— Які були б схожі на тебе? Авжеж! — перебив його Людовік. — Ні, Олів’є, слово честі, ця стріла вже занадто поспішно тобою пущена. Як це? Через те, що я довіряю тобі й дозволяю іноді у винагороду трохи підстригти й підчухрати моїх васалів, ти вже гадаєш, ніби це надає тобі право бути чоловіком такої прекрасної жінки і, крім того, графом, власником стількох маєтків? Ти, людина низького походження і неосвічена, чия мудрість, в найкращому разі — просто хитрощі і чия відвага більш ніж сумнівна?

— Ваша величність закидають мені обвинувачення, в яких я не винен. У мене і в думці не було таких великих претензій, — сказав Олів’є.

— Радий чути це, мій друже, — зауважив король. — Я кращої думки про тебе, коли ти відмовився від таких мрій. А мені здалося, що ти саме на це і натякаєш. Гаразд, повернімося до нашої теми. Я не можу одружити цю красуню з кимось із моїх підданих, не можу повернути її до Бургундії, не можу перевезти її ні до Англії, ні до Німеччини, де вона дістанеться комусь, хто захоче бути спільником Бургундії, а не Франції і почне приборкувати законне невдоволення чесних городян Гента і Льєжа, замість того щоб підтримати їх у цьому настрої і дати можливість Карлові Сміливому виявити свою відвагу щодо них, не виходячи з своїх володінь. Адже ж ці міста майже готові до повстання, особливо Льєж. Якби їх ще підбурити, вони завдали б моєму любому кузенові роботи більш ніж на рік… А коли б їм ще допоміг войовничий граф де Круа… О Олів’є! Цей план надто спокусливий, щоб можна було відмовитися від нього без боротьби. Чи не може вигадати щось твій меткий розум?

Олів’є довго мовчав, потім, нарешті, відповів:

— А що коли б заручити цю Ізабеллу де Круа з молодим Адольфом, герцогом Гельдернським?

— Як? — вигукнув здивований король. — Принести в жертву таке прекрасне створіння цьому лютому мерзотникові, який ув’язнив і загрожував убити свого власного батька! Ні, Олів’є, ні! Це було б надмірною жорстокістю навіть для нас з тобою, хоч ми лише прагнемо своєї прекрасної мети — миру й добробуту для Франції й мало зважаємо на засоби, якими можна цього досягнути. Крім того, його володіння дуже далеко від нас, та й мешканці Гента і Льєжа його ненавидять. Ні, ні, я не хочу твого Адольфа Гельдернського. Придумай когось іншого.

— Моя винахідливість вичерпалась, сір, — сказав радник. — Я не можу згадати жодного, хто годився б бути чоловіком графині де Круа і відповідав би вимогам вашої величності. Він мусить поєднувати в собі різноманітні якості: бути другом вашої величності і ворогом Бургундії, досить тонким політиком, щоб ладнати з гентцями й льєжцями, і досить хоробрим, щоб захищати свої маленькі володіння проти влади герцога Карла, мати благородне походження, — на цьому особливо наполягає ваша величність, — і до того ж бути взірцем доброчесності!

— Ні, Олів’є, — сказав король, — на цьому я не наполягаю, тобто не дуже наполягаю на доброчесності. Але мені здається, що наречений Ізабелли повинен бути людиною, яку б не так ненавиділи всі, як Адольфа Гельдернського. Що ти скажеш, наприклад, раз уже мені доводиться самому придумувати, про Гійома де ля Марка?

— Присягаюся всіма святими, сір, — сказав Олів’є, — я не можу поскаржитися на те, що ви ставите надто високі моральні вимоги до людини, яку хочете ощасливити, коли вас задовольняє і Арденський Вепр! Де ля Марк! Це ж відомий розбійник і вбивця на всіх кордонах, одлучений папою від церкви за тисячу злочинів.

— Ми виклопочемо йому помилування, друже Олів’є! Свята церква милостива…

— Ця людина майже поза законом, — доводив Олів’є, — його вигнано з священної імперії і позбавлено прав постановою Ратізбоннського[130] сейму.

— Ми зробимо так, що цю постанову скасують, друже Олів’є, — мовив король тим самим тоном. — Імперський сейм погодиться з нашими доводами.

— Справді, він родом дворянин, — сказав Олів’є, — проте в нього манери, обличчя, весь вигляд і серце фламандського різника. Вона ніколи не погодиться бути його дружиною.

— Але коли я не помиляюся, у нього такий спосіб сватання, що в графині не буде іншого вибору.

— Бачу, я зовсім не мав слушності, обвинувачуючи вашу величність у надмірній вимогливості, — зауважив радник. — Присягаюся своїм життям, що злочини Адольфа порівняно із злочинами де ля Марка — втілення чесноти! До того ж як влаштувати йому зустріч з його нареченою? Адже ваша величність знає, що він не наважується вийти за межі свого Арденського лісу.

— Про це треба подбати, — сказав король, — і перш за все таємно повідомити обох дам, що дальше їхнє перебування при дворі може спричинитись до війни Франції з Бургундією і що, не бажаючи повернути їх моєму любому Бургундському кузенові, я хочу, щоб вони таємно виїхали з моїх володінь.

— Вони зажадають, щоб їх відрядили в Англію, — сказав Олів’є. — А там, дивись, графиня знову повернеться до Фландрії з якимось кругловидим красенем лордом з довгим рудуватим волоссям та ще й у супроводі трьох тисяч лучників на додачу.

— Ні, ні, — заперечив король, — ми не наважимося (ти розумієш мене?) так зухвало образити нашого любого Бургундського кузена, відпустивши її в Англію. Це викличе таке саме незадоволення, як і її перебування тут. Ні, ні, ми віддамо її тільки під покровительство церкви. І найбільше, що ми можемо, це дозволити Амеліні й Ізабеллі де Круа виїхати переодягненими й з невеликим почтом до єпіскопа Льєжського, щоб він сховав прекрасну Ізабеллу на деякий час у монастирі.

— І якщо цей монастир захистить її від Гійома де ля Марка, коли той довідається про сприятливі для нього наміри вашої величності, то я погано знаю цю людину.

— Авжеж, — відповів король, — дякуючи нашій таємній грошовій підтримці, де ля Марк набрав таку банду відчайдушних вояк, що тепер може не тільки триматися в лісі, а й завдавати жаху герцогові Бургундському і єпіскопові Льєжському. У нього є все, крім земель, які він міг би назвати своїми, а тут йому випадає чудова нагода придбати їх, одружившись, і, гадаю, хай йому чорт, він уже придумає засіб, як посвататися й побратися без нашої підмоги. Тоді герцог Бургундський матиме таку колючку в своєму боці, що її навряд чи зуміє витягти навіть найдосвідченіший хірург. А коли Арденський Вепр, якого він поставив поза законом, укріпиться і захопить замки й землі прекрасної графині, та ще на додачу очолить заколотників Льєжа, тоді побачимо, буде Карл думати про війну з Францією чи швидше благословлятиме свою долю, коли Франція не оголосить війни йому сама… Як тобі подобається мій план, Олів’є, га?

— Чудовий, — сказав Олів’є, — крім того, що цей план віддає чарівну графиню до рук Дикого Вепра Арден. По правді кажучи, навіть Трістан, військовий прево, якби він мав трохи більше зовнішнього лоску, був би достойнішим нареченим для неї.

— Проте ти недавно пропонував їй у чоловіки цирульника Олів’є, — сказав Людовік. — Ні, любий друже, хоч Олів’є і кум Трістан — чудові радники й виконавці, вони, однак, не з того тіста, з якого роблять графів. Хіба ти не знаєш, що громадяни Фландрії високо цінують благородне походження в людях саме тому, що самі ним не можуть похвалитися? Бунтівлива чернь завжди прагне обирати собі аристократичного вождя. От хоч би той Кед, чи Кейд[131], чи як там вони його звуть в Англії. Чи не тому згуртував навколо себе чернь, що удавав, ніби він походить від Мортімерів? Гійом де ля Марк походить з роду Седанських князів, такого ж знатного, як і мій власний. А тепер до діла. Отже, я мушу умовити цих дам де Круа негайно й таємно тікати — звісно, під надійним конвоєм. Цього легко добитися — досить тільки натякнути, що інакше нам доведеться видати їх герцогові Бургундському. Ти повинен знайти засоби повідомити Гійома де ля Марка про їхню подорож, і хай тоді він сам вибере час і місце для свого сватання. Я вже знаю людину, що супроводитиме їх у цій подорожі.

— Чи можу я спитати, кому ваша величність дасть таке важливе доручення? — запитав цирульник.