Багатоповерхові будинки, величні, хоч вузькі й похмурі вулиці, розкішна виставка найдорожчого краму й блискучої зброї у складах, магазинах і крамницях, великий і строкатий натовп в яскравому одязі, який заклопотано сновигав туди й сюди, невпинний рух возів, навантажених предметами вивозу й довозу: до першого належали сукна, саржа, різноманітна зброя, цвяхи, залізні вироби, а до другого — господарчі товари й речі розкоші, — все це створювало картину такого багатства, пожвавлення й розкоші, якої Квентін досі не бачив. Він був у захопленні також від системи каналів, що, з'єднуючись а Маасом, перетинали місто в різних напрямах і правили за водні шляхи для торговельних потреб. Він прослухав також обідню в старовинній церкві святого Ламберта, що, як кажуть, була збудована ще у VIII столітті.

Вийшовши з церкви, Квентін, роздивляючись все навколо з жадібною цікавістю, помітив, що привернув до себе увагу невеличких гуртків поважних на вигляд городян, які, здавалося, чекали його виходу. Появу Квентіна зустріли гомоном і перешіптуванням, що поширювалися від одного гурту до іншого. Спостерігачів ставало дедалі більше — очі всіх були скеровані на Квентіна з виразом зацікавленості, до певної міри змішаної з повагою.

Нарешті він опинився в центрі досить численного натовпу, який поштиво розступався перед ним, пропускаючи його, а ті, хто йшов поряд із ним чи позаду, старанно оберігали від поштовхів юрби. І все-таки становище Квентіна було досить скрутне, йому хотілося спекатися цих людей або принаймні дістати якісь роз'яснення щодо їхньої поведінки.

Квентін озирнувся навколо і, зупинивши погляд на веселому, ставному й поважному чоловікові, що, як свідчили його оксамитовий плащ і золотий ланцюг, міг бути впливовою особою, а то й урядовцем, спитав, чи немає в його зовнішності чогось такого, що викликає таку незвичайну загальну увагу.

— Чи, може, — додав він, — у мешканців Льєжа такий звичай оточувати юрбою чужоземців, які випадково попадають до їхнього міста?

— Звичайно, ні, пане, — відповів городянин. — Льєжцям невластива пуста цікавість, і нема в них такого звичаю. А у вашому вигляді і вбранні нема нічого особливого, але у вас є те, що в нашому місті люблять і шанують.

— Усе це звучить дуже чемно, шановний пане, — відповів Квентін, — але, присягаюся хрестом святого Андрія, я не можу добрати, що саме ви хочете сказати.

— Ваша присяга, пане, — зауважив льєжський купець, — так само, як і ваша вимова, запевняють мене, що ми не помилилися.

— Присягаюся моїм покровителем святим Квентіном, — сказав Дорвард, — тепер я ще менш розумію.

— Ось знову, — заперечив льєжець, багатозначно й ще чемніше й доброзичливіше поглядаючи на Квентіна. — Може, нам і не слід було б звертати увагу на те, що ви, шановний пане, вважаєте за краще таїти. Але навіщо тоді присягатися святим Квентіном, коли ви не хочете, щоб я розтлумачив прихований зміст ваших слів? Ми знаємо, що добрий граф де Сен-Поль тепер перебуває там і клопочеться нашим ділом.

— Присягаюся життям, — сказав Квентін, — тут якесь непорозуміння. Я нічого но знаю про Сон-Поля.

— Авжеж, ми й но питаємо вас, — промовив городянин. — Тільки послухайте, що я скажу вам на вухо. Мело звуть Павійон.

— А що мені, власне, до цього, пане Павійон? — здивувався Квентін.

— Звичайно, нічого. Тільки я гадав, вам приємно буде дізнатися, що ви розмовляєте з людиною надійною. А ось і мій колега Рюслар.

Рюслар висунувся наперед. Це був огрядний сановник з круглим черевом, яким він, немов тараном, розштовхував перед собою натовп. Він прошепотів своєму сусідові, щоб той був обережніший, і сказав тоном докору:

— Ви забуваєте, мій добрий колего, що тут надто відкрито місце. Пан не відмовиться зайти до мене або до вас випити склянку рейнського з цукром, і тоді ми більше почуємо про нашого друга й спільника, якого ми любимо від усього нашого чесного й щирого фламандського серця.

— В мене немає ніяких новин для вас, — нетерпляче сказав Квентін. — Я не хочу пити рейнського і єдине, чого я прошу від вас, це щоб ви, як шановні й поважні особи, звеліли юрбі розійтися й дати мені змогу так спокійно вийти з вашого міста, як я до нього прийшов.

— Ну, само собою, — сказав Рюслар, — коли вже ви так наполягаєте на вашому інкогніто, навіть із нами, надійними людьми, то дозвольте запитати вас прямо: чому ви носите відзнаки вашого корпусу, коли хочете, щоб вас не пізнали в Льєжі?

— Які відзнаки і якого корпусу? — вигукнув Квентін. — Ви маєте вигляд поважних людей і серйозних громадян, проте, хай йому біс, ви або самі божевільні, або бажаєте, щоб я зробився таким.

— Хай йому чорт! — сказав інший громадянин. — Цей юнак примусить лаятися самого святого Ламберта! Ну, хто носить шапку з хрестом святого Андрія й французькою лілією, крім шотландських лучників гвардії короля Людовіка?

— Припустімо навіть, що я лучник шотландської гвардії. Чому ж ви дивуєтесь, що я ношу форму частини, до якої належу? — нетерпляче запитав Квентін.

— Він признався, він признався! — радісно розмахуючи руками, вигукнули Рюслар з ІІавійоном і обернулися до своїх співгромадян, круглі обличчя яких сяяли від захоплення. — Він сам визнав, що він лучник гвардії Людовіка — Людовіка, оборонця вольностей Льєжа!

У відповідь знявся шалений галас. Серед крику чулися окремі вигуки: «Хай живе Людовік Французький! Хай живе шотландська гвардія! Хай живе хоробрий лучник! Наша свобода, наші привілеї або смерть! Геть податки! Хай живе шотландська гвардія! Геть податки! Хай живе хоробрий Арденський Вепр! Геть Карла Бургундського! На смітник Бурбона з його єпіскопством!»

Очманівши від галасу, який, здіймаючись і спадаючи, наче морські хвилі, переходив з одного кварталу до другого й щоразу збільшувався від тисячі голосів, мов хор на далеких вулицях і майданах, Квентін, нарешті, здогадався, у чім справа, і вирішив, як йому треба поводитися.

Він тепер згадав, що після сутички з герцогом Орлеанським і Дюнуа один з його товаришів, за наказом лорда Крофорда, забрав його шолом, розколотий мечем, і дав йому свою підбиту сталлю шапку, яка була частиною звичайного і всім відомого обмундирування шотландської гвардії. Поява лучника з королівського корпусу, який завжди близько стояв до особи Людовіка, на вулицях міста, незадоволення якого розпалювалося агентами цього короля, — було витлумачено, як намір Людовіка відкрито допомогти Льєжу. Поява одного лучника розцінювалася як запорука негайної підтримки з боку Людовіка. Дехто навіть запевняв, що допоміжні війська вже вступають до міста, хоч ніхто не знав, через які саме міські ворота.

Квентін зрозумів, що зараз просто неможливо довести цим людям, які так уперто обстоюють свою думку, що вони помиляються, більше того, всяка спроба переконати схвильований натовп у протилежному навіть небезпечна, а він не бачив необхідності наражатися на небезпеку. Отже, він вирішив не сперечатися, а очікувати й позбутися їх при першій нагоді. До такого висновку він дійшов дорогою до ратуші, куди натовп потяг його за собою і де вже зібралися всі знатні люди міста, щоб вислухати новини, які нібито він привіз, і влаштувати на його честь пишний бенкет.

Незважаючи на заперечення Квентіна, що розцінювались як вияв скромності, його з усіх боків оточили збуджені городяни, і ця каламутна течія потягла його за собою. Двоє друзів бургомістра, що були синдиками міста, міцно вхопили його за руки. Попереду йшов Ніккель Блок, синдик корпорації різників, якого спішно викликали з бійні. Хоробрість і грація, з якими він махав своєю смертельною сокирою, ще замазаною кров'ю й мозком, свідчили, що він уже добряче хильнув. Позаду виступав довготелесий, вузькогрудий, кістлявий, дуже п'яний і надзвичайно патріотично настроєний Клаас Гамерлейн — голова всіх ливарів, ковалів і слюсарів, а за ним сунули сотні невмитих ремісників цієї корпорації. Ткачі, цвяхарі, мотузярі, майстри й майстерові всіх цехів і спеціальностей, виходячи з похмурих і вузьких вулиць, юрмилися, щоб прилучитися до процесії. Здавалося, що втекти звідси — річ неможлива.