Та ці думки не збивали його з пантелику, і він давав кожному гідну й стриману відповідь, якої від нього сподівались і яка личила великому королю. А в глибині душі був певен, що світової слави, мабуть, ніколи не слід сприймати цілком поважно, та й взагалі вона не витримала б іспиту, якби наважитись на нього. «Та це б означало образити людей, бо слава й велич їм дорожчі, ніж мені». Він повертав голову й весь повертався на всі боки спритно, як вправний гравець у м'яча. Він кивав головою, задирав її, переступав з ноги на ногу — і все це з міною й милостивою, і владною. Ні, йому не можна було закинути брак величі, і всі відчували її повною мірою, відчували справжній трепет шаноби. Правда, він не передбачав, що цей тріумф буде такий бучний, — через це й недоречна тиснява. Сам він репрезентував і зображував велич. «Але я ще навчуся втілювати її досконало», — вирішив він.

«Вони кажугь: великий. Якби вони оце тепер побачили мене в похідному таборі, вкритого окопною грязюкою, а бій був би ще попереду, — вони говорили б не так. Вони, очевидно, не вірять у небесний призвіл, бо приписують моє щастя випадковості й саме через це раді падати мені до ніг. Ще важче їм зрозуміти, що інколи тут, на землі, може звитяжити й розум — хай навіть тимчасово. А людину, яка просто скористалася здоровим глуздом, вони зустрічають несусвітнім безглуздям, — така їхня відсіч. Хочуть обрати мене римським імператором — немовби і я, й самі вони подуріли».

— Шляхетні панове, я не стільки чую, скільки вгадую вашу гідну уваги пропозицію, бо гамір тут великий, а ви маєте підстави говорити тихо. Ваші сподівання на те, що я дотримаю таємниці, роблять вам честь. Звичайно, ваші слова прикро вразили б слух його апостольської величності. Я бачу, що ви в чудовому настрої і що взагалі ви мої щирі друзі.

Його відповіді послам курфюрстів чемно ставили під сумнів їхній здоровий глузд, адже вони плели маячню, їхні прохання щодо таємної аудієнції він пускав повз вуха, прощався з ними й кивав новим. Усі рухались по колу: хто проходив перед королем, той опинявся перед герцогинею де Бофор. Вона сиділа, оточена принцесами, й чула, як її владар відбувається від своїх спокусників. А втім, посли курфюрстів не проминали нагоди попросити підтримки й у неї, і вона мусила обіцяти. Видно було, що обличчя в неї поблідло, — мабуть, із невтримної радості. Ті, котрі бачили, як гордощі красять іще дужче цю вельможну даму, дорого б дали, аби тільки довідатись, від чого ж ті гордощі.

Але герцогиня, кивнувши, підкликала свого щирого друга — хороброго Крійона. І за хвильку варта почала звільняти виходи й пробивати дорогу від того місця, де стояв король, до далекого кутка, до зібрався гурток скромних людей, що досі насилу оборонялись під тиску та штовханини. Самі вони, мабуть, ніколи не пробились би до короля. А тепер його величність, ведучи за високо підняту руку герцогиню де Бофор, сам попростував назустріч тим фламандцям. То були старшини міст, нещодавно покинутих іспанцями. То були старости сіл, знищених війною, і священики, чиїх амвонів уже не було. Вони не здогадались упасти навколішки перед своїм визволителем — вони вже забагато стояли навколішки.

Король привітав їх, а вони подивились на нього й почали перезиратися: котрому з них промовляти? І ось один заговорив неквапно, протягло:

— Владарю! Ми б хотіли стати французами, щоб бути вашими співвітчизниками.

— Ви люди, гідні поваги, — відказав король. — Задовольніться цим. Ваша безпека в тому, що ви хоробро захищаєтесь. Ваш добробут — у тому, що ви не боїтесь роботи. Ідіть з миром.

Один із них:

— Ми побачили великого короля.

Анрі — на вухо своїй любій владарці:

— Ніяк не можна інакше. І ці теж кажуть: великий.

А тоді запросив їх за свій стіл вечеряти.

Всім упало в очі, що він так вирізнив цих простих людей із Фландрії. Це, мабуть, придумала герцогиня де Бофор: хіба ж не видно було, що не король веде її за підняту руку, а вона тягне короля. Адже ж поки іспанці ще не відновили своєї влади у Фландрії, король міг би заволодіти цією країною й народом: він має силу для цього. І фламандцям тоді, звичайно, довелось би ще тяжче, ніж за іспанців. А він натомість поставився до них як до вільних, посадив їсти за свій стіл.

Зате завважте, що у його власному королівстві землевласників примушують справді прокладати ті шляхи, за які вони стягують мито з селян. За такі заходи багато хто вважає його владу щонайжорстокішою тиранією. Не те щоб він сам вигадував ці паскудні новації,— проти королівської величності ні слова! Але ж вона використовує таких баламутів, як отой Роні, що зазіхає на великі маєтності, не шануючи навіть законно набутих прав. Ні, правління цього короля добром не скінчиться, а міністр нехай остережеться поширювати своє свавільне здирство і на чужоземних податкових відкупників. Всесильні фінансисти світу тяжко помстяться цьому королівству.

Та хоч би там що говорили, а насправді Роні давав своєму владареві розумні й помірковані поради. Працюючи довгими ночами, Роні перевірив прибутки відкупника податків Цамета. Того дня, коли він показав королю свої підрахунки, була присутня і його люба владарка; це щоразу ображало Роні, хоч він досі ні разу не показав, як воно йому дошкуляє.

Побачивши цифри, король аж підхопився й гукнув, що флорентійця треба вислати з країни. Та щирий слуга відрадив його діяти в першому пориві гніву. Він запевнив, що йому легше впоратись сам на сам із таким, як Цамет, ніж королю — із всесильними європейськими фінансистами, коли він їх роздратує.

Люба владарка висловила подив, що пан Роні саме в цьому випадку відступається від своєї звичайної невблаганності й намагається зберегти для короля добрі стосунки з людьми.

— Мене й так уже ненавидять, — сухо відказав Роні. Але Габрієль зрозуміла: ідеться, власне, не про шевця Цамета, якого вона, до речі, вважала своїм добрим приятелем. Найкращий слуга мав на думці насамперед великого герцога Тосканського та його небогу[75]. «Вона має відтіснити мене й стати королевою Франції. Розрахунок цього кам'яного чоловіка непохитний, підлещуватись до нього — шкода праці. Ні, його ще мало ненавидять. Його ще зненавиджу і я. Але поки що мовчатиму».

Король уголос вихваляв розум свого міністра:

— Гляньте на нього, пані. Він такий розумний, бо не спить. І мені більш не можна спати. Наші справи кваплять, як тоді, у чинбаря на вулиці Лa-Феронрі.

Роні, коли король по тих словах відпустив його, сказав собі, що його величності вадить не міцний сон, а люба владарка, тому її треба повалити. А Габрієль відтоді чекала нагоди повалити його. Він розкусив її і надалі, коли треба було вдаватись до заходів, які викликали невдоволення, неодмінно пускав чутку, що винна тут насамперед герцогиня де Бофор. І помалу майже вся ненависть перейшла з нього на неї. Вона, мовляв, дратує всесильних фінансистів, вона змовляється з протестантами, і мета її — трон. І при французькому дворі, і при всіх європейських гадали, що саме Габрієль під'юджує короля на всі дії, що загрожують твердим майновим правам і вигідні тільки баламутам та простолюдові.

Вона знала це. Її владаря приниження не зачіпали, тільки на неї важилися нападатись, хоча й з належною обережністю з усіх поглядів. Ніхто б не посмів ображати її у вічі,— адже їй лишалось півкроку до того, щоб стати королевою. Та коли вельможні дами прислуговували їй за столом, то за спиною в неї повторювали слова іспанця, наслідуючи його дерев'яну гідність. Придворні дами, які зазирали в майбутнє — хоч би тільки з допомогою астрологів, — на чолі з пані де Сагон, у довірчих розмовах висловлювали захоплення покинутою дружиною короля, що обстоювала своє право й нізащо не давала згоди на розірвання шлюбу. Вона ніколи не поступиться місцем оцій нещасній шелихвістці, як писала вона зі свого замку, де була ув'язнена й звідки вже підсилала до короля вбивцю.