— А чи є такі волоцюги в інших країнах, крім Франції? — спитав Ліндзі.

— Авжеж, їх племена з’явилися і в Німеччині, і в Іспанії, і в Англії, — відповів Балафре. — Дяка святому Андрієві, в Шотландії їх ще немає.

— Шотландія, — сказав Кеннінгем, — надто холодна країна для сарани і надто бідна для злодіїв.

— А може й те, що Джон Горянин не потерпить у себе ніяких злодіїв, крім своїх власних, — зауважив Гатрі.

— Попереджаю, — сказав Балафре, — що я сам родом з гір Ангуса і майже всі горяни Глен-Ізлі — мої благородні родичі — отож я не дозволю, щоб у моїй присутності наговорювали на горян.

— Хіба ти заперечуватимеш, що вони крадуть худобу? — проказав Гатрі.

— Зайняти якусь там отару або щось таке — це ще не крадіжка, — заперечив Балафре. — Я це обстоюватиму коли завгодно і де завгодно.

— Сором, товариші, — сказав Кеннінгем. — Хто тепер свариться? Юнак не повинен чути таких недоречних сварок… Ось ми вже й біля замку, Я поставлю бочонок вина, коли ви бажаєте пообідати в мене, і ми вип’ємо за дружбу, приязнь і за здоров’я нашої Шотландії, нагірної і подільської.

— Згода, згода! — вигукнув Балафре. — А я поставлю другий бочонок, щоб змити нашу сварку і випити за здоров’я мого племінника з нагоди його вступу до нашої гвардії.

Коли вони наблизилися до входу, грати піднялися, і звідний міст опустився. Стрільці один за одним в’їхали у ворота. Але коли під’їхав Квентін, вартові схрестили списи і наказали йому зупинитися. Тієї ж миті з мурів на нього було націлено натягнуті луки і аркебузи[70]: ця осторога суворо виконувалася навіть тоді, коли чужинець приїжджав разом із стрільцями залоги, до якої належала і варта, що стояла біля воріт.

Балафре, який навмисне їхав поруч свого племінника, пояснив усе вартовим, і після довгих вагань юнака провели під сильним конвоєм до помешкання лорда Крофорда.

Цей шотландський дворянин був останній з шотландських лордів і рицарів, які так довго і так віддано служили Карлові VI у тих кривавих війнах, що утвердили незалежність французької корони і закінчилися вигнанням англійців з Франції. Він ще хлопцем бився поруч з Дугласом і з Бакеном[71], ходив у походи під прапором самої Жанни д’Арк[72] і був, мабуть, чи не останнім з тих шотландських рицарів, які так охоче оголяли свої мечі за лілію проти спільного давнього ворога — Англії. Зміни, що сталися в Шотландії, а мабуть, і те, що він уже призвичаївся до французького клімату й способу життя, змусили старого барона облишити думку про повернення на батьківщину. До того ж, посідаючи високий пост при дворі Людовіка, він через властиву йому щиру й віддану вдачу мав великий вплив на короля, який, хоч взагалі і не звірявся на людську чесноту, проте безмірно довіряв лордові Крофорду і наближував його до себе, бо той ніколи не втручався в справи, що не входили в коло його обов’язків.

Балафре і Кеннінгем пішли за Дорвардом і конвоїрами до помешкання свого командира, шляхетний вигляд якого, а також повага, з якою ставилися до нього ці горді солдати, що, здавалось, нікого не поважали, справили на юнака глибоке враження.

Лорд Крофорд, похилого віку чоловік, був високий на зріст і худорлявий, який, проте, зберіг в своїх мускулах усю колишню силу, якщо не гнучкість юності; він так само легко носив свій важкий панцир у походах, як і наймолодший солдат з його загону. У нього було грубе, обвітрене обличчя, геть усе вкрите шрамами, а очі, що в тридцятьох запеклих боях дивилися на смерть як на свого приятеля, скоріше виражали спокійне нехтування небезпекою, ніж дику відвагу найманого солдата. Його висока пряма фігура була вкутана в просторий халат, підперезаний широким шкіряним поясом, на якому висів кинджал в багатій оправі. На шиї в нього був знак ордену святого Михаїла-Архангела[73]. Лорд Крофорд в окулярах (тоді ще недавній винахід) сидів на софі, покритій оленячою шкурою і читав великий рукопис, що звався «Квітник війни», — складене Людовіком для свого сина-дофіна зведення військових і громадянських постанов, про які король хотів знати думку досвідченого шотландського воїна.

Побачивши несподіваних відвідувачів, він незадоволено відклав рукопис і запитав своєю рідною мовою: «Якого ще лисого біса вам треба?»

Балафре з повагою, мабуть, більшою за ту, з якою б він поставився до самого Людовіка, докладно розповів про пригоду з його племінником і просив заступництва його милості лорда. Лорд Крофорд вислухав усе дуже уважно. Він не міг не усміхнутися, почувши про наївність, з якою юнак кинувся рятувати повішеного злочинця, але похитав головою, коли йому розповіли про сварку між шотландськими лучниками і загоном військового прево[74].

— Чи довго ще, — сказав він, — ви встряватимете у такі пригоди і змушуватимете мене втручатися в них? Скільки разів я повторюватиму, особливо тобі, Людовіку Лезлі, і тобі, Арчі Кеннінгем, що чужоземні солдати повинні поводитися скромно й пристойно з тутешнім людом, коли ви не хочете, щоб на вас випустили всіх міських собак? А втім, якщо ви не можете не сваритися, то, по-моєму, краще сваритися з негідником прево, ніж із будь-ким іншим. Але цього разу я не лаятиму тебе, Людовіку, за цю історію, як сварю завжди за твої нерозважливі діла, бо ти вчинив цілком природно й добросердно, заступившись за свого молодого родича. А цей хлопчик хай більше не встряє в такі пригоди. Ану, подайте он із тієї полиці список команди, і ми зараз впишемо його ім’я, щоб він міг користатися з наших привілеїв.

— Дозвольте вам сказати, ваша милість!.. — пролепетав Дорвард.

— Та ти з глузду з’їхав! — вигукнув дядько. — Хіба можна розмовляти з його милістю, коли в тебе не питають?

— Постривай, Людовіку, — сказав Крофорд, — послухаймо, що скаже хлопець.

— Тільки те, з дозволу вашої милості, — промовив Квентін, — що я вже казав раніш моєму дядькові. Я вагався, чи вступати мені на цю службу. Але тепер, коли я побачив благородного й досвідченого полководця, під командою якого я служитиму, в мене вже немає ніякого сумніву. У вас такий владний погляд!

— Добре сказано, хлопчику мій, — зауважив старий лорд, що не був байдужий до компліментів. — Ми, слава богу, маємо певний досвід і завдяки йому управляємось і служити, і командувати як слід. Ось ти, Квентіне, і зарахований до нашого почесного корпусу шотландської лейб-гвардії як зброєносець твого дядька і служитимеш під його проводом. Сподіваюсь, що ти добре виконуватимеш свої обов’язки і станеш славним солдатом, про що свідчить і твоя зовнішність. До того ж ти походиш із славного роду. Людовіку, простеж, щоб твій родич пильно проробляв усі військові вправи, бо цими днями нам доведеться схрестити списи з ворогом.

— Присягаюся мечем, я дуже радий цій звістці, лорде: довгий мир може з усіх нас поробити боягузів. Я сам відчуваю якийсь занепад духу, сидячи в цьому проклятому донжоні[75].

— Гаразд. Словом, якийсь птах проспівав мені на вухо, — мовив лорд Крофорд, — що бойовий прапор незабаром знов маятиме в полі.

— За таку пісеньку я цього ж вечора вип’ю велику чарку, — вигукнув Балафре.

— Ти охоче вип’єш за всяку пісеньку, — сказав лорд Крофорд. — Боюся, Людовіку, щоб одного дня ти не випив дуже гіркого пива свого власного виробу.

Лезлі, трохи збентежений цим зауваженням, промимрив, що вже давненько навіть не пригублював вина, але його милість знає про звичай в їхній компанії влаштовувати бенкет на честь нового товариша.

— Що правда, то правда, — сказав старий командир, — я забув про цей звичай. Я пришлю вам кілька бочок вина, але щоб до заходу сонця усе це скінчилося. Та дивись: сьогодні признач на варту надійних людей і щоб ніхто з них не брав участі у вашому бенкеті.