Поставлений з особливого наказу короля на передовій позиції між французьким військом і містом, далеко праворуч від передмістя, про яке ми вже згадували, він пильно вдивлявся у пітьму і напружував слух, щоб уловити найлегший звук або рух в обложеному місті. Але великий міський годинник на башті пробив три години після півночі, а навколо, як і перед тим, панувала безмовна, наче в могилі, тиша.

Нарешті, коли Квентін уже подумав, що напад відкладено до світанку, й зрадів, що тоді легше буде пізнати «смугу на лівому боці щита» поперед французьких лілій Орлеанського дому, коли раптом йому немовби вчулося якесь глухе дзижчання чи гудіння в місті, нібито занепокоєні бджоли злетілися обороняти свої вулики. Він прислухався: шум долинав, але був такий тихий та невиразний, що його можна було б вважати і за шелест листя в далекому гаю, і за дзюрчання струмка, що переповнився водою від недавнього дощу і жебонів, вливаючись до повільного Маасу. Тому Квентін вирішив трохи почекати, щоб не зчиняти тривоги даремно, бо це могло б спричинитися до прикрих непорозумінь.

Але шум дедалі ставав гучнішим і, здавалося, наближався до місця, де Квентін стояв на варті, а також до передмістя. Шотландець якнайобережніше відійшов назад і покликав свого дядька, що командував невеличким загоном лучників, призначеним для підтримки вартового. Миттю всі без найменшого шуму вже були на ногах. За хвилину лорд Крофорд уже стояв на чолі їх і, відрядивши одного лучника розбудити короля та його почет, наказав своїм людям відступити за сторожові вогнища, щоб їх не можна було побачити в освітленому місці. Шум, який, здавалося, все наближався, раптом ущух, але незабаром пролунало далеке тупання ніг великого загону, що йшов до передмістя.

— Ледачі бургундці заснули на своїх постах, — пошепки сказав Крофорд. — Біжи до передмістя, Кеннінгемс, і збуди цих дурних волів.

— Ідіть в обхід, — втрутився Дорвард, — бо коли я справді чув тупіт людей, то між нами й передмістям ціле військо.

— Добре сказано, Квентіне, мій бравий воїне, — зауважив Крофорд. — Ти справжній солдат, хоч і молодий ще за віком. Мабуть, вони зупинилися, чекаючи, поки підійдуть інші. Хотів би я знати, де вони зараз.

Я підповзу ближче до них, мілорде, — сказав Квентін, — і постараюся дізнатись про це.

— Іди, синку, в тебе гострий зір і слух, та й кмітливість є. Але пильнуй… Я не хочу, щоб ти загинув даремно.

Квентін із аркебузом напоготові поплазував полем, яке він старанно оглянув напередодні. Він просувався вперед, аж доки не впевнився, що прямо перед ним, між квартирою короля і передмістям, стоїть великий ворожий загін, а попереду, зовсім близько до першого, — другий, менший. Молодий шотландець чув навіть, як люди перешіптувалися, радячися, що далі робити. Нарешті, від невеликого передового загону відокремилися два-три «пропащих хлоп'яги» й підійшли до нього на відстань, не більшу від двох списів завдовжки. Побачивши, що йому не можна відійти непоміченим, Квентін голосно гукнув:

— Qui vive?[266]

— Vive Li… Li… ege, — відгукнувся чийсь голос, — c'est a dire, — додав той, що відповідав, виправляючи сам себе. — Vive La France![267]

В ту ж мить Квентін вистрілив із аркебуза. Почувся зойк, хтось упав, і Квентін під вогнем безладних раптових пострілів, які спалахнули вздовж усієї шеренги й показали, що вона була досить багатолюдна, кинувся бігцем до свого загону.

— Чудово виконав доручення, мій бравий хлопче, — похвалив Крофорд. — Ну, молодці, відступайте у двір головної квартири. Ворог занадто сильний, щоб зустрітися з ним у відкритому полі.

Шотландці відступили до королівської квартири, де все вже було в цілковитому порядку, а сам король сідав на коня.

— Куди ви, государю? — спитав Крофорд. — Вам безпечніш залишатися тут із своїми відданими воїнами.

— Ні, ні, — сказав Людовік, — мені треба негайно їхати до герцога. Він повинен бути певний нашої вірності в цю критичну хвилину, інакше проти нас стануть і льєжці, і бургундці.

І, скочивши на коня, він доручив Дюнуа командувати французьким військом поза мурами вілли, а Крофордові — лучниками й іншими воїнами, призначеними обороняти саму віллу й сад. Потім він звелів підвезти їм двох «соколів» і всіх «соколиків», тобто всі фальконети, як тоді звали легкі польові гармати, що стояли за півлье в тилу, і укріпитися на своїх позиціях, але ні в якому разі не наступати, хоча б їм і пощастило добитися успіхів. Віддавши накази, король рушив із своїм маленьким ескортом до штаб-квартири герцога.

Затримка в наступальних діях ворогів, яка дала змогу завершити всі згадані підготування, сталася через те, що Квентін, на щастя для французів, випадково застрілив саме власника вілли, який вів за собою загін, що мав напасти на цей будинок. Звичайно, якби напад пощастило вчинити зненацька, він міг би закінчитися цілковитим успіхом.

Дорвард, з наказу короля, супроводив його до квартири герцога. Вони застали Карла, охопленого несамовитим гнівом, який майже позбавив його змоги виконувати обов'язки головнокомандувача. А тим часом зараз потрібна була саме міцна влада: крім того, що на лівому фланзі їхнього війська, в передмісті, почався запеклий бій, а в центрі ворог напав на королівську квартиру, третя колона льєжців, ще більша за обидві перші, пройшла невідомими стежками через поля й виноградники й ударила по правому флангу бургундської армії. Бургундці, перелякані вигуками: «Хай живе Франція!» й «Дені-Монжуа!», що змішалися з вигуками: «Льєж!» і «Червоний Вепр!», і, гадаючи вже, що французи зрадили їх, чинили дуже слабий опір. А герцог з піною на губах, лаючись і проклинаючи свого сюзерена та всіх його прибічників, наказав стріляти з луків та пищалей в усіх французів, незалежно від того чорні вони чи білі, натякаючи цим на білі пов'язки, якими вирізнялися солдати Людовіка.

Прибуття короля в супроводі Балафре, Квентіна й двох десятків шотландських лучників відновило довір'я герцога Бургундського до Франції, Д'Емберкур, Кревкер та інші бургундські полководці, імена яких уславилися на полях бою, поспішили до місця дії: одні квапливо підводили нові частини війська, ще не охоплені панікою, інші кинулися на передові позиції відновити там лад і дисципліну. Сам герцог бився у перших лавах, колов і рубав нарівні з простими солдатами. Поступово серед бургундців знову запанував бойовий порядок, і вони при підтримці артилерії почали завдавати ворогам нищівних ударів. З свого боку, Людовік показав себе спокійним та розважливим командувачем, віддавав такі точні й розумні розпорядження і робив це так упевнено й владно, нехтуючи небезпекою, що навіть бургундські начальники охоче корилися його наказам.

Поле бою перетворилося на безладне й жахливе видовище. Після жорстокої сутички ліворуч палало передмістя, але величезна, шалена пожежа не перешкоджала ворогам завзято битися за палаючі, руїни. В центрі французьке військо, відбиваючи атаки численних ворогів, вело такий безперебійний вогонь, що на позаміській віллі було так ясно, немовби вона була оточеною вогняним вінцем мученика. На правому фланзі успіх бою був сумнівний: то бунтівники, то бургундці перемагали, залежно від того, звідки підходила підмога — чи з міста, чи з ар'єргарду бургундської армії. Бій тривав із неослабним завзяттям протягом трьох жахливих годин, коли, нарешті, настав світанок, якого так нетерпляче чекали обложники. Ворог почав, очевидно, слабнути на правому крилі та в центрі. Кілька гарматних пострілів пролунало з боку люстгаузу.

— Ідіть, — сказав король Балафре та Квентінові тієї хвилини, коли почулися постріли. — Вони притягли сюди «соколів» із «соколиками»: позаміська вілла тепер у безпеці, благословення пресвятій діві! їдьте і перекажіть від мене Дюнуа, — звернувся король до Квентіна і Балафре, — щоб він рушив на правий фланг, якнайближче до мурів Льєжа, з усіма нашими латниками, крім невеликого загону, конче потрібного для оборони вілли, і постарався б відрізати цих безтямних льєжців від їхнього міста, з якого до них надходять свіжі сили.