина, що затьмарювала її щастя: Ральф так і не здогадався. Тому вона вперто мовчала про свою таємницю. Якщо він сам цього не побачив, то навіщо про це казати? Бо що він такого зробив, щоб заробити право на це знання? Те, що Ральф хоч на мить повірив, що вона з власної волі могла повернутися до Люка, стало останньою краплею. Він не заслуговував на те, щоб йому про це розповісти, якщо так погано про неї подумав. Інколи вона відчувала на собі холодний іронічний погляд Фіони, але, як нічого не було, так само холодно й іронічно дивилася на неї у відповідь. Фі зрозуміла, вона все зрозуміла, в цьому сумніву не було. Зрозуміла прихований гнів на Ральфа, обурення і бажання відомстити за довгі роки самотності. Ганявся за прекрасними, але ілюзорними веселками — ось чим займався Ральф де Брикасар, тож із якого дива вона даруватиме йому найпрекраснішу веселку у світі — свого сина? Нехай залишається сам. Нехай страждає, так і не дізнавшись.

Задзвонив телефон — міжміський дзвінок; Меґі спочатку слухала, лежачи на канапці, а потім, здогадавшись, що Фіони поблизу немає, неохоче підвелася і взяла слухавку.