— Містер Розен, — почув він чийсь тихий незнайомий голос за спиною, й одразу відчув холод у грудях; Жаклін правильно каже, що в нього абсолютне чуття, як у тварини.
Він обернувся; чоловік, який гукнув його, був у синьому пальті з тонкої шерсті; обличчя сильне, вольове; сила відчувалася в тому, як були посаджені його очі, круглі, пташині, дуже глибоко; брови розльотисті, густі, наче підведені в, салоні краси; різкі подовжні зморшки на щоках; ледь відстовбурчені боксерські вуха (по цяточках на мочках видно, що йому час від часу висмикують волосинки, кваліфікована робота, спеціалісти на вагу золота, прейскурант неймовірно високий), гладенький лоб, красива сивина; останнє, що помітив Розен, були лайкові, з дуже м’якої шкіри туфлі; як правило, такі можна купити тільки в магазині в Ка Де Be у Західному Берліні чи в лондонському «Селфріджес»; років сім тому подібне взуття вироблялося здебільшого в Іспанії, — куди їм дівати коров’ячі шкури, кориди щодня, бики чудові, випасені на соковитих травах; тепер такого взуття нема, женуть росхоже, демократизація суспільства, ринок точно реагує на зміни в політичному житті країни.
— Слухаю вас…
— Мене звати Луїджі, містер Розен. У мене до вас доручення.
— Так, але я не знаю вас, містер Луїджі. — Розен розмовляв по-англійськи пристойно, але з неймовірним акцентом, за освітою технік, пристрасть до точності, в російській же вимовляється, як читається, а в нинішньому рідному пишуть «брідге», а вимовляється «брідж», «вар», а читати треба «вор», «хоурз», а вимовляєтся «ауарз», нічого не вдієш, фонетика; тому, видно, росіяни, такі недовірливі до англосаксів, у всьому шукають другий смисл, а спробуй не шукати, якщо кожне слово — загадка і в ньому два смисла — один пишуть, другий вимовляють…
— Я — Луїджі Роселлі, власник фірми, що займається торгівлею прав на журнальні й газетні статті. З мафією не зв’язаний, — чоловік посміхнувся; зуби, як у Бельмондо (хоч далеко за п’ятдесят), а може, літав у Штати, там вживляють нові, вирвані у юнаків, які загинули в автокатастрофах, шалені гроші, але гарантія абсолютна, правда, якщо дупло, якось страшно лікувати зуб покійника. — Я відвезу вас, — він кивнув на свій «мерседес», — в дорозі договоримо…
— Але я не їжджу з незнайомими, — відповів Розен, шукаючи очима поліцію, побачив двох, заспокоївся. — Ви можете сказати мені те, що хочете, прямо тут…
— Добре, я під’їду у ваш готель, — сказав Луїджі Роселлі. — Справді, я не збираюся ні викрадати вас, ні шантажувати. Мене просили поговорити з вами про ту справу, яка стосується не вас, а вашої родини.
— Ну, то говоріть! — вигукнув Розен, склавши на грудях свої короткі маленькі руки.
— Ви не хочете, щоб я знав, де ви зупинитеся на цю ніч? Добре, ходімо в кафе.
— Так, але в мене чемодан…
— Це, звичайно, дуже серйозна перепона, — Роселлі якось смішливо шморгнув кінчиком тонкого, хоч і перебитого в хрящі носа. — Я займався спортом, я допоможу докотити ваш чемодан до кафе; за воду й сендвіч плачу я.
Коли вони сіли за столик, Роселлі попросив нахабного офіціанта, який дивився поверх голів відвідувачів, принести дві кави, спитав, чи не хоче Розен подвійної, той відповів, що він просто ошелешений тим, що відбувається, кави взагалі не п’є, тільки чай; серце; сказав, що вип’є склянку води; «Ні, ні, звичайнісінької, від мінеральної в мене печія»; й приготувався слухати, якось дивно при цьому поплескуючи себе по кишенях.
— Хочете курити? — запитав Роселлі. — Прошу. В мене без фільтра, я довго жив у Парижі. Звичка — друга натура…
— Дякую. Я кинув курити, тому не ношу з собою тютюну, хоч досі не можу собі відмовити у двох, трьох сигаретах…
— Фокуси, — раптом жорстко й сухо сказав Роселлі. — Так ви курити ніколи не кинете. Це небезпечна справа — сидіти між двома стільцями, містер Розен.
— Що? — спитав Розен, знову відчувши, як похолонуло в грудях.
— Те саме. Мені доручили сказати, що містер Степанов працює на Кремль; так званий червоний князь веде тут — за його завданням — пропаганду, «мир і дружба», словом, розумієте… Коли ви справді вирішили платити їм гроші, вашому ділу в Панамі може бути завдано неабияких збитків, містер Розен.
— Але я маю право витрачати свої гроші так, як хочу! Я це роблю в інтересах мого бізнесу, зрештою! Мені ніхто не допоможе, коли я собі не допоможу! І потім, що тут поганого — купити кілька картин і повернути їх Росії?
— Нічого. Абсолютно нічого. Мова йде лише про той аукціон, на який підуть ваші пожертвування. Ті люди, які хочуть придбати полотна Врубеля, не дозволять вивезти їх на Схід. Ці люди мають велику вагу в банківському світі. Вони зімнуть вас.
— А звідки ви знаєте, що я маю намір…
Роселлі витяг з кишені конверт; вийняв з нього два аркушики, простяг Розену.
— Читайте. Це запис телефонних розмов Степанова з князем…
— Ви з розвідки?!
— Боронь боже! Ви ніколи не вдавалися до послуг приватних детективних агентств?
— А навіщо мені це?!
— Прочитайте, прочитайте, містер Розен. А прочитавши, подумайте, чи не доведеться вам удаватися до них по допомогу.
— У вас є окуляри? — спитав Розен.
— Я читаю без окулярів.
Розен відкрив свій плаский портфель, — несподівано для себе простяг Роселлі ложку з Хохломи, яку на літаках Аерофлоту дарують пасажирам першого класу; взяв окуляри; прочитав сторіночки, не доторкаючись до них пальцями, й сказав:
— Та ви ж за ними стежили. У вас є підстави стежити за цими людьми? Вони роблять щось протизаконне?
— Повторюю, мене уповноважили передати вам, що у ваших інтересах узяти негайно квиток на літак до Нью-Йорка чи до Панами. І полетіти. Люди, які доручили мені цю місію, ставляться до вас з симпатією. Ви — довірлива людина. Москва втягує у свої тенета на чому завгодно — культура, спорт, медицина, — а потім бізнесмен опиняється в центрі павутиння, а виплутатися з нього по-доброму — неможливо.
— Так, але я заангажований, містер Роселлі! Я сказав у Москві; що хочу допомогти їм.
— Розумію, розумію… І під це пішли вам назустріч? Обіцяли пільги? Обіцяли всіляке сприяння? Скажіть їм, що у вас стався серцевий приступ. Якщо хочете, ми підготуємо відповідні довідки. Надішлете потім листа, ніби ви все ще сповнені бажання проявити себе на ниві меценатства, нехай тільки повідомлять, де буде новий аукціон російського живопису. Чудовий вихід…
— І все-таки ваш ультиматум ставить мене в скрутне становище. Можливо, пани, які доручили вам цю місію, якимось чином компенсують ті складності, які можуть виникнути у мене в Москві?
— Не думаю… Вас ніхто не примушував у Москві до меценатства, чи не так? Це була ваша ініціатива? Чи хтось натякнув на доцільність такої комбінації?
Розен знову сплеснув руками.
— Яка комбінація?! Я був цілком щирий! Зрештою, я зобов’язаний їм порятунком…
— Облиште, містер Розен. Своїм порятунком ви зобов’язані самому собі. І нікому більше. — Він обернувся до офіціанта, клацнув пальцями (чомусь саме це сухе, владне клацання справило жахливе враження на Розена, в животі знову похололо), не глянувши на рахунок, кинув гроші, поклав у кишеню здачу і різко підвівся.
Розен знову склав на грудях руки.
— Стривайте! Ми ні про що не домовились…
— Маю честь, містер Розен. Я своє доручення виконав, — відповів Роселлі й, обернувшись, м’яко, як рись, пішов до виходу.
— Почекайте! — благав Розен. — Ви сказали про висновок лікарів, почекайте!
Роселлі, не обертаючись, зупинився; якусь мить стояв, немов роздумуючи, потім повернувся, схилився над Розеном, який так і не підвівся із стільця, сказав — карбуючи, владно:
— Я знайду вас сьогодні о десятій вечора в «Савойї». Здається, ви зупиняєтесь саме там?
— Так, але звідки ви знаєте?!
— Містер Розен, ви не хлопчик, і я вийшов з дитячого віку. Ви комбінуєте, ви ще не вирішили… Даремне… Зважте все; що я вам сказав… Ви шукаєте вихід; ви — розумний, але я теж не дурень… Дивіться, не заграйтесь. Отже, «Савойя», лобі, о десятій вечора. Маю честь…
