— Добро сказано, — зауважила пані Амеліна. — Але ми звикли чути прегарні слова від короля Франції та його наближених. Саме ці прегарні слова й змусили нас шукати притулку у Франції, тим часом як ми могли б з далеко меншим риском, ніж тепер, знайти його в епіскопа Льєжського, чи Венцеслава Німецького[159], чи Едуарда Англійського[160]. А що ж вийшло з обіцянок короля? Нас ганебно переховували під негідними для нас плебейськими прізвищами у брудному заїзді, наче якийсь заборонений крам… І нам, як ти знаєш, Марто, — сказала вона, звертаючися до своєї служниці, — нам, що звикли наводити туалет не інакше, цк під балдахіном на підвищенні з трьома східцями, довелося одягатися самим, стоячи просто на підлозі, як то роблять молочниці.
Служниця Марта підтвердила, що її пані каже сумну істину.
— Я б хотіла, щоб це було найбільше лихо, люба тітонько, — сказала графиня Ізабелла. — Я б радо обійшлася без зайвої розкоші.
— Але не без товариства, — заперечила старша графиня, — це, моя люба кузино, просто неможливо.
— Я б обійшлася без усього, мила тітонько, — промовила Ізабелла голосом, який проник у саме серце її юного провідника й охоронця, — аби тільки знайти безпечний і певний притулок. Я не хочу, бог свідок, і ніколи не хотіла бути за привід до війни між Францією і моєю рідною Бургундією. Я не хочу, щоб через мене загинув хоч один чоловік. Я тільки просила б дозволу піти в монастир Мармутьє чи в якесь інше місце.
— Ти говориш, як дурно дитя, а не як дочка мого благородного брата, — заперечила дама. — Добре, що є кому підтримати честь і гідність нашого благородного роду де Круа. Як же відрізнили б високородну даму від засмаглої молочниці, коли б заради однієї не ламали списів, а заради другої звичайних палиць? Я вже розповідала тобі, що в моїй ранній молодості, коли я була трохи старша, ніж ти тепер, на мою честь відбувся знаменитий турнір у Гафлінгемі. Тих, хто викликав, було четверо, а тих, хто відповів на виклик, аж дванадцятеро. Турнір тривав три дні і за нього заплатили життям два відважних рицарі. Крім того, було перебито один хребет, одну ключицю, переламано дві руки й три ноги, це без ран і синців, яких не могли підрахувати герольди. І так завжди вшановували дам з нашої родини. Ах, коли б у тебе була хоч половина гордості твоїх благородних предків, ти б знайшла засіб улаштувати турнір при якомусь дворі, де ще цінують любов дам і славу зброї, де твоя рука була б призом, як колись це було з твоєю прабабкою на турнірі в Страсбурзі. Так ти здобула б для себе серце найкращого рицаря в Європі й захистила б права дому де Круа від зазіхань герцога Бургундського й від каверз лукавого короля Франції.
— Але, люба тітонько, — відповіла молода графиня, — я чула від своєї няньки, що хоч рейнграф[161] був найкращим рицарем на великому турнірі в Страсбурзі і, як переможець, добився руки моєї шановної прабабки, проте їхній шлюб не був щасливий, бо рейнграф часто сварився з нею, а іноді й бив її.
— Ну то й що? — вигукнула старша графиня в пориві романтичного захоплення рицарством. — Чому переможна рука, що звикла завдавати ударів на полі брані, мусить стримуватися дома? Я б у тисячу разів охотніше погодилася, щоб мене хоч двічі на донь бив чоловік, перед яким інші б тремтіли так само, як і я, ніж бути жінкою боягуза, що но наважується підняти руки ні на свою дружину, ні на ворога.
— А я б побажала вам щастя з таким енергійним чоловіком, мила тітонько, — зауважила Ізабелла, — але не позаздрила б вам, бо коли доречно ламати кістки на турнірах, то зовсім непристойно бачити це в кімнаті благородної дами.
— Але бійка — не такий уже неминучий наслідок одруження з доблесним рицарем, — мовила графиня Амеліна, — хоча паш славний предок, блаженної пам'яті рейнграф Готфрід, кажуть, і справді був трохи грубої вдачі й зловживав рейнвейном. Справжній рицар — ягня в товаристві дам і лев перед воїнами. Ось, наприклад, Тібо до Монтіньї — земля йому пухом! Що за лагідна вдача. Він був дуже ввічливий і ніколи не підняв би руки на даму, більше того, кажуть, нібито вдома цей непереможний воїн дозволяв себе підкорити такому прекрасному ворогові, як жінка. Ну що ж, сам винен. Він був теж одним з учасників турніру в Гафлінгемі й так завзято бився, що коли б не було завгодно небу й твоєму дідову, в нього тепер була б інша пані де Монтіньї, яка лагідніше ставилася б до нього.
Графиня Ізабелла, що мала свої причини побоюватися турніру в Гафлінгемі, який був темою для невичерпних розмов її тітки, промовчала, і розмова урвалася. А Квентін з чемністю добре вихованої людини, боячись, що його присутність може заважати їхній розмові, поскакав уперед, ніби для того, щоб розпитати провідника про дорогу.
Тим часом дами продовжували свою подорож мовчки або обмінюючись незначними зауваженнями. Вже розвиднювалось, і Квентін, занепокоєний тим, щоб дами не дуже втомилися, бо вони їхали верхи вже протягом кількох годин, спитав провідника, чи довго ще їхати до першого місця відпочинку.
— Я покажу вам його, — відповів провідник, — за чверть години.
— А потім ви передасте нас іншому провідникові? — спитав Квентін.
— Так, пане лучнику. Мої подорожі, як і моя розправа, завжди бувають короткі. Там, де ви, пане лучнику, вживаєте лука, я завжди пускаю в діло мотуз.
Місяць уже давно зайшов, і на сході займалася зоря, відбиваючи своє сяйво на поверхні невеликого озера, берегом якого вони їхали. Це озеро лежало серед широкої рівнини, на якій росли окремі дерева, гаї й кущі. Але загалом місцевість була відкрита, а тому контури предметів видно було досить чітко. Квентін поглянув на вершника, що їхав поруч з ним, і під широкими крисами насунутого на очі капелюха, що скидався на сомбреро іспанського селянина, пізнав веселе обличчя того самого Птіт-Андре, чиї пальці разом із пальцями його похмурого товариша Труазешеля ще недавно так лиховісно мацали його шию. Відчуваючи огиду, до якої домішувався і страх (в Шотландії на ката дивляться майже з забобонним жахом), який не розвіявся від того, що йому недавно пощастило уникнути небезпеки, Дорвард мимохіть повернув коня праворуч і, пришпоривши, зробив півповорот, миттю опинившись не менш як на вісім п'є від ненависного супутника.
— Хо-хо-хо-хо! — зареготав Птіт-Андре, — присягаюся Гревською богоматір'ю, наш юний воїн ще й досі не забув давнього знайомого. Що ж це, приятелю? Сподіваюся, ви не сердитеся на нас? Кожен заробляє собі хліб як уміє. Ніхто не повинен соромитися, що побував у моїх руках, бо я не гірше за іншого можу почепити живий плід на мертве дерево. А господь, крім того, обдарував мене веселою вдачею. Ха-ха-ха! Я можу розповісти вам про такі жарти, які я утинав, стоячи між долішнім і горішнім щаблями драбини на шибениці, що, присягаюся всіма святими, я мусив квапитися закінчити свою роботу, щоб мої парубки не вмерли від сміху й цим не осоромили б мого таїнства.
Кажучи це, він підганяв свого коня боком до Квентіна, щоб зменшити відстань.
— Облишмо це, пане лучнику, не будемо сваритися! Я завжди роблю своє діло без злості й нікого так не люблю, як тих, кому надіваю на шию вузький комір, отак посвячуючи його в рицарі ордена святого Шибеника, як капелан прево, шановний отець Ходидобіса, прозиває святого покровителя нашого ремества.
— Геть, негіднику! — вигукнув Квентін, коли виконавець закону знов спробував під'їхати до нього. — Геть, або я навчу тебе зберігати відстань, яка має відокремлювати благородну людину і такого негідника, як ти.
— Ач, який гарячий! — сказав Птіт-Андре. — Коли б ви ще сказали «чесною людиною», тут було б зернятко правди. А з цими благородними мені доводиться щодня мати справу так близько, як недавно з вами. Проте їдьте собі з миром і товаришуйте самі собі. Я хотів почастувати вас пляшкою овернського, щоб змити остаточно всякий розбрат, але, здасться, ви нехтуєте моєю чемністю. Гаразд! Ну й гордіться, коли хочете. Я ніколи не сварюся з моїми пацієнтами, з моїми голубчиками, з моїми веселими танцюристами, моїми маленькими дітками, як Жак Різник зве своїх ягнят, — словом, з тими, у кого, точнісінько як у вашої милості, написано на лобі: мотуз. Ні, ні, хай вони ставляться до мене, як бажають. Кінець кінцем, їм доведеться скористатися з моїх послуг. Коли вдруге попадетеся до рук Птіт-Андре, то побачите, що він уміє пробачати образу.
