— Може, Джастина, й моє дитя, але сучка вона рідкісна. Лаятися я навчилася лише тепер, у зрілому віці, й саме завдяки Джастині. Трохи завдяки тобі. Трохи через Люка. Війну. Дивно, як це все накопичилося.

— Ти дуже змінилася Меґі.

— Невже? — Її ніжний повний рот вигнувся в посмішку. — Мені так не здається, якщо чесно. Вся справа у Великому Північному Заході, це він мене виснажує, злущує з мене нашарування, наче сім покривал із Саломеї. Або як з цибулини, за словами Джастини. Ох і дитина! Ніякої романтики в душі. Я — та сама Меґі, Ральфе, тільки більш оголена.

— Може, й так.

— Зате ти дуже змінився, Ральфе.

— В якому сенсі, моя Меґі?

— Наче статуя на п’єдесталі, яка похитується від кожного подиху вітру, і наче те, що ти бачиш зі своєї висоти, тебе розчаровує.

— І справді, — беззвучно розсміявся він. — Подумати тільки! Колись я мав безрозсудність сказати, що ти звичайнісінька, така, як усі! Забираю ці слова назад. Бо ти — дивовижна і неповторна жінка, Меґі! Одна-єдина!

— А що сталося?

— Не знаю. Може, я виявив, що навіть ідоли Церкви мають глиняні ноги? Може, я справді продався за дешеву юшку? Може, я справді намагаюся втриматися за те, чого не існує? — Ральф зсунув брови, наче відчувши біль. — В цьому, мабуть, і полягає суть проблеми, якщо висловити її двома словами. Я — набір кліше. Який же він старий, прогірклий та скам’янілий, цей світ Ватикану.

— Я завжди була більш реальною, але ти так і не побачив цього.

— Але ж я нічого не міг вдіяти, правду кажу! Я знав, куди мені рухатися, але я не міг. З тобою я був би кращою людиною, хоча й без високої посади. Але я не міг, Меґі. Як мені хочеться, щоб ти це зрозуміла!

Вона ніжно взяла його під руку.

— Мій любий Ральфе! Я все бачу, і все розумію. Кожен із нас має в собі те, через що нездатен переступити, хоч криком кричи від болю. Ми є такими, якими ми є, от і все. Як та древня кельтська легенда про пташину з терновою колючкою в грудях — вона співає пісню свого серця, а потім умирає. Бо не може інакше, бо її до цього одержимо вабить. Ми знаємо, що чинимо хибно, ще до того, як це вчинити, але самоповага та гординя не дають змоги щось змінити, чи не так? Невже ти не розумієш, що кожен співає свою маленьку пісню, будучи переконаним, що це найпрекрасніша пісня з усіх, які чув цей світ. Ми самі створюємо власні тернові колючки і навіть не думаємо зупинитися і замислитися про наслідки. Все, що ми можемо, — це страждати від болю і запевняти себе, що він був того вартий.

— Ось цього я й не розумію. Навіщо біль? — Він поглянув на її руку, яка ніжно торкалася його і водночас завдавала нестерпного болю. — Чому біль, Меґі?

— А ти Бога спитай, Ральфе, — відказала Меґі. — Біль — це в Його віданні, хіба ж ні? Він створив нас такими, якими ми є. Він створив увесь світ. Отже, це Він створив і біль.

Боб, Джек, Джимс та Петсі зібралися на вечерю, бо то була субота. Наступного дня отець Ветті мав відслужити месу, але Боб йому зателефонував і попередив, що на фермі нікого не буде. Така собі безневинна брехня, щоби зберегти анонімність приїзду кардинала Ральфа. П’ятеро хлопців Клірі тепер ще більш схожі на Педді, старші, повільніші у розмові, надійні й витривалі, як земля. А як вони Дейна любили! Очей, здавалося, з нього не зводили, навіть проводжали його до кімнати, коли той ішов спати. Авжеж вони дочекатися не могли того дня, коли він приєднається до них, щоб разом господарювати на Дрогеді.

Кардинал Ральф виявив-таки причину ворожого ставлення Джастини до себе. Річ у тім, що він сподобався Дейну, хлопець ловив кожне його слово, постійно крутився біля нього — і Джастину банально замучили ревнощі.

Коли діти пішли нагору спати, він окинув поглядом тих, хто лишився: братів, Меґі та Фіону.

— Фі, відірвися на хвилину від свого столу, — сказав кардинал. — Іди сідай із нами. Я хочу з усіма вами поговорити.

Вона й досі трималася добре і не втратила постави, от тільки груди обвисли і в талії трохи погладшала, та й то скоріше через вік, а не через надмір ваги. Вона мовчки сіла напроти кардинала в кремове крісло поруч із Меґі, а брати примостилися на кам’яній лавці неподалік.

— Це стосується Френка, — почав він.

Ім’я немов зависло, резонуючи у повітрі, таке далеке, майже забуте.

— Про Френка? — стримано спитала Фіона. — А що?

Меґі відклала в’язання і поглянула на матір, а потім — на кардинала Ральфа.

— Розкажи нам, Ральфе, — швидко мовила вона, побоюючись, що материного самовладання надовго не вистачить.

— Френк відбув майже тридцятирічний термін ув’язнення, ви знаєте це? — спитав кардинал. — Мені відомо, що мої люди тримали вас у курсі, хоча я попрохав їх не засмучувати вас без крайньої потреби. Я щиро вірю, що ані Френку, ані вам не стало б легше, якби ви дізналися про болісні подробиці його самотності та відчаю, бо ніхто з нас нічим не зміг би йому допомогти. Наскільки я знаю, його випустили б на волю багато років тому, якби не його погана репутація через схильність до насильства та через психічну неврівноваженість у перші роки у в’язниці міста Гульберн. Навіть під час війни, коли багатьох в’язнів відпустили служити в армії, бідолашному Френку відмовили.

Фіона відірвала руки від обличчя.

— Це все його норов, — мовила вона без натяку на емоції в голосі.

Здавалося, кардиналу було важко добирати правильні слова; і поки він намацував їх, вся родина споглядала його зі змішаними почуттями жаху й надії, хоча не за добробут Френка вони турбувалися.

— Ви, мабуть, страшенно здивуєтеся, дізнавшись, навіщо я приїхав до Австралії через стільки років, — нарешті сказав кардинал Ральф, не дивлячись на Меґі. — Я не завжди думав про ваші життя, і я це усвідомлюю. Спочатку я думав про себе і ставив себе на перше місце. А коли Його Святість винагородив мої труди на благо Церкви кардинальською мантією, я поставив собі питання: а чи зможу я зробити для родини Клірі щось таке, що засвідчило б мою повагу до них і турботу. — Він глибоко вдихнув і поглянув на Фіону, а не на Меґі. — Я приїхав до Австралії, щоб подивитися, чи можна щось зробити для Френка. Пам’ятаєш, Фіоно, нашу розмову після загибелі Педді та Стю? Двадцять років пройшло, а я й досі не можу забути вираз твоїх очей. Немов вся жвавість, все бажання жити покинули тебе.

— Так, — різко мовив Боб, прикипівши поглядом до матері. — Саме так воно й було.

— Френка звільняють під слово честі, — сказав кардинал. — Це єдине, що я міг зробити, аби продемонструвати, що я й справді про вас турбуюся.

Якщо кардинал очікував, що давно згаслі очі Фіони раптом спалахнуть яскравим світлом життя, то на нього чекало сильне розчарування: спочатку в них замерехтів слабенький вогник, якому тягар прожитих років не дав би розгорітися в повну силу. Але в очах її синів він побачив справжню силу цього вогню і відчув корисність і потрібність свого покликання так, як не відчував його відтоді, коли спілкувався з молодим німецьким солдатом із незвичним ім’ям.

— Дякую, — тільки й сказала Фіона.

— Ви покличете його сюди, на Дрогеду? — спитав він чоловіків Клірі.

— Це його домівка, тут йому місце, — стисло відповів Боб.

Усі схвально закивали головами, окрім Фіони, яка, здавалося,зациклилася на якомусь своєму видінні.

— Він уже не той, колишній Френк, — лагідно говорив далі кардинал Ральф. — Перш ніж їхати сюди, я відвідав його в тюрмі й сповістив йому новину, і мені довелося сказати, що увесь цей час на Дрогеді знали, що з ними сталося і де він є. Якщо я скажу вам, що він сприйняв це досить спокійно, то це дасть вам декотре уявлення про те, настільки він змінився. І він був просто… вдячний. Сказав, що жде не діждеться знову зустрітися з родиною, а особливо — з Фіоною.

— А коли його випускають? — спитав Боб, прокашлявшись і таким чином даючи матері час оговтатися, бо вона ще не поборола страх перед тим, що може трапитися, коли повернеться Френк.