Але цього разу Людовік не пропустив нагоди виявити увагу улюбленому блазню герцога Карла. Король увесь час звертався до нього, спонукав до жартів і робив це тим охот-ніше, що під удаваним недоумством ле Глор'є помітив незвичайну спостережливість, тоншу, ніж та, якою відзначалися люди його фаху.

Річ у тому, що Тілі, Ветцвейлер, званий ле Глор'є, не належав до звичайних блазнів. Він був високий на зріст, гарний собою, спритний у багатьох фізичних вправах, що, здавалося, суперечило його розумовій убогості, бо навички в будь-якому ділі потребують терпіння й уваги. Він звичайно супроводив герцога всюди — і на полюванні, і на війні. В бою при Монлері, коли Карл, поранений у горло, рискував попасти до рук одного французького рицаря, який вже схопив за повід коня, Тіль Ветцвейлер з шаленою люттю кинувся на ворога і, поваливши його, визволив герцога. Мабуть, він побоювався, що його послугу вважатимуть надто серйозною для людини його професії і що через це він наживе ворогів серед тих рицарів та дворян, які полишили свого государя на піклування двірського блазня. В усякому разі, замість того щоб пишатися цим подвигом, він перетворив усе на жарт. Слухаючи його хвастощі, більшість з придворних не мали сумніву, що врятування Карла було такою самою вигадкою, як і інші теревені блазня. Саме через це він і дістав прізвисько ле Глор'є, тобто «хвастовитий», або «уславлений», яке відтоді залишилося за ним назавжди.

Ле Глор'є одягався дуже багато, причому в його вбранні мало було ознак, властивих його станові. Він не голив голови, навпаки, з-під його ковпака спадали довгі густі кучері, які змішувалися з такою ж густою бородою, і коли б не чудний, дикий блиск очей, його правильне обличчя можна було б назвати вродливим. Верхівка його ковпака тільки певною мірою скидалася на півнячий гребінь — невід'ємну прикмету блазнівського убору. Брязкальце з чорного дерева було, як звичайно, оздоблене блазнівською головою з срібними ослячими вухами, але так, що роздивитися це можна було тільки зблизька. Здалеку брязкальце мало вигляд офіційного жезла першого-ліпшого з найвищих урядових осіб при дворі. А взагалі багате вбрання ле Глор'є зовсім не відрізнялося від вбрання придворних. На ковпаку в нього була золота медаль, на грудях ланцюг з того самого металу, а крій його одягу був не безглуздіший за крій одягу будь-якого з молодих знатних дженджиків.

До цієї особи Карл і Людовік часто зверталися під час бенкету і, здавалося, від щирого серця втішалися його блазнівськими відповідями.

— Чиї ці порожні місця? — спитав його Карл.

— Принаймні хоч одне з них повинно за правом спадкоємства належати мені, друже Кдрл, — відповів ле Глор'є.

— Чому ж це так, неробо? — спитав Карл.

— Бо ці місця належать панам д'Емберкуру і де Коміну, а вони так далеко відпустили своїх соколів, що, здається, вже забули про вечерю. А той, хто воліє краще дивитися на журавля в хмарах, ніж тримати синицю в руці, як відомо, — рідня дурню, і, отже, я маю успадкувати це місце як частішу їхнього рухомого майна.

— Ну, це, друже Тіль, досить дурний дотеп, — сказав герцог. — Але дурні чи мудреці, ось ідуть і самі винуватці. — Саме в цю хвилину де Комін і д'Емберкур ввійшли до зали і, привітавши обох государів, мовчки посідали на свої місця.

— Що це значить, панове? — вигукнув герцог, звертаючися до них. — Напевне, ваше полювання було або дуже добре, або дуже погане, що ви так спізнилися, Пане Філіпп де Комін, ви в поганому настрої? Невже д'Емберкур виграв у вас серйозне парі? Ви ж філософ, вам треба вміти зносити удари фортуни. Присягаюся святим Георгієм Бургундським, і в д'Емберкура вигляд не кращий. Що це, панове? Ви не знайшли ніякої дичини? Чи соколи ваші залетіли кудись? Чи відьма перейшла вам дорогу? Чи «Дикий мисливець»[232] зустрів вас у лісі? Слово честі, ви маєте такий вигляд, немов з'явилися на похорон, а не на бенкет.

Очі всіх присутніх звернулися до д'Емберкура і де Коміна. Обличчя обох були сумні, хоч і той і другий не належали до тих людей, для яких вираз суму та журби був природним. Це не могло не привернути уваги, і сміх та жарти, що лунали за столом після добірного бургундського вина, почали стихати, всі стали розмовляти пошепки, немов чекаючи почути страшну звістку.

— Що означає ваше мовчання, панове? — спитав герцог, підвищуючи свій і так гучний голос. — Краще було б уже залишатися там в болотах, шукаючи чапель або, певніш, сичів, ніж з'являтися в такому настрої на бенкет.

— Ваша милість, — сказав де Комін, — повертаючися з лісу, ми зустріли графа де Кревкера.

— Як? — сказав герцог. — Він уже повернувся з Брабанту? Сподіваюся, там усе гаразд?

— Сам граф зараз доповість вашій високості, які в нього новини, — сказав д'Емберкур. — Ми почули їх тільки мимохідь.

— Хай йому біс, де ж сам граф? — спитав герцог.

— Він переодягається, щоб з'явитися до вашої високості, — відповів д'Емберкур.

— Переодягається? Хай його дідько вхопить! — вигукнув нетерпеливий государ. — Яке мені діло до його вбрання! Ви, либонь, змовилися з ним, щоб звести мене з розуму.

— Одверто кажучи, — відповів де Комін, — він бажає переказати вам свої новини в приватній аудієнції.

— Хай йому біс! Отак, ваша величність, — сказав Карл, звертаючись до Людовіка, — наші радники завжди слугують нам: коли вони вважають, що довідалися про щось важливе для нас, то пиндючаться, як осел під новим сідлом. Гей, хто там! Накажіть, щоб Кревкер негайно з'явився сюди. Він повертається з льєжського кордону, а ми принаймні (він особливо підкреслив це «ми») не маємо ніяких особливих таємниць, яких не могли б розповісти тут прилюдно.

Всі давно бачили, що герцог уже випив стільки вина, що заперечувати йому було б небезпечно. І хоч багато з присутніх розуміли, що зараз не час вислухувати новини або влаштовувати наради, але, знаючи вдачу герцога, не наважувалися втручатися й мовчали, з тривогою очікуючи, що сповістить граф де Кревкер.

Так минуло кілька хвилин. Герцог, ледве стримуючи своє нетерпіння, дивився весь час на двері. Гості сиділи, втупивши очі в тарілки, немов бажаючи приховати свою цікавість та занепокоєний. Тільки Людовік не виявляв свого хвилювання і весело розмовляв, звертаючись то до кравчого, то до блазня.

Нарешті ввійшов Кревкер і одразу був зустрінутий запитаннями свого государя:

— Ну, які новини в Льєжі і Брабанті, пане граф? Повідомлення про ваше прибуття прогнало всю веселість від нашого стола. Сподіваємося, ваша присутність знову поверне її нам.

— Пане мій і государю, — відповів граф твердим, але сумним голосом, — новини, які я привіз з собою, такі, що краще було б розповісти їх на нараді, ніж на бенкеті.

— Ну, викладай жвавіш, чоловіче, хоча б це були новини про прибуття самого антихриста! — звелів герцог. — Але я вже можу догадатися про них: льєжці знов повстали?

— На жаль, так, папо мій, — відповів Кревкер дуже серйозно.

— От бачиш, — сказав герцог, — я одразу догадався про те, що ти так боявся переказати мені. Отже, ці головорізи знову взялися до зброї. Ну що ж, ця звістка дуже вчасна, бо тепер ми можемо порадитися з нашим государем (тут він уклонився королю Людовікові й кинув на нього погляд, повний шаленої, хоч і стримуваної ненависті), як покарати цих зухвалих бунтівників. Чи є в тебе ще якісь новини? Викладай їх, а потім дай нам відповідь, чому ти не допоміг епіскопові.

— Государю мій, мені дужо тяжко розповідати вам дальші новини, а вам буде дуже тяжко їх слухати. Ні я, ні хто інший не може більш подати допомоги шановному прелатові. Гійом де ля Марк, поєднавшися з повсталими льєжцями, здобув замок Шонвальд і вбив епіскопа в його власній залі.

— У бив! — промовив герцог глухим голосом, який, проте, розлігся з кінця в кінець зали. — Тебе обдурили, Кревкере, якимсь брехливим повідомленням. Це ж неможливо!

— Горе, государю мій! — сказав де Кревкер. — Я довідався про це від одного самовидця, лучника королівської шотландської гвардії, який був там у залі, коли сталося це вбивство з наказу Гійома де ля Марка.