Якщо його відпустять через недостатність доказів — а їх справді мало, — що буде з строїловськими хлопцями? Вони ж зовсім зневіряться в тому, що в цій країні є справедливість… Несправедливий закон — що може бути страшнішим?!

Отже, заперечив він собі, ти можеш присвоїти собі функцію справедливого законодавця? Ти не маєш права цього робити, Костенко. Дорога в пекло вимощена благими намірами…

Він примусив себе побачити обличчя генерала Строїлова — безкровне, коли його повалили на підлогу. Ти й це можеш простити Сорокіну, спитав віп себе. Коли ти можеш і це простити, тоді сідай у себе на кухні й не висовуй пику на вулицю, щоб не зустрічатися з людськими поглядами…

Правильно написано: не бійтесь ворогів, вони можуть тільки вбити вас, не бійтеся друзів, вони можуть тільки зрадити; бійтеся байдужих, з їхньої мовчазної згоди відбувається і зрада і вбивство…

Костенко спустивсь у двір, кивнув оперативникові, мовляв, шухарі, й вийшов на привокзальну площу.

По дві копійки в кишені не було: простяг кіоскеру «Союздруку» двадцятикопійчану монету:

— Будьте ласкаві, розміняйте.

— Я вам не розмінний пункт!

— Дуже прошу, товаришу…

— Сказав — ні! По-російськи не розумієш?!

Костенко оглянувся; бабуся в хусточці торгувала квітами, залишилося три букетики.

— Матінко, двадцять копійок не розміняєте?

— Яка я тобі «матінка»?! Сам дід!

— Не сподобився поки… Ви мені за двадцять копійок хоч дві штучки дайте по дві копійки…

— З цього й починав би, — бабуся взяла в нього монету й простягла по дві копійки. — Всяка людина за кожен рух свій резон мусить мати…

Костенко підійшов до автомата, зняв трубку, довго держав її в руці, а потім повільно опустив монету; знову поліз по сигарети; сунув кришево в рот, покрутив у запечених губах, потім витер сірника, прикурив, затягся кілька разів так глибоко, що, здавалося, він проковтнув дим, і лише після цього набрав номер.

Відповів сухий чоловічий голос.

— Товариша Шинкіна, будь ласка, — сказав Костенко, покашлюючи.

— Хто просить?

— Я щойно з Краснодара… Він чекає на мій дзвінок…

Шинкін узяв другу трубку:

— Слухаю…

— Йосип Михайлович?

— Так. Хто це?

— Ви знаєте, що Сорокін сьогодні від’їжджає в Берлін?

— Який Сорокін?

— Візьміть ручку й запишіть його адресу… Готові?

— Я нічого не розумію…

— Диктую. — Костенко двічі назвав адресу іноземки й дав телефон квартири, з’ясований оперативником ще з машини. — Записали? Ви знайдете у Сорокіна дві плівки — це копія його рукопису: «Управління. Зв’язки. Люди. Методи». Якщо протягом години його не візьмуть ваші люди, я не відповідаю за наслідки… У квартирі є чорний хід. До побачення…

Повернувшись на горище, Костенко спитав оперативника:

— Не рухався?

— Встав, узяв сигарети й знову ліг…

— Він? — Костенко кивнув на фотографію Сорокіна.

— Схожий, тільки він не сивий, а чорний, і з вусиками…

— Значить, він… Добре… Тепер ідіть на площу й там на мене чекайте… Коли який шухер розпочнеться — почуєте… Зразу сюди — і в діло… Зброя з собою?

— Звідки? Немає, звичайно… Нам же так просто не дають.

— Чешіть у відділення й беріть… Одна нога тут, друга там…

Як тільки Сорокіна — без галстука, розкошлатого по-клоунськи, попелясто-блідого (це було помітно навіть при тьмяному світлі вуличного ліхтаря) — троє здорованів упхнули в машину, Костенко клубком скотився по сходах, задихаючись кинувся на площу, стрибнув у машину й прохрипів:

— До трьох вокзалів, по осьовій, з фарами!

Вискочив з машини біля Ярославського, повторив:

— Через дві години їдьте до Строїлова, зрозуміли?! Не раніше! Якщо Строїлов не відчинить, кричіть у двері, що я в Кратові, пасу!

…У Кратові сіяв дрібний осінній дощик; пахло сосною; вітер — незримою долонею — ніжно гладив крони величезних дерев, і вони, немов волосся піддатливо-ласкавої жінки, шерхотливо колихалися з боку на бік.

Костенко йшов до дачі Шинкіна не кваплячись, раз по раз спльовуючи під ноги: в роті пересохло, язик був мідний, і рот без упину наповнювався пінистою, гіркою слиною, противно.

У багатьох дачах ще горіло світло; жалісливо, як проминула молодість, світилися низькі абажури, тепер таких немає; місяць був тьмяний, бо на нього весь час наганяло хмари, які сріблилися, щоб знову стати непроглядно-чорними, коли їх зносило в засинаюче небо.

Машина, на якій вивезли Сорокіна, стояла біля воріт; потім — одна за одною — під’їхало ще три; проходжувалися високі люди в шкірянках; давайте, хлопці, кінчайте ваш розбір з катом, часу у вас обмаль, глядіть не запізніться, я дав вам сто двадцять хвилин, але й за це ви маєте сказати мені спасибі…

Костенко сів на землю, відкинувся на стовп і заплющив очі; у скронях стукало, раз по раз починалися приступи гіркої нудоти; він сидів напружившись, вчепившись пальцями в мокру траву, й з нетерпінням ждав, коли ж на дачі Шинкіна пролунає постріл.