Затримка в наступальних діях ворогів, яка дала змогу завершити всі згадані підготування, сталася через те, що Квентін, на щастя для французів, випадково застрілив саме власника вілли, який вів за собою загін, що мав напасти на цей будинок. Звичайно, якби напад пощастило вчинити зненацька, він міг би закінчитися цілковитим успіхом.
Дорвард, з наказу короля, супроводив його до квартири герцога. Вони застали Карла, охопленого несамовитим гнівом, який майже позбавив його змоги виконувати обов’язки головнокомандувача. А тим часом зараз потрібна була саме міцна влада: крім того, що на лівому фланзі їхнього війська, в передмісті, почався запеклий бій, а в центрі ворог напав на королівську квартиру, третя колона льєжців, ще більша за обидві перші, пройшла невідомими стежками через поля й виноградники й ударила по правому флангу бургундської армії. Бургундці, перелякані вигуками: «Хай живе Франція!» й «Дені-Монжуа!», що змішалися з вигуками: «Льєж!» і «Червоний Вепр!», і, гадаючи вже, що французи зрадили їх, чинили дуже слабий опір. А герцог з піною на губах, лаючись і проклинаючи свого сюзерена та всіх його прибічників, наказав стріляти з луків та пищалей в усіх французів, незалежно від того чорні вони чи білі, натякаючи цим на білі пов’язки, якими вирізнялися солдати Людовіка.
Прибуття короля в супроводі Балафре, Квентіна й двох десятків шотландських лучників відновило довір’я герцога Бургундського до Франції, Д’Емберкур, Кревкер та інші бургундські полководці, імена яких уславилися на полях бою, поспішили до місця дії: одні квапливо підводили нові частини війська, ще не охоплені панікою, інші кинулися на передові позиції відновити там лад і дисципліну. Сам герцог бився у перших лавах, колов і рубав нарівні з простими солдатами. Поступово серед бургундців знову запанував бойовий порядок, і вони при підтримці артилерії почали завдавати ворогам нищівних ударів. З свого боку, Людовік показав себе спокійним та розважливим командувачем, віддавав такі точні й розумні розпорядження і робив це так упевнено й владно, нехтуючи небезпекою, що навіть бургундські начальники охоче корилися його наказам.
Поле бою перетворилося на безладне й жахливе видовище. Після жорстокої сутички ліворуч палало передмістя, але величезна, шалена пожежа не перешкоджала ворогам завзято битися за палаючі, руїни. В центрі французьке військо, відбиваючи атаки численних ворогів, вело такий безперебійний вогонь, що на позаміській віллі було так ясно, немовби вона була оточеною вогняним вінцем мученика. На правому фланзі успіх бою був сумнівний: то бунтівники, то бургундці перемагали, залежно від того, звідки підходила підмога — чи з міста, чи з ар’єргарду бургундської армії. Бій тривав із неослабним завзяттям протягом трьох жахливих годин, коли, нарешті, настав світанок, якого так нетерпляче чекали обложники. Ворог почав, очевидно, слабнути на правому крилі та в центрі. Кілька гарматних пострілів пролунало з боку люстгаузу.
— Ідіть, — сказав король Балафре та Квентінові тієї хвилини, коли почулися постріли. — Вони притягли сюди «соколів» із «соколиками»: позаміська вілла тепер у безпеці, благословення пресвятій діві! Їдьте і перекажіть від мене Дюнуа, — звернувся король до Квентіна і Балафре, — щоб він рушив на правий фланг, якнайближче до мурів Льєжа, з усіма нашими латниками, крім невеликого загону, конче потрібного для оборони вілли, і постарався б відрізати цих безтямних льєжців від їхнього міста, з якого до них надходять свіжі сили.
Дядько з племінником поскакали до Дюнуа й Крофорда, які з радістю вислухали наказ короля, бо їм уже набридло сидіти в тилу. За хвилину обидва на чолі загону, що складався з двохсот французьких рицарів із зброєносцями та більшої частини шотландської гвардії, помчалися полем, укритим убитими й пораненими, заходячи з тилу в те місце, де великий загін льєжців завзято атакував праве крило бургундців.
Дедалі більше розвиднювалося, і тепер при денному світлі видно було, як з міста невпинним потоком сунули вороги, щоб або самим кинутися в бій на цих позиціях або підтримати частину війська, що вела бій.
— Присягаюся небом! — сказав старий Крофорд, звертаючися до Дюнуа. — Коли б я не був певний того, що ти їдеш поруч зі мною, то гадав би, що ти там, серед цих розбійників і городян, командуєш, розмахуючи палицею… Тільки там ти, здається, трохи вищий, ніж насправді. Чи ти певний того, що той озброєний командувач не твій привид або двійник, як кажуть фламандці?
— Мій двійник! — вигукнув Дюнуа. — Не знаю, про що ви кажете. Стривайте, я бачу там мерзотника-боягуза з моїм гербом на шоломі й на щиті і покараю його за нахабство.
— Ім’ям усього святого й благородного, пане мій, дозвольте мені помститися за вас! — сказав Квентін.
— Тобі, юначе? — здивувався Дюнуа. — Нема чого й казати, твоє прохання досить скромне. Ні, в таких справах неприпустиме заступництво. — І, повернувшися в сідлі, він крикнув до тих, що були коло нього: — Французькі дворяни й рицарі, шикуйтеся в лави, списи напереваги! Прокладімо шлях промінню сонця крізь лави льєжських і арденських свиней, які наважилися переодягтися в наші старовинні вбрання з гербами!
Воїни відповіли йому голосним кличем:
— За Дюнуа, за Дюнуа! Хай живе хоробрий Дюнуа! Орлеане, на визвіл! — І, очолювані своїм відважним вождем, помчалися навпростець на ворога. Але й вороги були не з боягузів. Атакований французами великий загін (за винятком кількох начальників на конях) складався з самої піхоти. Притуливши списи до ноги й виставивши їх наперед, перший ряд став на одне коліно, другий трохи нахилився, а третій висунув списи над головами товаришів, утворивши перед латниками перешкоду, схожу на велетенського настовбурченого їжака.
Тільки небагатьом пощастило прорватися крізь цей залізний частокіл, і серед цих небагатьох був Дюнуа. Пришпоривши коня, він примусив благородну тварину стрибнути на двадцять п’є заввишки й, опинившись серед ворожих лав, кинувся до зухвалого самозванця. Як же він здивувався, побачивши Квентіна, що бився поруч із ним. Молодість, незвичайна відвага й непохитна рішучість перемогти або вмерти спонукали юнака стати поруч із найкращим рицарем Європи, яким справедливо на той час вважали Дюнуа.
Їхні списи скоро поламалися на тріски, але ландскнехти не могли витримати ударів довжелезних та важких мечів, тим часом як закутим у залізо коням і вершникам ворожі списи майже не завдавали шкоди. Саме коли Дюнуа й Дорвард намагалися пробитися до того місця, де воїн, що самовільно привласнив герб Орлеанів, командував, як відважний і досвідчений командир, Дюнуа раптом побачив трохи осторонь кабанячу голову й ікла — звичайне вбрання де ля Марка.
— Ти заслужив честь заступитися за герб Орлеанів! — гукнув він Квентінові. — Я доручаю тобі цю справу. Балафре, допоможи племінникові! Але нехай ніхто не заважає Дюнуа в його полюванні на Арденського Вепра!
Нічого й казати, як зрадів Квентін, почувши таку пропозицію, і обидва кинулися прокладати собі шлях, кожен до своєї мети. За ними поспішилися кілька вершників із тих, які були здатні триматися поряд з ними.
Але на той час колона, на підмогу якій ішов де ля Марк, затриманий раптовим нападом Дюнуа, втратила всі ті переваги, які їй пощастило здобути протягом ночі. Коли розвиднілося, в лавах бургундців відновилися бойовий лад і висока дисципліна. Значна частина льєжців змушена була відступити. Тікаючи, вони зіткнулися з товаришами, які билися з французами, і викликали замішання в їхніх лавах. Тепер на полі бою панував неймовірний хаос: хто ще бився, хто тікав, хто переслідував утікачів, і весь цей живий потік котився до мурів міста, вливаючись у широку, незахищену проломину, звідки льєжці зробили вилазку.
Квентін докладав нелюдських зусиль, щоб пробитися до того, кого він переслідував, і не втратити його з очей. Оточений добірним загоном ландскнехтів, двійник Дюнуа намагався словами та прикладом зупинити втікачів й заохотити їх до нового бою. Балафре з кількома товаришами не відставав од Квентіна, дивуючись з тієї незвичайної відваги, яку виявляв такий молодий воїн. Нарешті, вже біля самої проломини де ля Марк (бо це був він) раптом зупинився й відкинув перші лави переслідувачів. Він тримав у руці залізну палицю, під ударами якої, здавалося, все невтримно валилося на землю, і так був забризканий з голови до ніг кров’ю, що майже не можна було розрізнити на його щиті герба, який страшенно розлютив Дюнуа.
