Випуск західнонімецьких газет, які надрукують інтерв’ю професора Золле, відправлять з першим рейсом у Лондон; о восьмій вечора газети мають бути в театрі, не менше трьохсот примірників, щоб роздати всім учасникам шоу, удар має бути масованим.

А після цього, випивши реактивану, щоб бодай трохи збадьоритися, Фол спустився в хол готелю, де його чекав контакт, який узявся опублікувати в тутешній пресі повідомлення про те, що Степанова зобов’язали цькувати бізнесменів, зайнятих у сфері культури; він намагається викликати невіру в чесність і компетентність власників аукціонів, що виставляють на продаж живопис, книжки та скульптури.)

— Знаєш, — сказав Савватєєв, — я завтра приїду в театр, хочу послухати, як відбиватимешся. Ти не проти?

— Ну чому ж? — відповів Степанов. — Дуже важливо знати, що поряд свої.

— І я так думаю. Наших буде чоловік з десять.

— Чудово.

— А знаєш, чому я тобі нагадав про те засідання комітету комсомолу?

— Ніяк не збагну.

— Захотілося перевірити тебе. Мені здалося, що ти зразу мене впізнав, тільки навчився тримати себе в руках… Раніше ти був дуже гарячий.

— Таким і залишився.

Савватєєв похитав головою.

— Ні, ти просто не пам’ятаєш себе. А я тебе пам’ятаю дуже добре. Чесно кажучи, я спочатку не вірив, що ти сам пишеш книжки…

— Як це? — здивувався Степанов.

— Ну, допомагає хтось. Людина має бути однакова — в житті і в роботі, а ти різний.

— То це ж добре. Людська обструганість зручна на певному етапі, потім починає заважати.

— Правильно, безперечно так… Але мені здається, що письменник народжується з талантом. А ти в ресторанах процеси вчиняв, з Іриною недобре розстався… До того ж оця твоя розхристана манера поведінки… Письменник повинен завжди вбирати, в ньому мусить бути константа зосередженості, а ти був зовсім іншим, у тобі було багато від вуличного хулігана.

Степанов усміхнувся, подивився в короткозорі, витрішкуваті очі Савватєєва:

— А зараз ти мені простив?

Савватєєв зітхнув, відповів задумливо:

— От бачиш… Я не про це… Ти все-таки лишився, який був.

— Пробач, — сказав Степанов. — По-моєму, це добре — залишатися таким, як був. Ти мене просто обрадував.

Валера Распопов сів до рояля, заграв:

— Іди вперед наш караван, Степанов, я і Широян…

Лєночка витерла сльози й шепнула:

— Знаєш, як Широян умирав? Він дуже плакав, боявся, що буде з його дружиною, він її так любив, бідолашний…

«Ми вступили в пору втрат, — подумав Степанов. — З кожним днем їх буде дедалі більше й більше. Та, — хоч це й жорстоко, — кожна втрата — підведення підсумку, що залишається в пам’яті? Так, життя — це пам’ять».

Він заплющив очі, зразу ж побачив зал «Сотбі»; землисте обличчя Ростопчина; почув тягучий голос ведучого «п’ятнадцять сотень, шістнадцять сотень, сімнадцять сотень»; знову подумав про те, з чим повернеться до Москви; який сором; обіцяв привезти Врубеля; базіка…

Коли Степанов повернувся в номер, було вже за північ; тривожно спалахувала біла лампочка, вмонтована в телефон, — прохання подзвонити в службу інформації, повідомлять, хто шукає й коли; набрав цифру «6»; дівчина, немов чекала його, сказала, що вже шість разів дзвонив «принс Ростоучи», просив зв’язатися з ним, хоч би коли містер Степанов повернувся.

Набрав номер «Кларіджа», попросив Ростопчина.

— Та невже?! — вигукнув той. Голос князя був радісний, хоч у ньому відчувалась якась надтріснутість. — Зараз же бери таксі й приїжджай до мене, якщо немає сили прогулятися.

— Женю, вранці, — почав благати Степанов. — Стомився, ноги трясуться.

— А в мене руки. Жду, — й поклав трубку.

Степанов хотів передзвонити, але зрозумів: сталося щось дуже важливе, інакше Ростопчин не розмовляв би так; підставив голову під кран, довго розтирав залишки свого волосся, зняв костюм, надів похідні джинси й куртку, спустився вниз, сів у таксі, назвав «Кларідж»; водій здивовано подивився, але нічого не сказав; віз усього п’ять хвилин, зовсім поряд; англійці рідко ставлять запитання, кожному вільно чинити так, як він вважає за потрібне.

Портьє привітався із Степановим з таким же стриманим достоїнством, як і вчора, коли він був у костюмі; їхнє діло вітати кожного, хто входить у дім, всередині є своя, особлива служба, яка швидко в усьому зорієнтується; найстрашніше — налякати клієнта; тепер і Рокфеллер ходить у стоптаних кросовках, от буде шокінг, коли його турнуть од дверей!

… Ростопчин лежав на ліжку в трусах; ноги набрякли; руки знову стали холодні, як лід; але очі його сяяли: картина Врубеля стояла на стільці; він кивнув Степанову:

— Бачиш?

Той сів на ліжко, мов підкошений.

— Женю! Любий! Як?!

(Фол ще раз намастив лоб і скроні китайським «тигрячим бальзамом»; зробив рівень запису розмови в сусідньому номері максимально голосним; кожен звук віддавався в маленьких навушниках, немов удар у дзвін.)

… А потім Золле ліг на широке ліжко, підсунув під голову подушку Анни, вона завжди спала на цій, довгій, жартома називала її «батоном», заплющив очі й знову відчув нудоту. Вона мучила його весь час, коли він повертався до Бремена на теплоході; грошей вистачило тільки на палубний квиток; дуже штормило; один з моряків порадив добряче попоїсти, це допомагає; «І не бійтеся випити як слід, виблюєте, стане легше».

Золле пішов у туалет, порахував гроші; аби вистачило на автобус, щоб добратися від порту додому; де там уже їсти; сидів усю дорогу біля поручнів; двічі блював жовчю, тремтіла щелепа; думати ні про що не міг; якась каша в голові; мелькали дивні обличчя, — то Рів з Райхенбау, прокляті родичі, шкіряться, ховаючись один за одного; то поблажливо усміхнений Ростопчин у своєму розкішному шовковому костюмі, то розгублений Степанов, — жовна перекочуються грецькими горіхами, набрякли мішки під очима; то чувся голос пана з «історичного товариства», який дзвонив напередодні від’їзду в Лондон: «п’ятнадцять тисяч марок ми готові заплатити зразу ж, даремно відмовляєтесь, пане Золле, всі права на пошуки зберігаються за вами»; іноді він близько бачив обличчя Анни, її добрі великі очі; вони стали якимись зовсім іншими перед смертю; вона знала, що кінець близько, рак печінки, в клініку відмовилася лягти — навіщо зайві витрати, і так у боргах; пила наркотики, тому гострого болю не знала, тільки відчувала, як день за днем знесилюється; обличчя стало жовте, а вуха, раніше такі маленькі, красиві, тепер були схожі на старе капустяне листя.

Я не маю права розпускатися, повторив Золле; треба примусити себе почути музику Вагнера, вона живе в кожному, треба примусити себе до того, щоб не стримувати її в собі, не боятися її грізної, очищувальної значущості, а, навпаки, йти за нею, відчуваючи, як напружуються м’язи й тіло перестає бути кволим і безвольним; однак Вагнер не звучав у ньому, інколи він чув веселі переливи Моцарта, сонячні, дитячі; кожна людина — це дитинство, нічого в ній не лишається, крім дитинства, все інше від життя, а яке ж воно жахливе, боже мій.

На берег у Бремені Золле вийшов знесилений; сів на лаву, відчуваючи, як підступає голодна млість; от буде соромно, якщо я блюватиму прямо тут; до туалету я просто не зможу добігти; впаду.

Біля нього сів, віддихуючись, дуже товстий, погано поголений чоловік у досить брудній сорочці й курточці, закапаній на животі вином і соусами; витяг сигарету, дуже грубо розім’яв її, прикурив і, витерши з лоба піт, запитав:

— Ви пан професор доктор Золле? Дослідник і історик?

— З ким маю честь? — мовив Золле крізь зуби: боявся, що почне блювати.

— Я — Бройгам, з «Нахріхтен». Редакція доручила зробити інтерв’ю з вами. У сьогоднішній вечірній номер.

— Не можу, — відповів Золле. — Я себе погано почуваю. Подзвоніть мені додому… Пізніше…