— Ми познали й увірували в ту любов, що Бог її мав до нас. Бог є любов, і хто пробуває в любові, пробуває той в Бозі… Страху немає в любові, але досконала любов проганяє страх геть, бо страх має муку. Хто ж боїться, той недосконалий в любові… Як хто скаже: «Я Бога люблю», та ненавидить брата свого, той неправдомовець. Бо хто не любить брата свого, якого бачить, як може він Бога любити, якого не бачить? І ми оцю заповідь маємо від Нього, щоб хто любить Бога, той і брата свого любив! (Перше Соборне послання св. апостола Івана, 4, 16, 18, 20, 21).

Як же міг Бог не карати презирливим забуттям усіх цих нещасних, що самі себе зрадили, Суслових, Брежнєвих, Гришиних, головним стимулом яких була не любов, а страх і жадоба утримати насолоду, яку мали від володіння владою?

Нещасні, чи могли вони дати щастя співгромадянам своїм?

І страждальниця Зоя була приречена на муки не тільки тими, хто заарештував її у сорок шостому, катував у сорок сьомому й убив у вісімдесят першому, але й тим, що народилася вона тут і жила в ті страшні роки, які називають то «культом», то «застоєм», а смисл у них затаєний один: зрада того Бога, якому ця країна кланялася відтоді, як порубала й спалила колишніх богів своїх, сумних і добрих Перунів…

Варенов отямився лише в купе сочинського експреса: за триста карбованців дістав купе в міжнародному вагоні, звалився на м’яку койку, заштовхав під голову подушку й, закинувши руки за голову, хрустко потягся, відчувши смертельну, безвольну розплющеність. Усі ті довгі години, що він клеїв пластир на розбиту брову й перенісся, кружляв по місту, збирав з тайників гроші (розпихав по кишенях сорок тисяч сотенними, не такі вже й гроші великі, та якийсь час можна продержатися), міняв таксі й вагони метро, боячись, що за ним стежать, але втоми не було, а лише невгамовний, виснажливий, зубоклацаючий жах; тільки тут, у вагоні, зламався, перестав відчувати тіло…

Він розумів, що, після того як назвав проклятому Артисту телефон Великого Боса, життя його пропало, минуле перекреслено, пощади не буде.

Якби не нічна операція з Людкою, він пішов би на Петровку, в Чека, у прокуратуру, до чорта, диявола, упав би на коліна, благав би про захист, віддав би «мусорам» цього перевертня Еміля; але він уявляв собі, як його співчутливо вислухають, а потім неодмінно запитають, де він був тієї ночі, і, хоч би як він крутив, все одно розвалять до сідниці.

Навіть коли й не розстріляють, то припаяють п’ятнадцять років суворого режиму — повільна смерть, гниття, краще вже одразу кулю в потилицю. І Емілю відкритися не можна: він не простить того, що я віддав його телефон, ні за що не простить, його тільки Никодим знає і я, та й то він відкрився два тижні тому, раніше до себе не підпускав, спілкувався через Толика, а тому завдання передавав хтось іще, без імені й адреси, конспірація, повна невіра нікому і ні в чому.

Витягіпп з авоськи (навмисне купив непримітну, на такі ні «мусори» не заздряться, ні злодюги) пляшку коньяку, роздряпав пробку, припав до шийки, пив великими ковтками, вкотре вже вмовляючи себе, що це остання, зараз треба бути тверезим, треба пригасати рішення, можуть бути розбори й товковища, треба бути завжди зосередженим, це тобі не профспілкові збори, кожне слово треба виважувати, у будь-яку мить бути готовим до несподіванок, на таких процесах усе вирішує мить: зумієш вчасно відмахнутися — твоє щастя, ні — смерть, вибачай, усе по закону…

Метаючись по Москві, Варенов гарячково шукав вихід; йому здавалося, що порятунок десь поряд, хоч думки були рвані, плутані, огризки якісь; він вірив, що думка живе окремо від плоті, за своїми, непідвладними людині законами, і те, що судилося, станеться без людської на те волі, само по собі.

До тієї секунди, поки поїзд рушив, Варенов не зовсім розумів, чому він поїхав саме в Сочі, а не в Дніпропетровськ, Ашхабад, П’ятигорськ, Ригу чи Одесу, де також були надійні люди; тільки відірвавшись од пляшки й відчувши лагідне тепло, він збагнув, що в Сочі йому потрібен Півень, який знав багатьох авторитетів у країні, бо постачав їхній охороні магнітофонні записи найпопулярніших співаків та ансамблів. Саме він, Півень, може дати наводку на Артиста.

А коли Артиста пощастить нейтралізувати, тоді все це закриється само по собі: єдиний свідок його розламу раз і назавжди замовкне.

Добре, замовкне, дуже добре, але ж Еміль спитає, де я був весь цей час. Що відповідати? А дуже просто: побачив потрійне спостереження, топтали навіть у під’їзді, вирішив схлинути, відірватись, а вже потім, упевнившись, що чистий, подзвонив би.

Він знову припав до пляшки: хміль не брав, лише проймав озноб, зате не так сильно тіпало.

Варенов лежав на кушетці, розтираючи отерплі, задерев’янілі пальці об м’яку ковдру. Гаразд, припустимо, я все йому викладу. Що я зробив би на його місці? Як повівся б?

Коли у двері різко постукали, Варенов підскочив, відчувши безнадійну закупореність: якщо ввійдуть «мусори», нічого не лишається, як тягти руки вгору; але на порозі стояла провідниця:

— Постелити вам?

— Що?! Звичайно, постеліть!

— Квиточок ваш, будь ласка…

— У мене два… Приятель пізніше сяде… В Харкові…

Провідниця посміхнулась:

— А може, приятелька?

Він похитав головою й, глянувши на жінку — під п’ятдесят, але міцненька, з гро ю, — вийняв з кишені стольник:

— Може, пляшечку знайдете?

…Прийшла вона до нього, коли проїхали Тулу; відчуваючи дзвінке тремтіння, він швидко роздяг її, нервово, як хлопчисько, брязкаючи ременем, роздягся сам, потягнувся до її рота пошерхлими губами й, застогнавши жалісливо, почув її благальне: «Тихше, почують, любенький…»

Прокинувся він уночі; в купе нікого не було; схопився, обмацав кишені куртки — пачки грошей були на місці.

А якщо вона їх побачила? Здасть, неодмінно здасть; вийшов на перон у Харкові; молоденька провідниця, яка змінила напарницю, подивилася на нього лукаво й усміхнулася.

Зникнути, чи що? Ще гірше — телеграму дадуть; що буде те й буде; повернувсь у вагон, пошкрібся в перше купе, відчинив двері: жінка спала, вкривши обличчя рукою; він поклав крижану долоню на її плече, шепнув:

— Чому ти пішла? Я жду…

— Зараз, — відповіла вона, — як тільки рушимо… Ти ж захропів, я й подумала, що тебе на всю ніч зморило…

…У Сочі він вийшов виспаний, уже не трусило його, але випити страшенно хотілося; благав себе: «Підожди, не можна зараз, потім, після Півня, захмелієш і все погубиш». Але хтось інший, що жив у ньому, посміювався: «Усе погубиш саме тоді, коли не вип’єш. Півень відчує у тобі страх, а з ним треба жорстко розмовляти, держати марку, та ти ж мереживо не вмієш плести, коли не хильнеш».

На привокзальній площі взяв таксі, сказав везти в «Ахун», накрив стіл на дві персони; зарядивши офіціанта, попросив принести ікорки, осетрини, балика, жадібно випив тягучу соцьку й одразу подзвонив Півню:

— Жду, друже! Пропоную виступити по високому розбору…

— Зараз не можу, Варево… Чому ж заздалегідь не повідомив?

— Я щойно з літака… Стіл накритий…

— Ти один?

— А що?

— Ні, нічого, просто цікавлюсь… Теличок не привіз?

— У Тулу з своїм самоваром не їздять… На півгодини бодай підгреби… Машину прислати?

— Можу сам на трьох приїхати, — усміхнувся Півень. — Гаразд, жди…

…Пили донесхочу, потім подалися в «Жемчужппу», купили люкс, зняли двох проституток, замовили вечерю в номер. Там Варенов і попав у халепу; прокинувся, наче хтось його штовхнув, потягся до куртки: грошей не було; схопився, обмацав джинси, дві упаковки сотенних лежали в задніх кишенях; автоматично перелічив, лишилося тисяч п’ятнадцять, головні гроші розсовав у куртку, добре, що кишень багато; з готелю зразу схлинув; якщо лярви попадуться, «мусори» неодмінно прийдуть до нього — потерпіли й…