Ми маємо всі підстави гадати, що ці сумні події сталися не тільки внаслідок непокірливості та безумства цих жінок і зухвальства льєжських городян, але й через втручання могутнього сусіда, від якого, коли добрі діда заслуговують на відповідну винагороду, Бургундія не могла сподіватися нічого, крім щирої приязні. І якщо все це справдиться, — додав герцог, зціпивши зуби і шалено тупнувши ногою, — я не знаю, які міркування можуть завадити нам, коли влада в наших руках, раз і назавжди покласти край цьому потокові лиха, знищивши його джерело, з якого щоразу на нас виливаються все нові й нові нещастя.
Герцог почав свою промову досить спокійно, але чим далі він говорив, тим більше розпалювався, а останню фразу закінчив таким погрозливим тоном, що всі присутні здригнулися, а обличчя короля дуже зблідло. Однак наступної хвилини, закликавши на допомогу все своє самовладання, Людовік теж звернувся до зборів з промовою так рішуче й спокійно, що герцог, незважаючи на бажання зупинити або перебити його, не міг знайти для того пристойного приводу.
— Дворяни Франції і Бургундії, — почав Людовік, — рицарі Святого Духа та Золотого Руна[252], коли вже король змушений обороняти свої права сам, як обвинувачена особа, він не може бажати для себе кращих свідків, ніж цвіт дворянства, слава й гордість рицарства. Наш любий кузен, герцог Бургундський, зовсім не з'ясував суті справи, бо з ввічливості чи з люб'язності висловлювався дуже туманно й неясно. У мене немає причин додержувати такої делікатності, та й становище моє не дає мені такої можливості, тому прошу вашого дозволу висловлюватися далеко точніше. Панове дворяни й рицарі! Це нас, нас, свого законного сюзерена, спільника й родича, герцог Карл, ясний розум і прекрасна вдача якого потьмарені важкою втратою, обвинувачує в тому, що ми нібито намовляли його васалів не підкорятися йому, підбивали льєжців до заколоту і допомагали цьому розбійникові Гійому де ля Марку в його жорстокому та блюзнірському лиходійстві. Дворяни Франції й Бургундії! Вже саме становище, в якому я тепер перебуваю, може цілком виправдати мене, бо воно само собою суперечить обвинуваченню. Припускаючи, що в мене в голові є хоч краплина здорового глузду, ви хіба можете уявити, щоб я з своєї доброї волі віддався до рук герцога Бургундського, коли б справді гадав зрадити його, що не могло залишитися не викритим, а коли б було викрито, то неодмінно поставило мене туди, де тепер я стою, залежний під влади справедливого, але розлюченого государя? Безумство людини, яка бажає відпочити на пороховій бочці, до якої вона сама піднесла запалений гніт, було б мудрістю порівняно до мого вчинку. Я зовсім не маю сумніву, що серед винних у тому злочині в Шонвальді були такі негідники, які використали моє ім'я. Але невже справедливо вважати мене винним за те зловживання? Коли дві навіжені жінки, спонукувані якимись романічними причинами, наважилися шукати притулку для себе при моєму дворі, хіба з цього можна зробити висновок, що вони діяли з моєї намови? Коли ви ближче познайомитеся із справою, то вповийтеся, що честь моя не дозволяла мені силоміць повернути їх до Бургундії, бо, гадаю, панове, жоден з рицарів обох наших священних орденів не вчинив би такого. Але по суті я зробив майже те саме, віддавши їх під заступництво високоповажного духовного батька, котрий тепер як святий мученик перебуває на небі. — Ці слова Людовік вимовив схвильовано, притуляючи до очей хусточку. — Я передав їх із рук на руки, я сказав би, членові моєї власної родини і ще ближче спорідненому з родиною герцога Бургундського, людині, якій її високе становище в церкві і численні чесноти давали цілковите право бути оборонцем двох нещасних жінок і посередником поміж ними і їхнім законним сюзереном. Таким чином, єдина обставина, що, здається, могла б серед усіх поквапливо висловлених моїм бургундським братом закидів збудити в нього недостойні підозри проти мене, насправді пояснюється як обумовлена цілком недвозначними та благородними причинами. Більше того: нема ні зернини істини в усіх доводах, якими можна було б підтримати ганебні обвинувачення, що змусили мого брата змінити його дружні погляди на того, хто прийшов сюди з повною довірою до його дружніх почуттів, і перетворити святкову залу на залу суду, а його гостинні покої — на в'язницю.
— Ваша величність, ваша величність! — вигукнув Карл, коли король закінчив свою промову. — Вашу присутність тут, у залі, в таку хвилину, що, на жаль для нас, збіглася із здійсненням ваших задумів, я пояснюю тільки тим, що люди, які звикли весь час обдурювати своїх близьких, можуть і самі попасти у пастку, поставлену на інших. Адже іноді й порохових діл майстер падає мертвим від вибуху закопаної ним самим у землю бочки з порохом… Що ж до остаточного вироку, то нехай він залежить від ходу цього урочистого слідства. Приведіть сюди графиню Ізабеллу де Круа!
Коли дівчина ввійшла в залу, підтримувана з одного боку графинею де Кревкер, яка діяла з наказу свого чоловіка, а з другого — настоятелькою монастиря святої Урсули, Карл вигукнув, звертаючися до неї з своєю звичайною різкістю:
— Нарешті, люба графине! Невже це ви? Ви, здається, ледве дихали, коли відповідали на мою справедливу вимогу, а згодом знайшли в собі досить сили, щоб утекти від нас так далеко, як ніколи ще не тікала лань від мисливця. Ну, що ж ви думаєте, чудова дівчино, про все те, що ви накоїли? Мабуть, ви дуже задоволені тим, що через вас посварилися два великі государі і що ви ледве не спричинилися до війни, яку дві могутні держави трохи не оголосили одна одній через ваше дитяче личко?
Присутність багатьох людей та грубе ставлення герцога так приголомшили бідну дівчину, що вона зовсім забула про свій намір кинутися до ніг гнівного володаря й благати його взяти все її майно, а їй дозволити вступити в монастир. Вона стояла нерухомо, мов перелякане, застигнуте бурею дівча, яке чує перекоти грому з усіх боків і боїться, що кожен новий удар вразить її на смерть. Але тут визнала за потрібне втрутитися графиня де Кревкер, жінка, що славилася розумом, гідним її високого роду, і вродою, яка не змарніла навіть і в її зрілий вік.
— Государю мій, — почала вона, — дозвольте вам зауважити, що моя юна родичка перебуває під моїм заступництвом. Мені краще знати, як треба поводитися з жінками, і коли ваша високість не заспокоїтесь і не знайдете пристойнішого тону для розмови, ми негайно вийдемо звідси.
Герцог голосно зареготав.
— Ого, Кревкере! — вигукнув він. — Твоя лагідність зробила з твоєї графині войовничу дружину. Але це вже не моя справа. Дайте стілець оцій невинній дівчині, на яку я зовсім не гніваюся, але й висловлюю їй свою найвищу милість і шанування. Сідайте, панно, і розкажіть нам, що це з вами сталося, що ви втекли з своєї батьківщини і почали мандрувати по світу, мов якась авантюристка?
Дуже збентежена, затинаючися на кожному слові, графиня Ізабелла призналася, що твердо вирішила не давати своєї згоди на шлюб, запропонований їй герцогам Бургундським, і сподівалася знайти підтримку при французькому дворі.
— Ага, підтримку французького короля! — перебив її Карл. — Ну й, звичайно, ви заздалегідь були певні того, що вона вам забезпечена.
— Так, я гадала, що можу розраховувати на неї, — відповіла графиня Ізабелла, — бо інакше, звичайно, я не наважилася б на такий рішучий вчинок. — Тут Карл поглянув на Людовіка, і на його устах з'явилася гірка усмішка, проте король витримав її зовсім спокійно, тільки губи йому трохи зблідли. — Всі відомості щодо намірів короля Людовіка, — розповідала далі Ізабелла, хвилину помовчавши, — мені переказувала моя нещасна тітка, графиня Амеліна, а вона дізнавалася про них від людей, які не заслуговували на довір'я, як згодом виявилося, були мерзенними зрадниками та безчесними негідниками.
Потім молода графиня небагатослівно розповіла, як вона довідалася про зраду Марти й цигана Хайреддіна Магрібіна, і додала:
— Я не маю ніякого сумніву в тому, що й старший із братів Магрібінів, на ім'я Захмет, який подав нам першу пораду втекти, був здатний на всяку підлоту і міг сам вигадати, нібито він агент короля Людовіка.
