Поділився з приятелем, той упевнено відповів: «А це гіпнотизує тебе. Зараз усіх талановитих самородків сатанинські сили намагаються відтрутити од творчості, щоб самим зайняти ваші місця в літературі… Ти магнітами себе обклади, нечистий магнітів не терпить».
Пшонкін роздобув три магнітних бруски, поставив на стіл, але не допомогло: страх гнітив його ще дужче, ніж досі, і чим більше з’являлося нових імен у літературі, чим більше премій роздавали всяким нікчемам, тим дужче він впадав у відчай — немовби за поїздом біжиш, останній поїзд, не доженеш, хана, руки тягнеш до поручня, а вагон все далі й далі, тю-тю…
Ну й запив Пшонкін, страх як запив… Звинувачував у трагедії всіх, тільки не себе; грошей тепер не вистачало; позичав; борги віддавати не міг, по Москві не ходив, а скрадався.
Та оскільки до Пшонкіна прихильно ставилося письменницьке начальство (ті добре знали, кого підтримувати, а кого засовувати; допомагали насамперед невідомим, їх боятися нема чого, не конкуренти, а висмикнеш з лайна — руки лизатимуть, та й непохитна більшість на з’їзді будь-яких інтелектуалів задушить, істинний голос народу), він одержав нову квартиру в тому будинку, куди заселяли літераторів, щоб були під наглядом; коли всі разом, легше зіштовхнути лобами й діставати інформацію; будь-які перевибори, що гарантують керівним, літкорифеям збереження їхніх «Волг», дач, премій, перевидань, похвалу найманої критики, треба готувати заздалегідь, знати настрої кожного і відповідним чином з кожним працювати. А от працювати вміли, ох як уміли! Кого піднести на щит («соловей російської поезії», а цей «соловей» гірший за горобця); кого вдарити запиленим мішком по голові: «далекий від сподівань народу», але потім — на знак замирення — послати до Монголії або ж до Чехословаччини, у монголів шкіряні пальта дешевші, а в Празі люстру можна взяти, та й червоний закордонний паспорт — найвище свідчення благонадійності: «гляди, товаришу, не підведи, батьківщина тобі вірить»… Так, поділяючи і владарюючи, створивши обойму дутих геніїв, «Баянів вітчизняної словесності», жили самі, та й покірним середнякам не заважали, не беручи до уваги, звичайно, таких досадних епізодів, як «зрада власовського недобитка Солженіцина, сіоністського наймита Віктора Некрасова чи злісного наклепника Василя Гроссмана», але з тими вирішував верх, «Баяни» лише оформляли через «Літературну газету» гнів громадськості…
Могутній директор провідного військового видавництва (завжди тримав руку на пульсі сум’ятного письменницького життя, бо треба було поповнювати групу вірних людей, які могли б писати за якогось там генерала мемуари, угодні основоположному напрямку, спущеному начальством для воєнної історії) дістав інформацію про Пшонкіна. Оскільки «стерв’ятники» (так він ласкаво називав членів його постійної групи «переписувачів») були при ділі, завантажені понад силу, гарбали великі гроші, переінакшуючи в потрібному руслі смисл наговореного на диктофони воєначальниками, Пшонкін здався йому кандидатурою цілком прийнятною для використання: позбавлений будь-якої індивідуальності, цей писака якраз і годиться для мемуаристики: за рядками спогадів не видно слова майстра, все гладко, ніяких несподіванок…
З Пшонкіним попрацювали ще кілька місяців, запросили на застілля, де збиралися літературні «авторитети», пообіцяли угоду на нову книжку, поїхали до його родичів — чи не приховує в собі ненароком насіння «малої нації» — і після всебічної перевірки запросили до золотопогонного кабінету, оздобленого, як і належить, мореним дубом, де й уклали угоду на «спецредагування».
Зустрівся з тим генералом, за якого треба було написати фоліант, дістав від нього в подарунок диктофон і наговорені плівки, сів за роботу, впорався швидко, здав до друку…
Зразу підкинули другого згадувача: опрацював і цього.
Зустрічаючись іноді з «авторами», тобто з тими, чиє прізвище стоятиме на обкладинці майбутньої книжки, Пшонкін запам’ятовував чимало з того, про що діди розмовляли за чаркою; часто це було на противагу тому, що йому пропонували готувати для читача. І коли Пшонкін сів за третій том, вирішив показати себе — бабахнув у кількох місцях неправильну правду, те, що йому розповів черговий його генерал, запросивши на дачу, подалі від чужих вух.
Після цього угоду з Пшонкіним не те щоб розірвали, але тягли волинку, записи віддали іншому, і він знову пустився берега, почав непробудно пиячити, але тепер вже в новій якості: він жив не лише билинними міфами, що закладали в нього ті, які спрокволу готували таких, як він, до чорнової (але високооплачуваної) літературнозаписної праці, а й виблисками несподіваної, застрашливої правди, якими поділилися діди.
Той генерал, що виявився останнім, читаючи «свій» труд, замотав раптом лисою, круточолою головою й сказав з прикрістю: «Ах, Борю, Борю, не так же це все було! Брешемо, у вічі брешемо! Якби Тухачевський скрутив шию вусатому падлюці, такої війни, що подужали, не було б, скільки російського народу зберегли б! Краще б тепер про це обачненько надрукувати, ніж таїти… Через десяток літ правда так бабахне, що склади можуть спалахнути… Скільки істини не ховай, все одно відкриється! І про загороджувальні батальйони відкриється, і про СМЕРШ, який більше своїх стріляв, ніж шпигунів, — своїх завжди легше, і про те, які йолопи прийшли командувати, коли вусатий весь командирський корпус під єжовські кулемети підвів! Ех, Борю, синку, запам’ятовуй, що я кажу! Ти старайся мою крамольну правду між рядків заштовхнути, люди натяк дуже швидко розуміють…»
Ось тоді з ним і зустрівся Вітман-Хрінков-Сорокін, що вже давно запитав у своїх бойовиків інформацію на тих, хто вмів писати, але з тієї чи іншої причини скотивсь у пиятику і злобу.
— Борю, Борю, талановита ти наша людино! Не губи себе! Ти державі потрібен! У тебе ж книжка — брильянт, своїм словом написана, — говорив він, похмеляючи Пшонкіна в кафе на вулиці Герцена, що навпроти ТАРСу. — Зараз ляжеш спати, я біля тебе побуду, не залишу тебе… А прокинешся, в лазню підемо, попарю, алкоголь вижену, людиною станеш…
Роки, які він провів під началом міністра державної безпеки Абакумова та останнього його шефа, начальника слідчого управління Рюміна, табірне життя, робота в підпільному синдикаті цеховиків — усе це не могло не навчити Сорокіна лицедійського мистецтва мімікрії…
З одними він був збуджений — відчував у самій глибині своїй непогамовне трепетне чекання близького горя, яке очистить і облегшить, отже, й грати не треба було, варто лише дозволити собі стати самим собою. Часом він лякався цієї шарпаючої жалості, томливого чекання близької й неминучої біди, солодкої втіхи, що з’являлася в ньому, коли він зримо уявляв собі мить краху, але ж тепер тільки й радіти, адже піднявся з попелу, жив так, що навіть і подумати раніше не міг, — не треба оглядатися, боятися зайти у ресторан, щоб товариші по службі не донесли в партком про морально-побутову розбещеність, лічити пожмакані карбованці, відкидаючи на «Побєду», виважувати кожне слово в розмові з колегами, онанірувати в сортирі на хисткий образ жінки-мрії, бо будь-який зв’язок, не оформлений у ЗАГСІ, загрожував тим, що зірвуть погони й вишвирнуть иа вулицю, як шкодливого кота… Розумом усе це він осягав, але затаєного в генах змінити не міг, частіше думав про погане, ніж про хороше, а надто коли планував операцію…
Важче було працювати з інтелектуалами. Особливо довго готувався до розмови з професорами, котрі сиділи на науці, на такій саме, яка могла піти назустріч проханню сивого, небагатослівного, що, видно, багато пережив на своєму віку, «заступника генерального директора з питань постачання й збуту», а могли й відмовитись укласти договір на експериментальне випробування нової техніки у цехах підвідомчих йому підприємств. Він вибрав собі роль сухуватого прагматика, котрий розуміє рабський жах нашої економічної школи, общинну темряву й безкультур’я імпотентної бюрократії, — роль свою грав достойно, зривів не було.
З партійними працівниками й обласними мишенятами було найлегше: фронтовий офіцер, інвалід, служив у Гречка, бачився з Леонідом Іллічем, особисто він і орден вручав; у сировині й верстатах, відверто кажучи, мало що розумію, але комсомолята затіяли потрібну справу, молодь — наша надія, як не згадати оте давнє й не допомогти їм?! Після розмови накривав стіл, попервах не в ресторані, а в себе у номері готелю, на газетці, головне, щоб баличок був, салямі, домашні маринади, варена курочка й хороша горілка… Це вже коли начальники на гачок попадалися й приїжджали до Москви — тут і ресторан (кабінет в «Узбекистані»), і дівчатка у номер; і сувеніри — спочатку скромні, всякі там альбоми ікон, набір дефіцитної літератури, а до шубок та зимових чобіт можна переходити лише під час третьої зустрічі…
