— Якщо ти вилетиш сьогодні, завтра ввечері можеш повернутися.

Жаклін мерзлякувато зіщулилась, тугіше зав’язала на шиї рукави джемпера:

— Коли вони стежили за тобою, то чому не можуть так само стежити за Ендрю?

— Не повторюй дурниць про тотальне шпигунство в країні, — знову відрубав Розен. — Працює група, яка має свій інтерес у культурному бізнесі, це ясно. Мабуть, вони вгатили в діло великі гроші. От і все. А я піддався тобі, мені передалася твоя нервозність.

— Ти не знаєш, що мені сказав той тип, який приходив сюди, Джозеф. І потім, я жінка, я відчуваю небезпеку.

— Бувалий чоловік, такий, як я, — перебив її Розен, — відчуває небезпеку гостріше. Ти навіть не уявляєш, що мене чекає в Москві, коли я туди повернуся. Вони не люблять базік. Розумієш? Вони їх терпіти не можуть.

— Тоді я пошлю свою секретарку, — запропонував Ендрю. — Вона подзвонить князю.

Розен запротестував:

— Йому не треба дзвонити, Ендрю. Я ж сказав тобі.

— Ти також не панікуй, — зауважив Ендрю. — Одне — дзвінок з Москви, і зовсім інше — з Нью-Йорка.

Розен підвівся, швидко заходив по кімнаті, потім хруснув пальцями й спинився біля вікна:

— Між іншим, це непогано. Нехай вона подзвонить йому й скаже, що вилітає сьогодні. Попросить зустріти її і попередить, що везе йому гроші… Ні, цього говорити не можна… Я відчуваю, що не можна, розумієте ви мене?! Я відчуваю, що цього говорити не можна! В мене є його адреса, нехай вона летить у Цюріх і їде до нього в бюро. Чи додому. Або в Лондон, якщо він уже там. І все. Без слідів. — Розен подивився на годинник. — Банк відкривається через десять хвилин, я візьму гроші, а ти відправиш свою дівчину в Цюріх, мені подобається ця пропозиція. Тільки нехай вона нічого не каже, хто передав гроші, звідки й чому…

— Це несерйозно. Він же не хіппі якийсь, він неодмінно запитає, хто передав гроші. Я розумію, що десять тисяч — дрібниці. Та коли цей князь — серйозна людина, він змушений запитати, хто, навіщо і з якою метою передав йому гроші. Він же чекав тебе, Джозеф, а не мою Керол Ен.

— Ну, то що ти пропонуєш, Ендрю? — спитала Жаклін. — Ти все відкидаєш, але не вносиш ніяких пропозицій. Так у Джозеф а знову почнеться стенокардія.

— Вилікують, — посміхнувся Ендрю. — Вставлять стимулятор. Цього навчилися, аби гроші. Єдина можливість: Керол Ен просто скаже князю, що тобі загрожували, й тому ти просиш тримати в таємниці твій внесок у його діло…

— Я не певен, що він з цим погодиться. Він досить багата людина, і подачки не прийме. Тим паче, він росіянин, вони ж усі Мцирі…

— Хто? — в один голос спитали Жаклін і Ендрю.

Розен досадливо поморщився:

— Ех, нічого ви про них не знаєте! Словом, ти вважаєш, що так він не візьме грошей. А якщо написати листа?

— Ти ж сам сказав, що не хочеш залишати слідів, — озвалася Жаклін.

— Він попросить у листі, щоб князь поклав його в сейф, а ще краще спалив, — сказав Ендрю. — І напише всю правду про те, що сталося. По-моєму, це достойно. І виклич сюди твого російського співдиректора, хай негайно вилетить з Панами. Поясни йому, що трапилося, він передасть своїм, Москва поставиться до такої ситуації з розумінням, — Ендрю раптом усміхнувся. — Мені здається, їм це навіть сподобається, трохи нагадує те, що вони про нас пишуть.

— Звідки ти знаєш, що вони про нас пишуть? — Розен стенув плечима. — Користуєшся інформацією, яку друкують наші газети, а вони друкують лише те, що потрібно божевільним політиканам. А розповісти Паші треба, твоя правда. До речі, це вихід, це дасть нам змогу не метушитися…

Розен зняв телефонну трубку, набрав код Панами; Паша був в офісі.

— Ну? — тихо, звичним своїм голосом спитав Розен. — Як?

— Усе своїм шляхом, — відповів Паша; воістину, говоруни.

— Сідайте на перший же літак і летіть сюди, Пашо. Треба дещо вирішити. Жду.

— Лечу, — відповів той і поклав трубку; віза в нього була постійно, літати до Нью-Йорка доводилося разів зо два на півроку.

— Їдьмо в банк, — сказав Розен. — Потім повернемося сюди і я напишу листа. Своїй Керол Ен подзвониш з банку, так усе-таки буде краще.

… Тільки-но служба зафіксувала телефонний дзвінок у Панаму й суму, що зняв Розен зі свого особистого рахунку, почалася робота, результатом якої був дорожній інцидент: коли їхали в аеропорт Панами, вантажна машина, за кермом якої сидів наркоман, на великій швидкості врізалася в автомобіль, яким Павло Іванович Казов поспішав на рейс до Нью-Йорка.

— Отак воно, — закінчив Грешев. — Ясно?

— Кому це вигідно? — спитав Ростопчин. — Навіщо?

— Існує багато варіантів для відповіді, — посміхнувся Грешев. — Але жоден з них не буде правильним, бо я не можу відкрити вам усього, що знаю…

Ростопчин витяг з кишені чекову книжку, виписав сто фунтів, поклав на стіл.

— Це плата за ті розмови, які ми зараз проведемо з вашого дому. Можна?

Грешев подивився на чек.

— Будь ласка. Але ви виписали дуже велику суму.

— Ми довго розмовлятимемо.

— Будь ласка, — повторив Грешев. — Залишіть вашу адресу, князю, я поверну решту грошей.

Ростопчин дав йому візитну картку, старий, подякувавши, сховав її у стіл; а в нас так не можна, подумав Степанов, зразу сказав би: «Та що ви, що ви, це дрібниця». А потім неодмінно злився б; ні все-таки клятий Захід знає ціну сухій коректності, не гріх повчитися; нехай називають скупердяєм, жмикрутом, звинувачують у сухості, не страшно, можна пережити, зате споконвічна точність у стосунках — запорука їхньої довговічності.

Ростопчин вийняв довгу записну книжку, крім телефонів та адрес, вклеєна сторінка для пам’яті на кожен день, — що робити, кому подзвонити, кому написати; чудово дисциплінує; швидко перегорнув сторінки, набрав паризький номер:

— Франсуа? Жак? Та невже? Твій голос дуже схожий на батьків! Як справи? Невже?! Поздоровляю. Ні, з Лондона. Так, триденний ваканс, хочу повеселитись. А де батько? Он як… Там є телефон? Так, зараз. Хвилинку, пишу.

— Диктуйте, — проскрипів Грешев; перо (саме так, працював гусячими перами) в руці, стосик маленьких аркушиків паперу поряд, все продумано, той, хто запізнюється — бодай у чомусь, — приречений на загибель самим ритмом тутешнього життя.

— Шістсот тридцять сім, вісімдесят два, тридцять…

Хто? Мадам Фрелль? Вона жива?! Та невже?! Командор почесного легіону?! Але вона моя помічниця, чому ж я досі тільки офіцер легіону? Яка несправедливість! Поскаржуся Міттерану! Хоч йому не до мене, обіймаю, мій друже, до побачення!

Ростопчин поклав трубку, пожував губами:

— Пане Грешев, зрозумійте мене правильно… Де ви були в період з тридцять третього по сорок п’ятий роки?

Грешев усміхнувся.

— Запитання правомірне. Я виїхав з Німеччини в тридцять третьому. У Франції жив до сорокового. Потім у Лондоні. В міру своїх сил допомагав боротьбі проти Хітлера. Ви хочете сказати про те, хто саме викрав Врубеля? Остерігаєтесь, чи не був я зв’язаний з наці? Ні, не був, я їх ненавиджу…

Ростопчин повернувся до Степанова.

— Ти не розмовляєш по-французьки?

— Ні.

— Я не пригадую, чи знає Франсуа англійську… А зрештою, говоритимеш мені, я перекладу.

Він набрав номер, попросив до апарата мадам Фрелль, довго поздоровляв її, обіцяв прилетіти в Париж на уік-енд у кінці наступного місяця, потім попросив Франсуа; зразу заговорив про справи:

— Слухай, ти розмовляєш по-англійськи? Слава богу, я передам трубку моєму другові, він розповість тобі все, а ти даси йому безплатну пораду. Якщо ти став скнарою і не працюєш без гонорару, я прилечу в Париж, відвезу в «Крейзі хоре», і ми будемо квити, — він простяг трубку Степанову. — На, Митю, цей Франсуа — геній юриспруденції, тільки не говори сумбурно, намагайся бути послідовним.

— Добрий вечір, — привітався Степанов, — я хочу вам пояснити суть справи. З одного нашого музею було викрадено картину відомого художника — Вруб…