Вона навчилася ставити кролячі пастки; і хоча їй було вкрай неприємно бачити цих милих тваринок скалічених залізними пазурами капканів, вона, як людина від землі, робила те, що мала робити. Бо вбити заради того, щоб вижити, — це не жорстокість.

— Нехай їм чорт, тим змученим ностальгією емігрантам, які завезли з Англії кролів, — сердився Боб.

Ці емігранти погано знали Австралію, і їх сентиментальність, що спонукала привезти сюди цей небезпечний вантаж, порушила екологічний баланс континенту, на відміну від овець та корів, яких вирощували за науковими рекомендаціями з моменту завезення. В Австралії не знайшлося природного хижака, який контролював би кількість кролів, а завезені лисиці не прижилися. Цим — неприродним — хижаком мала стати людина, але надто мало було людей, а кролів — надто багато.

Коли Меґі розповніла і не могла їздити верхи, вона проводила час на фермі з місіс Сміт, Мінні та Кет, шиючи та в’яжучи одежинки для малюка, який ворушився в її животі. Він (а Меґі завжди думала, що це він) був її частиною так, як ніколи не була Джастина; вона ніколи не страждала від нудоти чи депресії та дочекатися не могла, коли народить малюка. Можливо, Джастина, сама того не підозрюючи, до цього доклалася: це білооке маля з безсловесного немовляти виростало в надзвичайно розумну дівчинку, і Меґі з подивом для себе виявила, що їй подобається і вагітність, і її перша дитина; давно облишила бути до неї байдужою, прагнула огорнути доньку любов’ю, обнімати її, цілувати, сміятися з нею. Ввічлива, але тверда і вперта відсіч із боку доньки стала для неї шоком, але Джастина завжди так поводилася при надмірно емоційному виливі почуттів.

Коли Джимс та Петсі покинули інтернат «Риверв’ю», місіс Сміт була знову хотіла взяти хлопців під своє крило, але швидко розчарувалася, бо більшість часу вони воліли проводити на пасовиськах. І місіс Сміт спрямувала свою любов на Джастину — однак дістала таку саму вперту відсіч, як і Меґі. Здавалося, Джастина не хотіла, щоб її обнімали, цілували та смішили.

Ходити й говорити вона почала рано — в дев’ять місяців. Зіп’явшись на ноги і навчившись говорити чітко й виразно, вона ходила сама по собі й робила те, що їй заманеться. Ні, вона не була шумливою чи вперто-вередливою, ця дівчинка — криця. Меґі нічого не знала про гени, але якби знала, то, напевне, замислилася б над результатом змішання спадкових рис Клірі, Армстронґів та О’Нілів. Бо з цього вийшла надзвичайно потужна людська закваска.

Та найпротивнішою рисою Джастини була її вперта відмова всміхатися й сміятися. Кожен мешканець Дрогеди аж із шкіри пнувся, викидаючи коники, щоб змусити дівчинку вичавити з себе хоч подобу усмішки, але марно. Своєю внутрішньою серйозністю вона перевершила навіть власну матір. Першого жовтня, коли Джастині виповнилося шістнадцять місяців, на Дрогеді народився син Меґі. Народився він несподівано — на чотири тижні раніше; було три-чотири сильних перейми, відійшли води, і кілька хвилин по тому, як телефоном викликали лікаря, з допомогою місіс Сміт та Фіони на світ з’явилося немовля. Меґі й очима кліпнути не встигла. Болю майже не було, важке випробування скінчилося, ледь розпочавшись, і Меґі, попри шви, які їй довелося накласти через такий поспіх у появі сина на світ, почувалася прекрасно. Її груди, колись сухі для Джастини, тепер повнилися молоком, і цього разу не було потреби у пляшечках зі штучною молочною сумішшю.

А який же він прекрасний! Довгий та стрункий, із чубчиком солом’яного волосся на бездоганної форми голівці та виразними блакитними очима, які з часом не змінили кольору. Та хіба вони могли змінитися? То були очі Ральфа, і Ральфів ніс, і Ральфові руки та ступні. Меґі не надто переймалася докорами сумління і була надзвичайно вдячна Люкові за схожість із Ральфом і статурою, і кольором волосся й шкіри, і рисами обличчя. Але руки, брови, пухнастий вдовиний виступ, а також форма пальців на ногах та руках були саме від Ральфа, а не від Люка. Що ж, залишалося сподіватися, що ніхто не згадає, у кого з двох чоловіків були саме такі риси обличчя й пальці.

— Ти вже визначилася з іменем? — спитала Фіона, зачарована малюком.

Меґі з вдячністю подивилася на матір, яка тримала малого на руках. Фіона знову любитиме, може, не так, як любила Френка, але принаймні щось відчуватиме.

— Я назву його Дейн.

— Яке химерне ім’я! Здається, це родинне ім’я О’Нілів. Хіба ти не порвала з О’Нілами?

— Воно не має до Люка жодного стосунку. Це його ім’я, і більше нічиє. Терпіти не можу родинних імен; це наче нав’язувати шматок чогось старого зовсім іншій новій людині. Джастину я назвала так, бо мені це ім’я сподобалося, і Дейна назву Дейном з цієї самої причини.

— Що ж, звучить непогано, — погодилася Фіона.

Меґі поморщилася — її груди повнилися молоком.

— Ти б віддала його мені, мамо. Ой, він, мабуть, зголоднів! Сподіваюся, старий Блуї не забуде привезти відсмоктувач молока, інакше доведеться їхати по нього до Джилі.

Малюк таки зголоднів; він присмоктався до неї своїм припухлим ротиком так, що їй заболіло. Та дивлячись на нього, на його заплющені оченята, чорні вії із золотистими кінчиками, на пухнасті бровенята та на щічки, що натужно працювали, смокчучи молоко, Меґі відчувала до малого всепоглинаючу любов, любов, яка боліла їй сильніше за всяке смоктання.

«Він — це все. Його достатньо. Більше дітей я не хочу. Але ж клянуся Богом, Ральфе де Брикасар, тим Богом, якого ти любиш більше за мене, ти ніколи не дізнаєшся про те, що я вкрала у тебе — і у Нього. Я ніколи не розповім тобі про Дейна. О, моя дитинко! — Посунувшись на подушках, Меґі вмостила малого на зігнуту руку так, щоб краще роздивитися його бездоганне маленьке личко. — Моя дитинко! Ти — мій, я ніколи й нікому тебе не віддам. А надто твоєму батьку, священику, він не зможе визнати тебе своїм. Хіба ж це не прекрасно?»

Корабель підійшов до генуезької пристані на початку квітня. Архієпископ Ральф зійшов на берег в Італії, де щойно розквітла бурхлива середземноморська весна, і сів на потяг до Рима. Якби він попросив, його зустріли б і відвезли до Рима у ватиканському авто, але він страшився знову відчути церкву довкола себе; йому хотілося відкласти це на довший час. Вічне місто! І справді вічне, думав він, дивлячись із вікна таксі на дзвіниці та куполи, на всіяні голубами площі, розкішні фонтани та римські колони, чиї підніжжя сягали в глиб століть. Однак для нього все це зовнішня призолота. Єдино важливе значення мала для нього та частина Рима, що звалася Ватиканом, із його пишними громадськими приміщеннями та приміщеннями приватними, котрі можна було назвати якими завгодно, але не пишними.

Монах-домініканець у чорно-кремовій мантії провів його високими мармуровими коридорами повз бронзові та кам’яні статуї, яким належало бути в музеї, повз великі картини в стилі Джотто, Рафаеля, Ботічеллі та Фра Анжеліко. Ральф опинився в громадському приміщенні великого кардинала; безсумнівно, заможна родина Контіні-Верчезе витратила грубенькі гроші на оздоблення інтер’єру для свого іменитого нащадка.

У кімнаті зі слонової кістки та золота, багатої кольорами завдяки гобеленам та полотнам, обставленій французькими меблями та встеленій французькими килимами, де скрізь домінував кремовий відтінок, сидів Вітторіо Скарбанца, кардинал ді Контіні-Верчезе. Гладенька маленька рука з сяючим рубіновим перснем простягнулася у вітанні; радий, що може дивитися на неї, не піднімаючи очей, архієпископ Ральф перетнув кімнату, став навколішки, взяв руку і поцілував перстень. І він притиснувся щокою до цієї руки, знаючи, що не зможе збрехати, хоча збирався, допоки не торкнувся губами цього символу духовної сили і минущої світської влади.

Кардинал Вітторіо поклав другу руку Ральфу на плече, кивнув головою, відпускаючи монаха, а потім, коли двері зачинилися, його рука перемістилася з плеча на волосся, завмерла на густих чорних кучерях і ніжно відхилила їх від лоба, трохи відверненого вбік. Це волосся змінилося: невдовзі воно не буде чорним, воно стане сталевим. Зігнута спина напружилася і злегка випрямилася, плечі розправилися, подалися назад — і архієпископ Ральф поглянув у вічі своєму володарю.