Сказавши це, старий лорд Крофорд знизав плечима і вийшов із кімнати в супроводі Людовіка Лезлі, який, дивлячися на свого начальника, старався, хоч і не розуміючи причини його зачудування, прибрати такого самого таємничого та серйозного вигляду, що й лорд Крофорд.

За кілька хвилин лорд Крофорд повернувся, але вже сам, без свого помічника Балафре. На цей раз старий був у досить чудному настрої. Він сміявся та хихотів так, що його суворе й поважне обличчя набирало зовсім незвичайного для нього виразу. Водночас він хитав головою, немов бачачи перед собою то, чого віп не схвалює, але вважає за надто кумедне.

— Ну, земляче, — сказав він, — ти, мабуть, не телепень і ніколи не сплохуєш перед гарненькою жінкою! Кревкер проковтнув твою пропозицію, немов склянку оцту. Пін присягався всіма бургундськими святими, що коли б не йшлося про честь двох государів і долю двох країн, ти не побачив би графині Ізабелли, як своїх вух. Коли б я не знав, що в нього є красуня жінка, то гадав би, що сам він готовий зламати спис на честь чарівної графині. Проте, мабуть, він мав на увазі інтереси свого племінника графа Етьєна. Графиня! Скажи, будь ласка, як ти високо залетів. Ну, ходімо. Пам'ятай тільки, що побачення ваше буде коротке. Ти ж і сам не гаятимеш часу. Хо-хо-хо! Присягаюся честю, я не можу тебе вилаяти як слід, бо так хочеться сміятися!

Почервонілий, збентежений грубуватими жартами старого воїна, розсерджений тим, що всі старі й досвідчені люди вважають його кохання за щось смішне й безглузде, Дорвард мовчки пішов за Крофордом до монастиря святої Урсули, де перебувала Ізабелла. Тут, у передпокої, на них чекав де Кревкер.

— Отже, юний рицарю, — мовив невдоволеним тоном граф, звертаючися до Дорварда, — виявляється, що тобі треба ще раз побачити супутницю твоєї романтичної подорожі?

— Так, пане граф, — твердо відповів Квентін. — І, що найважливіше, я повинен переговорити з нею віч-на-віч, — додав він рішуче.

— Ні, цього ніколи не буде, — сказав граф де Кревкер. — Пане Крофорд, запрошую вас бути свідком. Молода дівчина, дочка мого давнього друга і товариша по зброї, найбагатша наслідниця у всій Бургундії, призналася мені в якійсь недоладній… Ну, що Це я, справді. Коротше кажучи, вона просто з глузду з'їхала, а цей хлопець — самовпевнений гульвіса… Словом, вони не повинні бачитися без свідків.

— Тоді я жодного слова не вимовлю графині у вашій присутності, — заявив зраділий Квентін. — І хоч який я самовпевнений, ви зараз сказали мені таке, про що я сам не смів навіть мріяти.

— Правильно сказано, друже, — зауважив Крофорд, — ви вчинили дуже необачно, графе. Ви тільки-но зверталися до мене, щоб я дав пораду. То дивіться: тут, у передпокої, — надійні залізні грати; звіртеся на них, і нехай собі балакають про що хочуть. Ну, що ви за людина! Невже життя короля й тисячі інших людей не варте того, щоб дозволити двом дітям пошепотітися якихось п'ять хвилин!

Кажучи так, Крофорд майже силоміць вивів де Кревкера з кімнати, який, виходячи, кинув грізний погляд на молодого шотландця.

За хвилину до передпокою з того боку ґрат увійшла графиня Ізабелла і, побачивши Квентіна самого в кімнаті, нерішуче зупинилася, опустивши очі.

— Зрештою, чому мені бути невдячною лише тому, що інші безпідставно підозріливі? — вимовила вона. — Друже мій, мій рятівнику! Я маю право так назвати вас, бо весь час мене оточувала зрада! Мій єдиний, мій відданий друже!

Сказавши це, вона подала юнакові руку крізь грати, і він покрив її поцілунками і сльозами. Вона не віднімала руки, а тільки сказала йому у відповідь:

— Коли б це не було наше останнє побачення, Дорварде, я ніколи не дозволила б вам такого безумства.

Якщо ми нагадаємо, від скількох небезпек захистив її Квентін і що він насправді був її єдиним відданим і щирим другом, то мої прекрасні читачки, навіть коли серед них є графині та багаті спадкоємиці, пробачать їй таку поблажливість.

Але графиня, нарешті, визволила свою руку і, відступивши трохи від ґрат, дуже схвильовано спитала Дорварда, що він хотів у неї просити.

— Старий шотландський лорд, який щойно приходив сюди із моїм родичем де Кревкером, сказав мені, що ви маєте якесь прохання до мене. Нехай тільки воно не виходить за межі розумного! — застерегла вона. — Якщо нещасна Ізабелла зможе виконати його, не порушуючи свого обов'язку й честі, будьте певні, що вона його виконає. Тільки прошу вас, — додала вона, боязко озираючися, — не кажіть нічого, що могло б пошкодити нам обом, коли нас хто почує!

— Не турбуйтеся про це, благородна панно, — сумно відповів Квентін. — Не тут я можу забути ту відстань, якою доля відокремила нас одне від одного, і, повірте, я ніколи не накличу на вас гнів ваших гордовитих родичів, бо ви запалили найвідданішим коханням того, хто не такий багатий і могутній, як вони, але не менш благородний. Нехай це кохання мине, як сон, нехай забудеться усіма, крім того, кому цей сон, навіть такий короткочасний, навіки замінить дійсність!..

— Мовчіть, мовчіть, благаю вас, Квентіне, — мовила Ізабелла. — Жодного слова про це! Скажіть краще, чого ви від мене бажаєте?

— Помилування людині, яка заради своїх егоїстичних планів поводилася з вами, як ворог, — відповів Квентін.

— Я думаю, що можу простити всіх своїх ворогів, — промовила Ізабелла. — Але, ах, Дорварде, від яких небезпек урятувала мене ваша мужність та самовладання! Ця жахлива скривавлена зала, цей нещасний епіскоп! Адже до вчорашнього дня я не знала і про половину всіх тих страхіть, мимовільним свідком яких мені довелося бути.

— Не думайте більше про них, — перебив її Квентін, побачивши, що обличчя дівчини, яке під час їхньої розмови було почервоніло, тепер укрилося смертельною блідістю. — Не оглядайтеся назад, дивіться постійно вперед, як конче потрібно робити тим, хто йде шляхом небезпек. Вислухайте мене, будь ласка. Ви більш, ніж будь-хто інший, маєте право вважати короля Людовіка тим, ким він є насправді — лукавим політиканом. Але коли ви тепер скажете, що він підбив вас утекти від герцога або, ще більше того, що він хотів передати вас до рук до ля Марка, це коштуватиме йому життя, коли не корони і, в усякому разі, викличе криваву війну між Францією і Бургундією.

— Це лихо не станеться через мене, коли тільки йому можна запобігти, — сказала графиня Ізабелла. — А втім, коли б я навіть і жадала помсти, вашого прохання було б досить для мене, щоб відмовитися од неї. Хіба я можу довше пам'ятати кривди, які мені заподіяв король Людовік, ніж ваші неоціненні послуги? Але що ж мені робити, що казати, коли мене покличуть до герцога Бургундського? Я муситиму або мовчати, або розповісти всю правду. Мовчати — значить прогнівити його своєю непокірливістю; брехати… ви, мабуть, і самі не захочете, щоб я брехала.

— Звичайно, ні! — відповів Дорвард. — Нехай тільки ваші свідчення про Людовіка не перейдуть за межі того, що ви самі безпосередньо знаєте. Коли ж вам доведеться згадати про щось таке, що ви чули тільки з чужих уст, хоча б воно й здавалося дуже ймовірним, вважайте все це лише за чутки, не більше, і не кажіть, що самі ймете їм віри і надаєте значення, хоча б це навіть так і було. Не може бургундська рада відмовити монархові в тій справедливості, якою в моїй країні користується особа навіть найнижчого стану, коли їй пред'явлено обвинувачення. Вони змушені будуть визнати його невинним, коли не матимуть проти нього певних та достатніх доказів, що доводили б його вину. Отже, все, про що ви повідомите як про чутки, вірогідність котрих не можете ствердити, їм треба буде ще доводити свідченнями інших осіб.

— Здається, я вже зрозуміла вас, — відповіла графиня Ізабелла.

— Я з'ясую вам це ще докладніше, — сказав Квентін тг почав пояснювати свою думку прикладами. Він ще говорив, коли задзвонив монастирський дзвін.

— Це знак, що ми мусимо розлучитися, — вимовила Ізабелла, — і розлучитися назавжди! Не забувайте мене, Дорварде, а я ніколи не забуду вас. Послуги, які ви мені зробили…

Більше вона не могла говорити і мовчки знову подала йому руку, яку він знову притиснув до своїх губ. І тут — далебі не знаю, як само це сталося, — але намагаючися вирвати руку, графиня так близько підійшла до ґрат, що Квентін насмілився відбити на її губах свій прощальний поцілунок. Молода графиня не відштовхнула його, може, через те, що не встигла, бо майже тієї миті до вітальні вбігли Кревкер і Крофорд, які підглядали крізь щілину за тим, що тут відбувалося. Кревкер був украй розлючений, а Крофорд щиро реготав, намагаючися стримати графа.