Зіта склала чемодан швидко і вправно; так тільки Бембі вміє складати, подумав Степанов; у Бембі почалося своє життя; і слава богу; я не маю права їй ні за що дорікати, я повинен тільки радіти; інакше все буде протиприродним; роки — це втрати, і нічого з цим не вдієш; Роланд відчував щастя лише тоді, коли проти нього виходила на поле битви сотня; коли ж йому протистояли п’ять рицарів, це викликало в нього роздратування; з кожним прожитим днем ворогів у тебе все більше: хвороби, відчуття самотності, страх перед втомою, котра не дає змоги писати так, як ти міг раніше, безсилля перед думкою — не встигнеш сказати всього, що зобов’язаний; літератор подібний до акумулятора, життя — безупинне підзарядження, тільки-но піднявся до розуміння чогось загального, тільки-но відчув слово, як раптом нападає хвороба, і все йде разом з тобою в небуття… Правду казав Уайльд, що слово могутніше, ніж музика й барви, бо в ньому і пристрасть, і натхнення, і музикальність, і розмаїтість, і — головне — думка…
Хоч таємниця набуття слова вічна, і щастя, коли ти станеш бодай часточкою цього процесу… Середні віки подібні до таємного скарбу людського духу, — аскетизм, відторгнення самого себе від краси й плоті, від зухвалої мудрості зберегло людству такий виблиск думок і почуттів, що люди заряджалися ним п’ять століть, — після того, як прийшло Відродження… Ціле тисячоліття Європа таїлась, ховаючись сама від себе… В цьому її мовчанні накопичувалось те, що дало Галілея і Леонардо, Рембрандта і Греко, а потім Матісса, Сурикова й Рєпіна, а згодом Врубеля…
— Знаєш, я інколи думаю, — сказав Степанов, коли вони повернулися на кухню, і Зіта ввімкнула маленьку електричну плитку, — що всі ці мої побивання за нашими картинами не дуже й потрібні…
— Ти ще слухай ідіотів… І, крім того, тобі заздрять… Живеш, як хочеш, дівчата до тебе липнуть, здоровий…
— Здоровий, — повторив Степанов. — Мрію якнайшвидше лягти в ліжко й заснути.
— А мені подобається дивитись, як ти спиш. Тобі страшні сни сняться?
— Я їх забуваю. А от Бембі всі свої сни пам’ятає.
— Бідолашна… Я так нею на виставці любувалась, так захоплювалася нею. Яка ж вона вродлива… Схожа на Надю.
— На мене також.
— А мій Миколка на батька схожий. Мене це лякає.
— Не здумай при ньому лаяти батька. Це відштовхне його від тебе.
— Я знаю. Хвалю батька, без упину хвалю… Знаєш, як важко раз у раз брехати?
— Але ж щось хороше в тебе з ним було?
Зіта знизала плечима.
— Рибу засмажувати?
— Ні в якому разі. Я сироїд.
— Знаєш, усе-таки найпрекрасніша поетеса — це Цвєтаєва.
— Ти любиш тільки її та Ахматову?
— Напевне… Нещастя створюють велику поезію.
— У вас з ним було хороше, — впевнено сказав Степанов. — Хіба Миколка — це не найпрекрасніше в твоєму житті?
— Так, — сказала Зіта. — Справді.
О восьмій ранку подзвонила Бембі.
— Тату, я не запізнилася?
— Ні.
— Я зараз приїду й одвезу тебе в Шереметьєво.
— Добре.
Зіта зітхнула:
— Не кажи Бембі, що ти марно клопочешся про картини. Це дуже боляче чути, так боляче, аж серце крається… Хто тебе образив?
— Ніхто. Просто мені здалося. Я ходив по відрядження в одну газету, і так мені стало сумно…
— Заздрять вони тобі! Не звертай уваги… Скільки в мене ще є часу?
— Хвилин десять. Випий кави.
— Не хочу. Я хочу поцілувати тебе. І, будь ласка, подзвони, коли приїдеш; бо ти тільки перед від’їздом дзвониш… А потім атлетами докоряєш…
— Збираєшся заміж за нього?
— Так.
— Правильно.
— Ні. Неправильно. Просто він спортсмен, майстер, Миколці це подобається, хлопчисько ж…
— Ти також майстер.
Вона всміхнулася.
— Я — колишній… А він ще їздить… Він гонщик, розумієш… Але якщо ти скажеш — не треба, я не вийду.
Степанов закурив.
— На жаль, я скажу «треба».
— Я все одно приїжджатиму до тебе.
— Це буде нечесно.
— Чесно. Кохання в нас немає з ним, так, мирне співіснування, дуже зручно.
— Ти дуже самотня людина, Зіто…
— Ні, — вона похитала головою. — Дуже самотня людина ти, Юрійовичу. І я тебе страшенно люблю…
«Ні, — подумав Степанов, — не те слово; ти просто звикла до мене, тобі спокійно зі мною, хоча, мабуть, з тим краще, та й молодий він, отже, сповнений фантазій, а що таке фантазія, як не мрія про спільне майбутнє, неодмінно щасливе? «Кохаю» — незвичайне слово. Хто любить попа, хто попадю, а хто попову дочку. Немає ще такого слова, не народилось, яке визначило б наші стосунки; вони стали типові; багато молодих жінок тягнуться до чоловіків мого віку — навіть не заради грошей чи інших благ, чому так?
От якби «Литературка» соціологічне опитуванню провела».
— Ти про що, Юрійовичу? — спитала Зіта.
— Про тебе, — відповів він і погладив її по щоці. — Спасибі, що прийшла, я дуже радий, Буратінко.
IX
«Дорогий Іване Андрійовичу!
Слава богу, Врубель знову в чудовій формі, хвороба відступила! Як він пише, боже мій, як він натхненно працює!
Портрет Забели-Врубель на фоні беріз казковий! А «Раковина»? Князь Щербатов зразу ж виклав за неї три тисячі карбованців! А ще два роки тому «Царівна-Лебідь» коштувала бідолашному триста! Невже міг визнаємо генія лише після трагедії, яку він пережив?! Чи — ще гірше — після смерті?!
А який його «Автопортрет»?! Яка сила духу, яке моральне здоров’я, яка доброта!
Вороги примовкли, ім’я гримить не тільки в Росії, а й у Парижі. Вороги його, власне, дрібнота, але ж як вони організували цькування! Як послідовно і вперто рвали його тіло своїми брудними кігтями, як уміло зводили наклепи, як витончено топтали кожну його картину!
Він повернувся з клініки з ворохом малюнків та заготовок, малює щодня і знову не відходить од мольберта по вісімнадцять годин, а то й більше.
Часом мені здається, наче він щось відчуває, тому поспішає віддати нам усе те, що йому наперед долею судилось…
Славу свою він створював сам, тільки своїм трудом, ніхто з критиків не написав про нього бодай кілька серйозних статей. Виття шавок забуто, про дослідження творчості генія ніхто й не згадає, бо ми не готові до цього; він усіх нас обігнав, він живе на двадцять років уперед, але ім’я його, все-таки, відоме скрізь. Отаке диво! Воістину, Івани безрідні. Людина, яка приносить таку величезну користь престижу Росії, її національна гордість, зовсім самотня. А може, критики просто не наважуються писати про нього, розуміючи свою малість порівняно з Глибою?
Але хто ж, хто дбатиме про пам’ять народу?!
Салонне базікання ім’я не робить. Труд, тільки труд в ім’я Батьківщини, тільки спопеляюча чесність, тільки талант, Богом даний…
Сумно й порожньо, Іване Андрійовичу, і просвітку не видно.
Ваш Василь Скорятін».
4
Розен вийшов з літака, кутаючись у товстий шарф (купив у «Березке»; десь протягло; всі ці дні було чимало нарад; накурять, відчинять кватирку, протяги; москвичі загартовані, а його морозило, він злякався, що зляже, весь час хотілося кутатися, найстрашніше відчуття — холод).
У Цюріху було сонячно, хоч із гір задимав пронизливий вітер; пасажирів прилетіло небагато, після Великодня всі відсиджуються вдома; сезон ділової активності зараз трохи спадає; прикордонник ліниво глянув на його зелений паспорт; пропустив; пішов за багажем — віз, як завжди, чорний хліб, баночну воблу, дерев’яні сувеніри, які купив у магазині на вулиці Димитрова; прощаючись, сказав Степанову: якби йому дали право виробляти й торгувати російськими сувенірами по всьому світі, він кинув би верстати, став би мультимільйонером; ходите по золоту, а нагнутися не хочете; чемодан підвезли через п’ять хвилин; узяв каталку, пішов до виходу; спочатку в готель, звідти подзвонити російському князю; цікаво дізнатися, який його бізнес; чи можлива кооперація; завтра в банк, внести в діло десять тисяч баків; шкода, що про це не можна писати — в Нью-Йорку з’їдять і оком не змигнеш, та й Панама в цьому розумінні не краща; звичайно, місто пахне золотом, чудовий край, звідти можна крутити діла, але про підтримку росіян і думати не можна; довкола американські військові бази, справжні психи, в кожному бачать шпигуна; звісно, для реклами це непогано, меценатів поважають, тільки трохи пізніше, років через два, коли в мене в банках Женеви й Цюріха лежатиме стільки грошей, що не страшні будуть словесні напади; росіяни кажуть, до чужого рота не приставиш ворота, правильно, але в кожний розкритий дзьобик можна покласти п’ять тисяч доларів, і дзьобик закриється, гам — і нема!
