— Ох, пане Вакс, — зітхнув Іван Юхимович Грешев, експерт з російської історії та слов’янської мови, — мені стає жаль вас, європейців, коли починаєте судити про російське мистецтво…

— Я — американець.

— Тим паче. Вас іще, як єдиної американської спільності, немає.

— Ми — кожен сам по собі, дуже індивідуальні, знаємо, чого хочемо, — заперечив Фол, — і саме в цьому й полягає наша спільність.

— Де вивчали російську?

— В Штатах, Празі й Москві.

— Чи служите в розвідці?

— Я ж вам дав свою візитну картку. Там чітко визначена моя посада в нашій фірмі.

Грешев, кумедно похитуючи пташиною, гострою головою, підвівся з низенького крісла (сімнадцяте століття, карельська береза; жовтий, під золото, атлас зносився й залиснів, але все ще зберігав таємницю якогось дивного, певно, геральдичного малюнка), почовгав до столу «Людовик», запросив Фола сісти поруч (стільці теж були обтягнуті золотистим атласом, спинки дуже високі, людина середнього зросту просто тонула в них, ставала карликом), сьорбнув чорного холодного чаю з високого кухля (фарфор, сімнадцяте століття) і лише після цього засміявся своїм деренчливим, старечим сміхом:

— Вельмишановний пане, я співробітничав і з британською розвідкою, і з приватним бюро пана Ніколаї після краху кайзера, з французами, з бельгійцями — мабуть, найталановитіші шпигуни, дуже жіночні, відчувають друга й ворога, як кажуть, флюїдами..; Не треба від мене таїтися, це створює фальшиві стосунки між співрозмовниками… Пологу не вийде, і потім не я вас шукав, а ви мене…

— Якщо вам хочеться вважати мене шпигуном — вважайте, — відповів Фол, — часом це подобається дорослим людям; яка не є, а гра.

— Я дуже стара людина, я забув, коли був дорослим.

Усе простіше: мій друг і ваш добрий знайомий подзвонив із Вашінгтона й сказав, що, Можливо, до мене навідається містер Фол, описав вас, у мене чіпка пам’ять, а ви дали картку з прізвищем Вакса, от і все… Що вас цікавить?

— Знаєте, дуже багато, але найбільше зацікавили мене ви, Іване Юхимовичу.

— Я всіх цікавлю. Всі хочуть мати рецепт на виживання. Знаєте, скільки мені років?

— Сімдесят?

— Не треба так грубо брехати… Ви прекрасно бачите, що мені за вісімдесят… І не говоріть, що, мовляв, не може бути! Мені дев’яносто два! Тому кожен день для мене такий неповторний, що й казати.

— Над чим ви зараз працюєте, Іване Юхимовичу?

Грешев зітхнув, розв’язав шворочки на старій папці (по-моєму, подумав Фол, вона ще російська, дореволюційна, з слідами тління) і вийняв звідти малюнок:

— Російський герб, двоглавий орел. Бачили коли-небудь?

— Звичайно. В історичному музеї.

— Там експонований один з тридцяти трьох. Запам’ятайте цю цифру! Тридцять три орли, дуже важливо для розуміння суті справи. Кожне царювання на Русі відзначалося своїм орлом. Авжеж, саме так! Я присвятив цьому дослідженню три роки. Ідіть сюди, ближче… Наш перший герб прийшов з Візантії з Софією Палеолог до Івана Третього, збирача земель моєї країни. Двоглавий орел, тобто герб Візантії, ніс у собі вищий смисл Держави; в лапах Західно-Римської імперії був меч, а Східно-Візантійської — хрест; підтекст очевидний — християнство йде на схід, оберігаючи мечем свої західні кордони. Дві корони, як і годиться; проте Максимиліан Другий, імператор Візантійський, посилаючи Софію, щоб обернути Русь у католицтво — в цьому сенс шлюбу, в чому ж іще?! — дав їй стяг, на якому був не імператорський орел, а цесарський, з однією короною, і в лапах його не було ні меча, ні хреста. Але захиталась Візантія, і наш Іван швиденько міняє візантійського орла своєї вінценосної дружини; з’являються дві корони, царські, а не княжі, і Георгій Побєдоносець на грудях. Через сім років, зразу після того, як Іванові не довелося більше принижено їздити в Орду, іго скинуто, орел знову змінився: крила вгору, в лапах — хрест і меч, дзьоби розкриті, люті… Син Івана, цар Василь, змінює орла по-своєму: замість двох корон — шапка Мономаха, бо з Москвою тепер Псков і Смоленськ, зростає царство, хоч і татарська Казань поряд, і Астрахань має кінну силу. Але помер Василь, і прийшов його син Ванечка, якого потім назвуть Грозним, і правитиме Руссю боярство, і прийде горе, вельмишановний пане, справжнє горе, смисл його в лінощах, бундючності й дурості російського боярства: чим жирніший — тим шановніший, чим млявіший — тим розумніший… От і з’явився орел боярський: опасистий, неповороткий, крила опущені, меча нема., дзьоби закриті, все подібне до політики того часу, — відступ на всіх фронтах, інертність, лінощі, животіння, інтриги, відгороджування од народу в кремлівських палатах, обжерство й пиття… Та як тільки Іванові виповнилося шістнадцять, сталося чудо — в стародавніх актах про це ні слова, жодного запису, — з’являється новий орел: крила догори, відчувається могутність, передпольотне поривання; у кігтях меч, дзьоби відкриті грізно — предтеча дійства, початок pyxy! І композиція завершується трьома хрестами — вперше, затямте собі, вельмишановний пане, вперше! Чому? Ще ж не висунута теорія Москви як спадкоємиці Риму! Адже Філофей, автор концепції третього Риму, ще не старий, не схожий на мене, він ще дорослий, — Грешев дрібно засміявся, тіло його затряслося, а очі дивилися на гостя холодно, з якоюсь погордливою зневагою. — Але ж бояри дістали Івана, він же ще не був Грозним, він був ще молодий, хлопчисько, ще молоко на губах не обсохло. І відрікся від царства, недостойні бояри його правління, тварюки, дрібнота, один одному горло перегризають, нашіптують, у заставу віддають, як з такими держати Росію? Тільки-но Іван пішов у Троїцько-Сергіївську лавру, тільки-но бояри заспокоїлись у Кремлі, то знову створили свого орла! Крила — вниз, у лапах — ні меча, ні хреста; немає й Мономахової шапки. Містика! А що ж? Хто велів міняти орлів? Хто давав такий наказ? Невідомо. Набирав Іван сили в своєму добровільному засланні, слухав мовчки Пересвєтова, котрий пропонував повчитися в турків владарювати: на всіх непокірних напустити яничар, гвардію імператора, все дозволено заради сили держави; от і виникла концепція опричнини. І замість Святого Георгія на грудях орла з’являється одноріг! Батечку святий! Розумієте, що таке «батечку святий», — спитав Грешев, але, захопившись, навіть не слухав, що відповів Фол, вів далі з запалом: — Справді, вперше, єдиний раз, у Троїцько-Сергіївській лаврі Георгій Побєдоноеець на грудях орла поступився місцем дивовижному неросійському однорогу. В чому справа? Не здогадуєтесь?

— Я про все це чую вперше.

— Цікаво?

— Авжеж, цікавіше за сучасну літературу…

— Так ось, цар Давид, біблійний герой, на ім’я «Лагідний», карав ворогів своїх куди більше, ніж Іван, прозваний «Грозним». І в казанні до псалму дев’яносто першого е рядки: «Вороги твої гинуть, а мій ріг ти піднесеш, як ріг Однорога». З Однорогом на грудях орел Івана благословив опричнину, страту, кров, — мор… А вже після розгулу опричпини Іван скасував Однорога — це напевне відомо, не містика, а указ царя, — повернув Побєдогюеця, все повертається на круги своя… Та прийшов Федір Іоанович, і знову крила орла стали жалісливими, тільки образ, злету не відчувається, корони нема, меч із лап випав, а замість нього — з’явилось яблука. Так, так, ось, дивіться, не вигадка, правда! Й дзьобики закриті, й очиці на орлиних головах сонні. Став на престол Борис: Годунов. І знову інший орел! Голови його волають, замість меча — Євангеліє. Про що благає Борис? Може, про полегкість? За Димитрія всенародно плаче і б’є чолом, благаючи прощення?! Прийшов Лжедмитрій, і з ним з’явився католицький орел, з імператорською короною, якою папа спокушав Івана Грозного в період його затворництва… І того не спокусив, і цей не встиг… І потім? При Шуйському що? Ні меча, ні хреста, ні Євангелія, ні імператорської корони, двоглавий птах, чудовисько хвостате… Тільки між головами гулька росте. Хто ж таке посмів, га? Кажуть, боязливий був російський мужик при царському дворі. Еге! Подивився б я на таке при Людовиках чи Стюартах! Хіба що іспанські вільнодумці, на кшталт Валаскеса і Гойї дозволяли собі щось подібне… Гуля на гербі! Шуйському — дуля! Ти бач?! І ви ще намагаєтесь Росію зрозуміти, хлопці-молодці? Я її збагнути не можу, а вам — куди! Не набрид? — різко зламав Грешев. — Може, у вас часу обмаль?