Е-е-е, та його обличчя теж зазнало змін. Рот втягнувся, в ньому відобразився новий біль та сильніша вразливість, а очі, такі прекрасні своїм кольором, формою та обрамленням, тепер не схожі на ті, які він пам’ятав так добре, наче вони весь час були перед ним. Кардинала Вітторіо завжди вражало те, що очі Ісуса були блакитні, й у Ральфа теж: спокійні, відсторонені від баченого ними і тому здатні охоплювати все і розуміти все.
Та, може, то було помилкове враження. Хіба ж можна співчувати людству та страждати самому, якщо це не відображається у твоїх очах?
— Йдіть сюди, Ральфе, сідайте.
— Ваше високопреосвященство! Я хочу сповідатися.
— Згодом, згодом! Спершу ми поговоримо, і до того ж англійською. В наші дні скрізь повно допитливих вух, але, дякуючи нашому любому Ісусу Христу, ці вуха не розуміють англійської. Сідайте, Ральфе, будь ласка. Так приємно знову бачити вас! Мені бракувало ваших мудрих порад, раціонального розуму та вишуканого розуміння товариських стосунків. Мені не вдалося знайти хоча б наполовину такого доброго помічника, як ви. Він відчув уже, як його мозок переключився на формальність, відчув, як самі його думки набули простіших та ходових формулювань: більше за інших Ральф де Брикасар усвідомлював, як все в людині змінюється залежно від компанії та навіть від мови. Легка невимушеність розмовної англійської — не для вух кардинала. Тому він сів неподалік, напроти тендітної постаті в яскраво-червоному муарі, колір якого немов змінювався і залишався незмінним, а ще мав властивість зливатися по краях із довкіллям, а не виділятися з нього.
Розпачлива втома та нервозність, які мучили його кілька тижнів, здавалося, трохи послабили тягар на його плечах; йому стало дивно — чому він так боявся цієї зустрічі, хоча достеменно знав наперед, що його зрозуміють і пробачать. Але річ була не в цьому, зовсім ні. А в тому, що він сам відчував провину за те, що спотикнувся, за те, що недостойний ідеалу, до якого прагнув, за те, що розчарував чоловіка, який був доброзичливим до нього, нескінченно добрим, справжнім другом. Він почувався винуватим, бо будучи нечестивим сам, зайшов до цієї непорочної чистоти.
— Ральфе, ми священики, але перш за все ми — ще дехто, ми ті, ким були до того, як стали священиками, і від цього нам нікуди не подітися попри нашу винятковість. Ми — люди, з людськими слабостями та пороками. І ніякими словами не змусите ви мене змінити про вас враження, яке склалося за проведені разом роки, ніякими своїми словами не змусите ви мене думати про вас гірше і відчути меншу симпатію. Багато років я знав, що ви уникали втілення наших внутрішніх слабостей, нашої людської натури, але я знав, що ви пройдете через це, бо всі ми через це проходимо. Навіть Його Святість — найсмиренніший та найлюдяніший із нас.
— Я порушив обітницю, ваше високопреосвященство. Це не прощається так легко. Бо це святотатство.
— З власного бідністю ви покінчили багато років тому, коли прийняли заповіт місіс Мері Карсон. Залишаються цнотливість та послух, чи не так?
— Тоді я порушив усі три, ваше преосвященство.
— Називайте мене Вітторіо, як і раніше! Я не шокований, Ральфе, і не розчарований. Така воля Господа нашого Ісуса Христа, і я гадаю, що ви, напевне, дістали великий урок, який не можна засвоїти у менш деструктивний спосіб. Шляхи Господні недовідомі, й мотиви Його лежать за межами нашого вузького й недосконалого розуміння. Але, гадаю, те, що ви зробили не далося вам легко, ви не могли відкинути вашу обітницю як марну й безглузду річ. Я добре знаю вас. Я знаю, що ви горді, вам подобається сама ідея бути священиком, ви надзвичайно свідомі своєї винятковості. Можливо, цей конкретний урок був потрібен вам для того, щоб угамувати власну гординю, дати зрозуміти, що спершу ви людина, і тому не є таким винятковим, як вам здається. Хіба ж це не так?
— Так. Мені бракувало смиренності, мені здається, що я прагнув бути самим Господом. І в цьому був мій непростимий гріх. Я не можу простити себе, тож як я можу сподіватися на прощення небесне?
— Гординя, Ральфе, гординя! Не вам прощати, невже ви досі не розумієте? Прощати може лише Бог. І він простить, якщо побачить справжнє розкаяння. Ви ж знаєте, він простив більші гріхи людям менш святим, а також великим лиходіям. Невже ви гадаєте, що Володар Люцифер не був прощений? Він дістав прощення в першу ж мить свого бунту. Він сам обрав свою долю правителя пекла, то не була воля Божа. Хіба він не сказав: «Краще правити у пеклі, аніж прислужуватися в раю»? Бо він не зміг здолати своєї гордині, підкорити свою волю волі іншого, навіть попри те, що цей інший був самим Господом Богом. Я не хочу бачити, як ви зробите ту саму помилку, мій дорогий друже. Смиренність була тією єдиною рисою, якої вам бракувало, а саме її наявність необхідна для того, щоб стати великим святим або великою людиною. Допоки ви не залишите справу прощення Господу, ви не набудете справжньої смиренності.
Сильне вольове обличчя Ральфа скривилося.
— Так, я розумію вашу правоту. Я мушу прийняти себе таким беззаперечно і прагнути бути кращим, не пишаючись тим, ким я є. Я каюсь і тому хочу сповідатися, щоб чекати на прощення. Я справді розкаююсь, гірко розкаююсь. — Ральф зітхнув; його очі видали внутрішній конфлікт, який він не міг приховати, де завгодно, тільки не тут. — Одначе, Вітторіо, в певному сенсі мені не залишалося нічого іншого. Або зруйнувати і занапастити її, або занапаститися самому. Тоді здавалося, що іншого вибору я не мав, бо дійсно кохаю її. І не її провина в тому, що я не хотів переводити це кохання у фізичну площину. Розумієте, її доля стала важливішою за мою. До того я ставив на перше місце себе, як більш значущого за неї, істоту нижчого порядку. Але я побачив, що є відповідальним за те, що з нею сталося… Я мав розстатися з нею ще тоді, коли вона була дитиною, та не зміг. Я зберігав її у своєму серці, й вона про це знала. Якби я викинув її зі свого серця, вона б відчула це, неодмінно, і стала б людиною, на яку я не мав би впливу. — Ральф усміхнувся. — Бачите, я маю багато в чому покаятися. Бо теж намагався стати свого роду творцем.
— Це була ота Троянда?
Архієпископ Ральф закинув голову і поглянув на стелю з позолоченою ліпниною та бароковими люстрами.
— Хіба ж це міг бути хтось інший? Вона — моя єдина спроба Творення.
— А чи буде з нею все гаразд надалі, з цією Трояндою? Чи не завдали ви їй ще більшої шкоди, аніж відмовилися б від неї?
— Не знаю, Вітторіо, якби ж я знав! На ту мить це здавалося єдино можливим виходом. Я не маю, як Прометей, таланту провидця, а емоції не сприяють розважливості суджень. До того ж… це сталося! Але, здається, вона отримала майже все, чого потребувала, тобто моє визнання того, що вона — жінка. Я не хочу сказати, що вона не усвідомлювала жіночої суті свого єства. Навпаки, це я його не усвідомлював. Якби я познайомився з нею тоді, коли вона була дорослою жінкою, все могло бути інакше, але я багато років знав її ще дівчинкою.
— У ваших словах відчувається певне самовдоволення, Ральфе, і тому вважаю, що ви неготові до прощення. Вам боляче, так? Боляче, бо виявилися надто людиною і піддалися людській слабкості. Чи ви справді вчинили це у дусі благородної пожертви?
Ошелешений, Ральф поглянув у ці вологі чорні очі й побачив у них власне віддзеркалення — двох крихітних малозначущих чоловічків.
— Ні, — відповів він. — Я — чоловік, і як чоловік, знайшов у ній задоволення, про існування якого навіть не підозрював. Я не знав, що жінка може дати таке відчуття, що вона здатна бути джерелом такої глибокої і невимовної насолоди. Мені не хотілося покидати її, хотілося назавжди залишитися з нею, і не лише через її тіло, а тому, що мені подобалося бути з нею — розмовляти з нею, мовчати з нею, їсти страви, які вона приготувала, всміхатися їй, ділитися з нею думками. Я скучатиму за нею решту життя.
Щось у жовтуватому аскетичному обличчі незбагненно нагадало йому вираз обличчя Меґі у хвилину їхньої розлуки: величезний емоційний тягар, що падає з душі, рішучість і твердість характеру, цілковито здатного йти вперед попри негаразди, горе й біль. А що він пізнав у своєму житті, цей кардинал у червоному шовковому вбранні, чиєю єдиною людською слабкістю була, здається, його млосна, патетична абісинська кішка?
