Король заперечував: він має в світі й друзів. Він любить свій народ, і народ любить його. Його селяни не повинні бути рабами, а ремісники — сидіти без роботи. А застав він у країні не лад, а щось протилежне — занепад.

Легат:

— Занепад — річ минуща й нітрохи не порушує вічного ладу. Справжня небезпека для нього — загальна недовіра. Ось з'являється король, що вдирається в давній устрій всесвітньої монархії, мов чужорідна стихія. Світ не довіряє йому. Миру він не зуміє зберегти, та й не доб'ється його. Приклад свободи й суверенної нації — вкрай згубний приклад. Такого прикладу треба стерегтись, а то всім буде кінець. Друзі… ви маєте тільки таких друзів, яким нема чого боятись вашого прикладу, а інакше ви б їх не мали. Одні — республіки, інші — протестантські країни, а декотрі — і те, й те. Ви можете покластись на Голландію й на Швейцарію. Нещасна Венеція у захваті від вас. У Англії стара королева мала б заради вас прожити довше, ніж суджено жити людині. А самі ви?

— А сам я?.. — повторив Анрі.

Легат:

— Після вашого кінця — а він, може, недалеко, — едикт, який ви досі тільки обіцяєте своїм протестантам, утратить силу. Я до останку буду сподіватися, що обіцяєте не зовсім щиро. Буду сподіватися заради вас же!

— Заради мене… — повторив Анрі.

— Бо я боюся за вас.

Значуща пауза, погляд просто в очі. Анрі думає: «Цей сутанник (між іншим, він водиться з хлопчиками) знає багато, але недостатньо».

— Пора моїх убивць уже минула, — спокійно каже він.

Легат ураз притихає, він уже просить:

— Гляньте лишень на мене. Я не прихильник смерті — не так, як інші, котрих я знаю.

Анрі відказує:

— Серед мого народу ви сьогодні не знайдете для мене вбивці.

— Сьогодні,— повторює легат.

— Що ж, поговорімо через десять років.

Цього Анрі не слід було казати: легат старий і не любить, щоб йому про це нагадували. На цьому він закінчує розмову.

Обидва підводяться, і належний час іще триває церемонія прощання: легатові славослів'я, королеві запевнення, всі узвичаєні формули; король проводить легата аж до дверей, тоді повертається з ним насеред кімнати, знову проводить. Дивне було й те ходіння, й шанобливе легатове прохання, щоб король не проводив його до порогу. Тепер, коли з усім поважним і дражливим начебто скінчено, легат скористався наостанці нагодою поговорити про легковажніші речі — а може, він тільки вдавав ту легковажність і недбалість.

— Вам, цілком зрозуміло, потрібні гроші. Король, що хоче всіх зрівняти, найкраще досягне цього, збагативши всіх. На лихо, всі грошові магнати там, у всесвітній монархії. Тут у вас є тільки дуже скромні фінансисти, як отой Цамет. Та й він прислужник дому Медічі, правда ж? Від вас же не втаїться ніщо.

— І що ж тут можна вдіяти? — спитав король. Тепер, коли однаково доброї згоди не вийшло, можна було й похизуватись: — Щоб добратися до скарбниці великого герцога Тосканського[68], є тільки дві змоги: або спілка з ним, або напад на нього.

Проте він добре знав, що є і третій спосіб. Отож і легат назвав його таким тоном, ніби зайве й говорити про це:

— Герцог Тосканський— не тільки найбагатший з банкірів: він має ще небогу, наділену всіма чеснотами принцес із дому Медічі.

— Я знаю, — кинув Анрі.— Найчеснотливіша з них тримала мене отут у полоні багато років, і не було дня, щоб вона не дивилась на мене, як на печеню: чи вже готова? Більше я такого не хочу.

— Ви жартуєте, — сказав легат, одначе скоріш із подивом, ніж з усмішкою. — Великий король міг колись бути печенею? Це я затаю у своєму серці навіки. Що ж до полону, то пута бувають і сплетені з троянд.

Легат уже взявся за клямку — він виявився моторнішим, ніж могло здатись. І вийшов, не дожидаючи нових люб'язних слів прощання. Препишна хмара почту вмить сховала дідка з очей.

Король думає: «Загалом ця розмова була мені приємніша, ніж те, з чим приходив мій Морней, або ж Чеснота».

А легат серед своєї хмари думає: «Це ж мученик! Якби мені довелось писати нові житія святих… Бо що ж вирізняло наших мучеників, наших святих? Страх перед смертю, без цього який же ти мученик. Але святим робить тільки думка — неможлива, відворотна, огидна й ганебна думка, що зазіхає на всесвітній лад, хоче його повалити. Що ж, хай щастить тим, хто це побачить, — мене вже не буде на світі. І його теж».

Анрі власноручно зачинив двері. Якусь часину він ходить сюди й туди, виходить до другої кімнати, звідки видно вікно з чотирма тінями. Досі він не згадував про них; йому снувалась у голові думка, що легат уже давно повсюди супроводить його. «Може, потай був і при тому феєрверку, коли він горів, а в мені горіла моя мрія? Я вже сам про неї забув, але він її знає».

Анрі подумки засміявся. «Цього хитрого священика все таки одурено. Вони заглядають надто глибоко, підозрюють забагато. Я не хочу повалити папу й імператора, а задля самого принципу й поготів не хочу. Високі думки витають у горніх сферах, туди я не підношусь. Вони знайдуть свій шлях самі, а я дію тут, унизу, і роблю те, що найближче. А найближче для мене — це одружитися зі своєю любою владаркою, хай вона стане королевою». Він аж за боки вхопився. Ну хіба ж не сміхота, що доводиться стільки наморочитись, поки нарешті потрапиш у подружнє ліжко? «Тепер — едикт, бо її прихильники — протестанти. А раніше — навпаки, смертельний стрибок, бо тоді ми сподівались на поблажливість церкви та любов нашого католицького народу. Правда, нічого цього ми так і не діждались, окрім ножа, що знов же так і не влучає».

Оскільки Анрі був тепер сам, що з ним траплялось нечасто, він ліг на підлогу ницьма й стогнав, аби не верещати з реготу. «Коміку, будь трагічним! Великий трагіку, грай комедію! І все це — задля жінки. Всесвітня історія вершиться в спальні. От відкрив нову істину!»

Але, відкрита, вона перестала бути істиною. Стережися, не легковаж роллю Габрієлі! Це ж вона надихала короля, переносила його через усі перешкоди — і смертельний стрибок, і едикт, а поміж ними кілька боїв, здобуття багатьох людей, багато влади й хитрощів, не рахуючи всіх чесних трудів. А якби вона померла ще малою, що було б тоді? Чи так само існувало б королівство й оцей чоловік, що вже не сміється, а ховає обличчя в долоні? Лежить простягшись на підлозі й тяжко страждає, бо вперше в житті засумнівався в коханні, в любові. «Та як не маєш любові…» Анрі зовсім притих: на в'язах у нього сидів злісний тисячолітній карлик й тиснув йому на потилицю величезною, як лопата, й неймовірно сильною долонею. «Та як не маєш любові…»

Анрі здригнувся так, що тисячолітній карлик не втримався у нього на в'язах. Анрі схопився на рівні ноги. Тому, невидимому, що злетів з нього, наказав:

— Тільки не Медічі!

Наказ був такий голосний, що двері відчинились і до кімнати зазирнули придворні. Анрі сказав:

— Я хочу, щоб мій двір — весь мій двір — зараз вирядився до дому її високості пані Катрін ушанувати герцогиню де Бофор.

За столом протестанток її високість сестра короля говорила:

— Я не знаю гріха, хоча й живу невінчана. Бог сам знає, навіщо дозволяє таке. Перед світом я тримаюся з погордою й не боюсь його суду: мене судитиме всевишній. Він так хотів, щоб я лишалась віддана нашій вірі, тож хай буде все, як має бути. Від свого коханого я зазнаю кривд, і не тільки душевних.

Катрін почервоніла і обвела поглядом слухачок: що вони про неї думають? Але вони, видно, схвалювали її. Коли б її високість сестра короля захотіла розповісти їм докладніше, як граф де Суассон зраджував її, бив, викидав з ліжка, — ці благочестиві жінки теж схвалили б її. Бо твердості у вірі відповідає покірлива сталість у коханні. Гляньте на це постаріле дитяче личко: воно по вимагає ні співчуття, ні захоплення, воно просто не знає гріха. Але воно знає самопожертву.