Кажучи це, Людовік дістав подвійну втіху: по-перше, він за живе зачепив свого співрозмовника, а король любив отак потішитися навіть тоді, коли не мав наміру, як оце й зараз, поквитатися; по-друге, він знайшов у характері де Коміна дошкульне місце, з якого згодом міг скористатися, щоб перетягти його на свій бік. Однак, хоч царедворець затаїв проти свого государя глибоку образу, яка згодом примусила його перемінити посаду при бургундському дворі на службу королеві Людовіку, він поки що обмежився тільки висловленням своїх дружніх почуттів до Франції, котрі, як він добре знав, король зуміє належним чином витлумачити. І хоч було б несправедливим зганьбити пам'ять славнозвісного історика припущенням, що саме цей випадок спричинився до його переходу від герцога до короля, але можна сказати з певністю, що тепер він був далеко прихильніший до Людовіка, ніж тоді, коли ввійшов у його кімнату.
Він присилував себе засміятися з розповіді Людовіка і сказав:
— Я ніколи не міг подумати, що герцог так довго пам'ятає таку дрібницю І вважає її вартою того, щоб переказувати. Щось подібне до цього випадку з чобітьми і справді було, адже ваша величність знає пристрасть герцога до грубих дотепів і жартів. Але оповідання дуже перебільшене, і не варто про це говорити…
— Справді не варто, — охоче погодився король, — чи не соромно на таку дрібницю гайнувати час. Отже, до діла, пане Філіппе! Сподіваюся, ти настільки француз, що можеш подати мені добру пораду в моєму скрутному становищі. Я певен, що нитка до цього лабіринта в твоїх руках. Допоможи ж мені…
— І я, і всі мої поради до послуг вашої величності, — відповів де Комін, — але ще раз наголошую: коли це не суперечить моїм обов'язкам щодо мого государя.
Це було майже буквальним повторенням сказаного раніше, але проникливий Людовік одразу відчув у словах свого співбесідника інший зміст. Він бачив, що тепер той підкреслює обіцянку дати корисну пораду, а про обов'язки згадує тільки для годиться. Отож король сів у крісло, запросив де Коміна сідати поряд і прислухався до слів цього державного мужа так, наче це був сам оракул. Де Комін говорив тихо, але виразно, повільно вимовляючи слова, ніби для того, щоб Людовік міг достойно оцінити їх і зважити.
— Хоч як це сумно, — мовив він, — але вимоги щойно переказані вашій величності, найскромніші з усіх тих, які на нараді висловлювали люди, ворожі вашій величності. Мені, звичайно, можна не нагадувати вашій величності, що наш герцог полюбляє рішучі поради, бо йому більш до вподоби негайні та небезпечні заходи, він віддає їм перевагу перед безпечними, але водночас і обхідними.
— Авжеж! Я сам бачив, — потвердив король, — як він одного разу з небезпекою для життя переплив річку, хоч не далі як за двісті туазів від нього був міст.
— Правильно, государю! А той, хто піддає небезпеці своє життя задля вдоволення скороминущої примхи, може знехтувати нагоду збільшити свої права та володіння, аби тільки вчинити по-своєму.
— Ти маєш рацію, — сказав Людовік. — Для дурня зовнішні ознаки влади дорожчі за саму владу. Карл Бургундський саме такий. Але, друже мій де Комін, який з цього висновок?
— Ось який, государю, — відповів бургундець. — Вашій величності, звичайно, доводилося бачити, як досвідчений рибалка, спіймавши велику рибу, витягає її на берег на тонкій волосіні. Ця волосінь неодмінно перервалася б, хоча б вона була вдесятеро товща, коли б рибалка одразу потягнув, замість того щоб дати рибі змогу вільно смикати її й борсатися до виснаження. Так і ви, государю, поступіться чимось герцогові в його вимогах, що для нього пов'язані із справою честі й відплати. Тоді вам пощастить відхилити ті вимоги, на які я вам натякав і які, — мушу відверто сказати вашій величності, — мають на меті якнайбільше послабити Францію. Декотрі з них можуть вислизнути з його пам'яті та уваги, а згодом, коли їх відкладуть на наступні наради та дальші обговорення, про них, мабуть, і зовсім забудуть.
— Розумію тебе, мій любий пане. Філіппе, — сказав король, — але повернімося до нашої справи. Отже, якими саме з своїх визначних пропозицій герцог так дорожить, що найменше заперечення їх може зробити його несамовитим та невблаганним?
— З вашого дозволу, государю, всі для нього однакові, разом і кожна зокрема, коли ви заперечуватимете йому. Саме цього й слід уникати вашій величності. Отже, як той рибалка, ви весь час маєте бути на сторожі, щоб своєчасно послабити волосінь, коли герцог почне лютувати. Ця лють, яка вже напівугамувалася, нарешті вичерпається сама собою, і тоді вашій величності вже не важко буде з ним упоратися.
— А проте, — задумливо зауважив Людовік, — усе ж таки повинно бути у вимогах мого любого кузена щось таке, що найбільше для нього варте. Чи не можеш ти мені на це натякнути, Філіппе?
— Найдрібніша з вимог герцога може перетворитися на найважливішу, коли тільки ваша величність заперечуватиме йому, — відповів де Комін. — Одне тільки можу сказати з певністю, государю: всяка згода буде неможливою, доки ви не відмовитесь од льєжців і де ля Марка.
— Я вже сказав, що відмовлюся од них, — відказав Людовік, — та на краще вони і не заслужили. Мерзотники! Підняти повстання тоді, коли воно мені може коштувати життя!
— Той, хто підносить запалений гніт до пороху, мусить чекати вибуху, — заперечні» історик. — Але герцог Карл чекає не тільки на вашу обіцянку відмовитися од них, государю. Ви повинні знати, — що він вимагатиме ще вашої допомоги для придушення бунту й вашої присутності при покаранні винних.
— Навряд чи це відповідатиме нашій гідності, де Комін, — зауважив король.
— Але відмова від цього навряд чи відповідатиме інтересам безпеки вашої величності, — відповів де Комін. — Герцог вирішив раз назавжди довести цим фламандцям, що їм нема чого сподіватися підтримки Франції в їхніх заколотницьких намірах і що ніяко втручання не врятує їх від заслуженого гніву та помсти Бургундії.
— Я хочу бути відвертим з тобою, пане Філіппе, — промовив Людовік. — Чи не здаєтсья тобі, що коли б нам пощастило виграти час, то ці льєжські свинарі змогли б, чого доброго, дати добру відсіч герцогові Карлу? Адже цих шахраїв дуже багато й вони завзяті. Хіба вони не зможуть оборонити своє місто від нього?
— З допомогою тисячі французьких лучників, яких ваша величність обіцяли їм, може б, вони й зробили щось. Однак…
— Кому я обіцяв їх? — вигукнув король. — Це наклеп! Добрий пане Філіппе, ви дуже помиляєтеся, коли кажете про мене таке.
— Однак без вашої допомоги, — вів далі де Комін, не звертаючи уваги на слова короля, — а ваша величність навряд чи вважатиме зручним допомагати їм зараз, вони не зможуть оборонити своє місто, в мурах якого ще не полагоджено проломини, пробиті герцогом Карлом після Сен-Тронського бою. Рицарі Ено, Брабанту і Бургундії, гадаю, легко зможуть пройти в них чоловік по двадцять в ряд.
— От ще нерозважливі йолопи! — вилаявся король. — Коли вони самі не подбали про свою безпеку, то й не заслуговують на моє заступництво. Ну, кажи далі, я не сперечатимуся щодо цього.
— Я боюся, що наступний пункт може ще менш сподобатися вашій величності, — сказав де Комін.
— А! Ти маєш на увазі знов цей пекельний шлюб, — відповів король. — Ну, я аж ніяк не можу погодитися, щоб герцог Орлеанський порушив присягу, дану моїй дочці Жанні. Це означало б позбавити французького престолу не тільки мене, а й моїх нащадків, бо ця ніжна квіточка — мій дофін — гадаю, не дасть насіння. Про цей шлюб я мріяв вдень і вночі. Ні, пане Філіппе, я не можу від нього відмовитися! Крім того, не по-людському було б вимагати від мене, щоб я своїми власними руками зруйнував мій улюблений план і щастя двох молодих, які призначені одне для одного.
— Хіба їхня взаємна прихильність така велика? — спитав де Комін.
— Принаймні за одного з них я ручуся, — відповів король, — і саме за ту, чиє щастя мені найдорожче. Але ти усміхаєшся, пане Філіппе, ти не віриш у силу кохання?
— Ні, навпаки, — сказав де Комін, — коли це завгодно вашій величності. В цій справі я такий скептик, що хотів би спитати, чи не з більшою охотою ваша величність дасть згоду на задуманий герцогом шлюб, коли я ручуся, що графиня Ізабелла де Круа кохає іншого і напевне ніколи не погодиться на такий шлюб.
