— Мені соромно, мені соромно, — промовив Людовік. — Однак, Олів'є, кажуть, що це поганське плем'я походить від мудрих халдейці[127], які на рівнинах Сенаару[128] опанували мистецтво вичитувати майбутнє з зірок.

Добре знаючи, що король, незважаючи на всю свою гостроту розуму й проникливість, дуже вірив різним ворожбитам, астрологам, віщунам і всіляким представникам окультної[129] науки, в якій вважав знавцем і себе самого, Олів'є не насмілився сперечатися з ним. Він тільки зауважив, що той циган був поганий пророк для самого себе, бо інакше він не повернувся б до Тура, знаючи, що його там чекає шибениця.

— Часто буває, що люди, обдаровані пророчим знанням, — відповів Людовік дуже серйозно, — неспроможні передбачити події, які стосуються їх самих.

— З дозволу вашої величності, — заперечив його радник, — це однаково, що людина з свічкою в руці бачить навколишні предмети, а своєї власної руки не може розгледіти.

— Але він не може бачити свого власного обличчя при світлі, хоч бачить обличчя інших, — відказав Людовік. — Цей приклад найкраще пояснює все. Та не про це зараз іде мова. Циган дістав по заслузі, і земля йому пухом. А от ці дами… Їхня присутність може викликати війну не тільки з Бургундією, бо ми дали їм притулок, але й порушити мої наміри щодо власної родини. Мій простодушний кузен Орлеанський уже встиг помітити цю красуню, і я передбачаю, що це зробить його менш поступливим у питанні про одруження з Жанною.

— Ваша величність, — відповів йому радник, — можете відіслати цих дам де Круа назад до Бургундії й помиритися з герцогом. Звичайно, багато хто казатиме, що це безчесний вчинок, але коли потрібні жертви…

— Коли наш інтерес вимагає жертви, Олів'є, я не вагаючись принесу її, — відповів король. — Я старий досвідчений лосось і не проковтну гачок з принадою тільки через те, що він оздоблений пером під назвою «честь». Але гірше втрати честі те, що ми, повернувши цих дам до Бургундії, позбавимося багатьох переваг і вигод, що, власне, і змусило нас дати їм притулок. Було б прикро пропустити нагоду посадити друга Франції і ворога Бургундії в самому центрі володінь герцога, так близько від заколотних міст Фландрії. Ні, Олів'є, я не можу відмовитися од цих переваг, які дасть нам шлюб цієї дівчини з другом нашого власного дому.

— Ваша величність, — сказав Олів'є після хвилини роздумування, — може, подарувати її руку справді відданому вам другові, який узяв би всю провину на себе, але таємно служив би вашій величності. А ви для людського ока могли б зректися його.

— А де я знайду такого друга? — запитав Людовік. — Хіба я можу подарувати її комусь з наших бунтівливих і непокірливих дворян? Адже це означало б зробити його самостійним. І це тоді, коли вся моя політика зводиться до того, щоб не давати їм такої самостійності. Хіба що Дюнуа… Йому, і тільки йому я міг би вірити. Він битиметься за корону Франції, яке б не було його становище. Однак шаноба й багатство змінюють людей. Ні, я не можу звіритися навіть на Дюнуа.

— Ваша величність могли б знайти інших, — сказав Олів'є своїм дуже вкрадливим й улесливим голосом, яким він звичайно звертався до короля, що дозволяв йому іноді великі вільності, — таких людей, що цілком залежать від вашої ласки й милості і не можуть існувати без вас, як без сонця й повітря, людей скоріше мислі, ніж діла, людей, які…

— Які були б схожі на тебе? Авжеж! — перебив його Людовік. — Ні, Олів'є, слово честі, ця стріла вже занадто поспішно тобою пущена. Як це? Через те, що я довіряю тобі й дозволяю іноді у винагороду трохи підстригти й підчухрати моїх васалів, ти вже гадаєш, ніби це падає тобі право бути чоловіком такої прекрасної жінки і, крім того, графом, власником стількох маєтків? Ти, людина низького походження і неосвічена, чия мудрість, в найкращому разі — просто хитрощі і чия відвага більш ніж сумнівна?

— Ваша величність закидають мені обвинувачення, в яких я не винен. У мене і в думці не було таких великих претензій, — сказав Олів'є.

— Радий чути це, мій друже, — зауважив король. — Я кращої думки про тебе, коли ти відмовився від таких мрій. А мені здалося, що ти саме на це і натякаєш. Гаразд, повернімося до нашої теми. Я не можу одружити цю красуню з кимось із моїх підданих, не можу повернути її до Бургундії, не можу перевезти її ні до Англії, ні до Німеччини, де вона дістанеться комусь, хто захоче бути спільником Бургундії, а не Франції і почне приборкувати законне невдоволення чесних городян Гента і Льєжа, замість того щоб підтримати їх у цьому настрої і дати можливість Кардові Сміливому виявити свою відвагу щодо них, не виходячи з своїх володінь. Адже ж ці міста майже готові до повстання, особливо Льєж. Якби їх ще підбурити, вони завдали б моєму любому кузенові роботи більш ніж на рік… А коли б їм ще допоміг войовничий граф де Круа… О Олів'є! Цей план надто спокусливий, щоб можна було відмовитися від нього без боротьби. Чи не може вигадати щось твій меткий розум?

Олів'є довго мовчав, потім, нарешті, відповів:

— А що коли б заручити цю Ізабеллу де Круа з молодим Адольфом, герцогом Гельдернським?

— Як? — вигукнув здивований король. — Принести в жертву таке прекрасне створіння цьому лютому мерзотникові, який ув'язнив і загрожував убити свого власного батька! Ні, Олів'є, ні! Це було б надмірною жорстокістю навіть для нас з тобою, хоч ми лише прагнемо своєї прекрасної мети — миру й добробуту для Франції й мало зважаємо на засоби, якими можна цього досягнути. Крім того, його володіння дуже далеко від нас, та й мешканці Гента і Льєжа його ненавидять. Ні, ні, я не хочу твого Адольфа Гельдернського. Придумай когось іншого.

— Моя винахідливість вичерпалась, сір, — сказав радник. — Я не можу зсадити людного, хто годився б бути чоловіком графині де Круа і відповідав би вимогам вашої величності. Він мусить поєднувати в собі різноманітні якості: бути другом вашої величності і ворогом Бургундії, досить тонким політиком, щоб ладнати з гентцями й льєжцями, і досить хоробрим, щоб захищати свої маленькі володіння проти влади герцога Карла, мати благородне походження, — на цьому особливо наполягає ваша величність, — і до того ж бути взірцем доброчесності!

— Ні, Олів'є, — сказав король, — на цьому я не наполягаю, тобто не дуже наполягаю на доброчесності. Але мені здається, що наречений Ізабелли повинен бути людиною, яку б не так ненавиділи всі, як Адольфа Гельдернського. Що ти скажеш, наприклад, раз уже мені доводиться самому придумувати, про Гійома де ля Марка?

— Присягаюся всіма святими, сір, — сказав Олів'є, — я не можу поскаржитися на те, що ви ставите надто високі моральні вимоги до людини, яку хочете ощасливити, коли вас задовольняє і Арденський Вепр! Де ля Марк! Це ж відомий розбійник і вбивця на всіх кордонах, одлучений папою від церкви за тисячу злочинів.

— Ми виклопочемо йому помилування, друже Олів'є! Свята церква милостива…

— Ця людина майже поза законом, — доводив Олів'є, — його вигнано з священної імперії і позбавлено прав постановою Ратізбоннського[130] сейму.

— Ми зробимо так, що цю постанову скасують, друже Олів'є, — мовив король тим самим тоном. — Імперський сейм погодиться з нашими доводами.

— Справді, він родом дворянин, — сказав Олів'є, — проте в нього манери, обличчя, весь вигляд і серце фламандського різника. Вона ніколи не погодиться бути його дружиною.

— Але коли я не помиляюся, у нього такий спосіб сватання, що в графині не буде іншого вибору.

— Бачу, я зовсім не мав слушності, обвинувачуючи вашу величність у надмірній вимогливості, — зауважив радник. — Присягаюся своїм життям, що злочини Адольфа порівняно із злочинами де ля Марка — втілення чесноти! До того ж як влаштувати йому зустріч з його нареченою? Адже ваша величність знає, що він не наважується вийти за межі свого Арденського лісу.