— Думаєте, тільки їх двох?

…З Краснодарського краю повідомили, що Еміль Валерійович Айзенберг, пенсіонер, пасічник, прописаний у Привольному; здебільшого проживає у відрогах гір — здає мед у споживчу кооперацію; чотири місяці тому запросив виїзну візу у ФРН для возз’єднання з сім’єю: його дружина, Айзенберг Єва Фріцівна, виїхала в Ессен в 1988 році; виклик додається.

…Кореспонденцію в домі Айзенберга виймала з поштової скриньки сусідка, Меланія Тихонівна Божко; до неї і приїхав спритний чубатий шофер; «здоровенькі були, бабуню, не померли ще? Давайте, що є, дядьку Емілю»…

Оберемок газет, два листи й листівку з ВВІРу передав експедиторові армавірської райспоживспілки Гнушкіну; той зайшов у кабінет заступника голови; на ранок заступник голови подався в Сочі, зазирнув до приятеля — у минулому заввідділом виконкому, а тепер директора кооперативного ресторану; звідти поїхали на пошту й подзвонили в Москву; люди з групи Строїлова одразу встановили, що прізвище московського абонента було Никодимов, бойовик Хрінкова-Вітмана-Сорокіна.

Потім зафіксували три дзвінки; Никодимов зв’язався з якимсь Ібрагімовим; той подзвонив Сандумяну, котрий і вийшов на Сорокіна:

— Еміль, надійшла путівка в санаторій, будеш викупати?

Борис Михайлович Пшонкін почав фейєрверково. Його повість про робітників Далекого Сходу була вчасною, особливо образ головного агронома — добрий, сміливий, широко освічений передовик, приклад для наслідування, справжній літературний герой, а не крихкотілий студент або ж страдницький інтелектуал, повний сумнівів і комплексів. Повість видали наприкінці шістдесятих; поросль молодих літераторів, «діти XX з’їзду», що ввірвалися в літературу, коли їхні батьки й матері поверталися з тюрем, повільно, але неухильно засовувалися в тінь. Перевиданням вони не підлягали, рецензуванню в газетах — також, навіщо зайвий раз нагадувати читачам імена, які мусять зникнути. Суслов уже дав неписану директиву повертати назад, до звичного колишнього; «з критикою можемо вихлюпнути й дитину; так, були окремі порушення законності, але не це визначало наш тріумфальний рух до розвинутого соціалізму, якому тепер аплодує все прогресивне людство».

Саме тоді до кінця фальсифікували марксизм: примат «свідомості» (чи «духовності») винесли на перше місце; «буття» стало підлеглим, другим, суєтним. Один з шестидесятників пожартував: «Коли, справді, свідомість визначав буття, то настав час розпускати компартію й примикати до Лаври чи Ватикану, бо це їхнє гасло — «Свідомість визначає буття», «Дух превалює над Матерією».

Усю нашу убогість, сваволю, закритість кордонів треба прийняти як розумну данність, благовоління, що зійшло на країну перемігшого щастя, а коли людина не хотіла погодитися з цією аксіомою, то зразу відправлялася слідом за Синявським чи Григоренком.

Рокоссовський якось сказав, немовби відрізав: «Недоучений піп намагався командувати нами, професіоналами армії».

Історія повторилась: такий же недоучка від релігії — Михайло Андрійович Суслов, — який зрадив саму доброту вчення Христа, запхнув у марксистські догми ті недогризки моралі, котрі дозволяли йому і його прибічникам, клянучись народом (насамперед російським, мабуть, найстраждальнішим, якщо не вважати тих, на кого обрушився геноцид, — карачаївців, кримських татар, німців Поволжя, греків, калмиків, турків, чеченців, інгушів, та й прибалтійські республіки із західними регіонами України випили до дна гірку чашу), маніпулювати поняттям, вимагаючи від людей переконаної віри у те, що двічі по два — п’ять, а найвище щастя в житті — це тотальна неволя.

…Придворна критика, діставши солодке соціальне замовлення, підняла повість Бориса Пшонкіна до небес: і талановито це, і сміливо, й вади наші показано, але не злобно, руйнівно, а конструктивно, і характери виписані, і стиль — на відміну від телеграфного, американо-хемінгуеєвого — по-справжньому народний, вірний роздольним і неквапливим традиціям вітчизняної словесності.

Твардовський якось сказав про літератора, у долі якого відіграв виняткову роль: «Чи його тім’ячко видержить тягар нежданої слави, що впала на нього?»

Пшонкінське тім’ячко слави не видержало: погарцювавши на читацьких конференціях, він сів за нову повість, сконструював її досить швидко, за звичною схемою: всезнаючий баляндрасник-колгоспник, крутий голова, який прославився у війну, але цурається передового досвіду; партійний ватажок, що змінив міську квартиру на хату (дружина танцює бугі-вугі, упивається гидким Ремарком), зустрів на селі молоду ветеринарку, свою долю; ну, звичайно, й п’янюг показав Пшонкін, і бабу-чаклунку, яка на зіллі розуміється й плете тарабарщину, у цю бабку, як йому здавалося, він заклав глибокий, прихований зміст — з критикою основ марксизму… Журнал не надрукував його: «Повторюєшся»; він махнув до іншого видання, там також одвели, поткнувся в третій, протилежного табору, — бабахнули уривок під рубрикою «Навмисне не придумаєш».

Починалися сімдесяті., настав час глухого самопізнання, хоч і не дозволеного, але все-таки повсюдного — усі народи країни стиха ремствували, дражнити їх ставало дедалі небезпечніше, як-не-як двічі по два чотири, і аж ніяк не п’ять.

Як билинні плачі, так і галасливі агітки, що страх як обридли за десятиліття, більше не цікавили читацьку публіку; ждали альтернативних героїв і неординарних ситуацій, дозволена література, вироджуючись у титуловане графоманство, мовчала; люди замкнулися в собі, почався прихований розкол суспільства на осередки; тих, хто втратив усяку надію, не хотів ждати й зривався на крик, саджали в тюрму, висилали або запроторювали на лікування до психушок.

Дехто, промучившись цілі роки у ВВІРі, відправлявся на Захід; «єврейська жінка не розкіш, а засіб пересування»; ліві, як і ведеться споконвіку на Русі, били один одного, як Пат і Паташон, — на втіху глядачам; праві трималися єдиною групою, розуміючи, що будь-яка зміна обстановки вдарить насамперед по їхніх позиціях — у бій ринуться інтелектуали, зв’язані з наукою й технікою, люди знання, адепти асфальту, їх на «Синь-травах» та «Багряному заході сонця» не візьмеш, їм, бач, давай аналіз та новий ритм. Петро Перший їм до душі, якого всі істинні патріоти Держави не марно вважають Антихристом за безсовісну пристрасть до західної гнилизни й нехтування споконвічними традиціями Держави, перетвореної ним в імперію, де правили самі лише чужоземні супостати…

Пшонкін спробував переписати повість, але застопорило, не міг перебороти себе, пальці відмовлялися виводити слова, що юрмилися в голові, — дурних нема, тепер усі все бачать, тільки одні мають силу виголосити правду, а в других вона наче клубок у горлі застряє…

Ось тоді йому й почали пояснювати, хто погубив Русь, зруйнував устрій, бажаний нації, перевів стрілки на чужі рейки, які женуть в гемонську прірву.

Пшонкін слухав ці слова, завмираючи від болю й гніву; не стримався і викрикнув на зборах: «Хто нами править?!»

Скандал зам’яли, навіть до Спілки письменників прийняли, щоб зручніше було «працювати» з «народним самородком»; відклавши свій рукопис, Пшонкін подався в Бюро пропаганди радянської літератури і відчув насолоду легкого заробітку: виступив на заводі в обідню перерву, півгодини відтарабанив — маєш гроші; а як поїхав кудись на північ — подвійні; хіба це не життя?!

Але пам’ять — страшна сила, в ній завжди таїться вибух: він не міг забути рецензій на свою першу книжку, читання її по радіо, запрошення на телебачення, в літературну передачу, всяких там диспутів у газетах з двома портретами: один — твій, другий — того, хто сперечається; подарувати можна, жінки запопадливі до тих, чиї фотографії друкують…

Сів за третю повість — вирішив розповісти про своє гірке дитинство, але все одно не йшло: як треба описати чорне зло й висловити жах, що клекотав у ньому так, немов хтось здавлював кисть холодними пальцями: «Не терпиться? Перехрестись! У теплі живеш, квартиру дали, гроші даром пливуть — хоч і невеликі, але жити можна в ситості! Не руш!»