— Не те що пригадую… Знаю.

Костенко кивнув на папки справи Федорової:

— Познайомились як слід?

— З цими документами не знайомитись треба, Владиславе Романовичу… Їх слід у комп’ютер запускати — якби вони у нас були — для ретельного аналізу… Я не дуже розумію, чому у висунутих версіях на перше місце одразу вивели вбивство з метою пограбування? І чому ймовірність вбивства з політичною метою була на найостаннішому місці?

— Ви раніше у Московському карному розшуку працювали?

— Ні.

— Яка у вас тема дисертації?

Строїлов посміхнувся:

— У вас хороші джерела інформації.

— Поганих не держимо.

— Тема в мене вистраждана, Владиславе Романовичу… «До питання про історію підготовки процесів тридцять восьмого року: аналіз процесуальних порушень діючого законодавства».

— В’язи не скрутять?

Строїлов відповів запитанням на запитання:

— Вважаєте, можлива реставрація?

— Апарат ще й досі всемогутній… у — У мене пістолет є… Коли реставрація — застрелюсь, ганьби не переживу, це рівнозначно розгрому покоління, публічна страта ідеї, вселенська компрометація нації, від такого країна не оправиться…

Повільно закуривши, Костенко, не одводячи очей від обличчя Строїлова, сказав:

— Я згоден детальніше розповісти про книжку Вікторії Федорової… Мені дещо переклали… Є зачіпки…

— Серйозні?

— Як роздуми для пошуку, звичайно… Конкретних — немає… Іще… Вам щось відомо про той процес, який Зоя Олексіївна мала намір почати у Штатах проти адмірала Тейта?

— Проти батька Віки?!

— Так.

— Цього немає в справі…

— Ви проскочили… Там про це згадується, але почерк у оперів районної міліції дитячий… Вона збиралася почати процес, бо адмірал використав у своїх мемуарах ті матеріали, які Федорова хотіла опублікувати сама… Ясно?

— А в ті роки публікація за кордоном книжок і мемуарів, пов’язаних з викриттям Сталіна і його катів, каралася, — ніби продовжуючи Костенка, сказав Строїлов.

— Гаряче, — посміхнувся Костенко. — От-от наступите на вугілля…

Строїлов не зрозумів:

— Про що ви?

— Забули дитячі ігри?

— Ми в дитячому приюті не гралися, Владиславе Романовичу. Нас там гусячим кроком вчили ходити змалечку… Ми дикі були й тихі, ігор цуралися, кожен у собі… І останнє запитання: у вас ворогів багато?

— А як без них жити?

— Справа в тому, що вчора на вас анонімка прийшла… Просто так від неї не відмахнешся, доведеться писати пояснення.

— Сюжет який? Що я Мишаньці Ястребу допомагав ротапринти красти?

— Це було позавчора, Владиславе Романовичу… Це півбіди… Хтось з тих, кому про вас багато що відомо, дуже багато — ніби друг писав, — сигналізує керівництву, що, мовляв, полковник Костенко котить бочку на чекістів, звинувачуючи їх у вбивстві Федорової, і що результати свого приватного розшуку запродав західникам.

— То ви й розберіться з цією анонімочкою, — враз спохмурнівши, відповів Костенко. — Взагалі я ж не захищений, карти свої — не всі, звичайно, але досить серйозні — розклав на столі, давайте тіштесь…

Строїлов витяг зі столу конверт:

— А я вже почав, Владиславе Романовичу… Оскільки в анонімці багато пишеться про вашу родину, немовби, повторюю, писала близька людина, — подивіться на почерк, га?

Костенко похитав головою:

— У такій обстановці — не дивитимусь… А як доказовий документ, як слід до вбивці Федорової — подивитися варто. На дактилоскопію не брали?

— Брали.

— Ну й що?

— Відповідь на вашу користь, Владиславе Романовичу… На конверті пальців немає, щось подібне до сліду від рукавички… Експерти певного нічого не стверджують, але висловлюють припущення, що склад, з якого виготовлені ці самі рукавички, ідентичний тому, який лишився в кіоску Яструба… Не російське виробництво — принаймні… Тому ваш інтерес до колишнього театрального адміністратора, а нині громадянина США. Джозефа Дейвіда, мені здається абсолютно виправданим… Хочете працювати разом — ось вам моя рука.

Вони потиснули один одному руки; Костенко знову подивувався з того, які холодні пальці у капітана, яка суха його долоня і яка вона аристократично довга; він схожий не на Дон Кіхота — на коня; дивна асоціація; а втім, ні, — у породистих скакунів дуже вузькі щиколотки; а взагалі коні — хороші люди, з ними можна йти в діло; він зразу прийняв мою версію: справа Федорової тліла всі ці роки; молодець, поборемось…

— Ну, коли ми разом, — Строїлов підвівся, — якщо вас це не обтяжить, то передайте нашій науці, щоб вона мене не обтікала… Кажучи відверто, експерт Галина Михайлівна мене зовсім не бачить…

Костенко нарешті посміхнувся:

— Бачить… Точніше — приглядається…

…Через десять хвилин Галина Михайлівна з НТВ поклала на підвіконня (не на стіл Строїлова) таблицю з відбитком пальця:

— Це я накопала на пояску вбитої Люди. Дактилоскопія проходить у картотеці, — не дивлячись на капітана, доповідала вона Костенку. — Варенов Ісай Григорович, сорок сьомого року народження, проживає на Сонячній, сімнадцять, звільнили його з місць ув’язнення три роки тому, проходив у справі про озброєні грабежі й гвалтування…

— Де відбував покарання? — Костенко легко зістрибнув з підвіконня й потягся до телефону.

— Не в Саблазі, — Галина Михайлівна немов чекала цього запитання. — Але працює він у тому кооперативному гаражі, де стоїть «Волга» вашого підопічного пілота.

Строїлов набрав номер районного управління, продиктував адресу Варенова, попросив негайно взяти під контроль; «співробітників висилаю, буду на зв’язку».

Дав команду по селектору:

— Членам групи негайно виїхати в Ізмайловське управління…

— Їдьмо, — сказав Костенко Строїлову. — Тільки краще у відділення, звідти, зручніше почати роботу…

— Ні, — відповів капітан, пополотнівши ще більше. — Нехай почнуть молоді сищики, треба дати їм можливість проявити ініціативу. Підождемо…

— Якби не анонімка — можна ждати, капітане… А так я не дуже розумію, хто за ким полює: ми за ними чи вони за нами?

— Спасибі, Галино Михайлівно, — Строїлов лагідно всміхнувся експерту. — Ваш бос і я робимо одну справу, ви мене признайте, добре?

Галочка навіть не обернулася:

— Я вільна, Сла… Владиславе Романовичу?

— Не мене треба питати, Галко, — відповів Костенко, — бос — босом, а капітан керує групою… Допомагай йому…

Коли Галина Михайлівна пішла, Строїлов переривчасто зітхнув:

— Спасибі, полковнику… Перед тим як ми почнемо роботу по Варенову, заїдемо до батька… Не відмовляйтесь… Пробачте, звичайно, що я наважився вам давати поради… Річ у тім, що одним із слідчих мого батька був той самий, хто мучив і Зою Федорову…

Костенко неквапливо спитав:

— Лібачов? Чи Бакаренко?

Строїлов цьому запитанню не здивувався:

— І вони також. До речі, Бакаренко вже послав листи про ваш самочинний допит — одразу на три адреси… Але мова йде про третього… Його прізвище Сорокін…

— Покійний нині…

Строїлов якось дивно знизав гострими пташиними плечима, хотів був заперечити, але — промовчав.

— Може, до вашого батечка пізніше заїдемо? — спитав Костенко… — Час, лічильник увімкнено…

— Вважаю, півгодинний візит до батька допоможе вам.

— «Нам».

— Ні. Саме вам… Ви ж вважаєте, що Сорокін мертвий…

— А ви?

— А я ні…

…Уже біля «Волги» Костенко — у звичній своїй манері (цілковита, трохи лінива незацікавленість) — спитав капітана:

— Ви не думали над тим, чому після вбивства Федорової у неї дома вилучили дванадцять касет?

Строїлов немов спіткнувся:

— Де вони?

— Спробуйте пошукати… Та й чи збереглися ці записи? Ось у чому річ…

Коли Семену Кузьмичу Цвігуну в п’ятдесятому році виповнилося тридцять три, день цей відзначали славно, було багато гостей, говорили добрі слова, святкували чудово, по-справжньому дружно, хоч винуватець урочистості немов кінчиками пальців відчував, що серед присутніх тут є дехто, хто чіпко й насторожено стежить за кожним його жестом, не те що за словом. А втім, через тиждень це відчуття розмилося, відійшло, проте не зникло, бо не вперше за останній рік йому доводилося чути за спиною шарудливий шепіт, ніби він ніякий не запорізький козак, а справжнісінька жидівська морда, бо на їхній хазарській мові слово «цві» означає «олень», а в них тільки аристократів так називали, головних шейлоків і рабинів…