Спочатку я ухилився від Великого плану, забув про нього, прогнав його в емпіреї, в нетутешні висоти. Та він розвивався незалежно від моєї волі, він зазнавав багатьох змін. Правда, відтоді я не мав просвітку від усіляких нагальних справ, часом хибних. День у день я мусив чинити добро й зло. Вчинки робляться швидко, але наслідки їхні не мають кінця. У мене померла кохана. І ще багато людей померло, або ж я вбив їх. І тепер живу в своєму Луврі серед самих зрадників, і цьому вже не даси ради. Це така правда, як те, що Бірон був зрадником. Пан Кончіні збирається купити князівське володіння за кілька мільйонів. Кого б мені знайти, щоб остеріг його? Мені це не личить; і народи, й двори не звикли бачити мене в ролі одуреного, що просить тільки дотримувати зовнішньої пристойності.

Вони бачать мене озброєним до зубів, у спілці з усім світом, і якщо я даю своїм ворогам ще звести дух, то тільки з милосердя. Я щодня виявляю милосердя до власної королеви. Вона підтримує змовників, хоча наступник її дядька у Флоренції зв'язаний зі мною угодою. У них в усіх зі мною угоди, і вони їх дотримають чи зламають залежно від того, житиму я чи ні. Але я житиму, бо Великий план — це вже природна дійсність: я не обрав її, вона породжена природою. Ми не вмираємо. Хто має час дозріти, той дізнається, що буде колись, хоч би його самого вже сто років не було на світі. Але я з божою поміччю здійсню все — тільки ще трохи вичекаю і вдарю. А Кончіні остережу через когось».

І він негайно доручив це герцогині де Сюллі — дамі, якій, здавалось, був забезпечений шанобливий послух де завгодно, бо й сама вона була на диво сувора, і чоловік її навіював страх. Але вийшло не так. Пані де Сюллі, щоб не вийшло скандалу, звернулась не до королевиного кавалера, а до самої королеви — звичайно, вкрай обережно: не годиться, щоб про її величність пліткували. Та кавалер, чи то чічісбей, нестямно розлютився. Він навіть не поїхав сам до дами, а викликав її до Лувру, ніби палац уже належав йому. В присутності королеви він учинив неприступній протестантці якнайбрутальнішу сцену. Стара кочерга, вона, мабуть, хоче підсипатись до нього — сміх, та й годі! Нехай розкаже своєму королю, хто тут чхає на нього! Кончіні метався, мов шалений, і вираз у нього був, як у хижого звіра. Він боїться короля? Аякже! Хай той король мовчить собі та дише, а то щоб не було йому лиха.

Дама не втратила самовладання, їй тільки соромно було за цю вульгарну нестриманість. А лакей ще довго шаленів, коли вона вже пішла. Де це чувано, щоб чоловік посмів розсердитись на лицаря своєї дружини — та ще який чоловік! Король уже не тямить, хто він і що з ним. Усі тільки й чекають, коли вже його не стане, і в цьому дуже просто допомогти йому. Для втаємничених уже почалось регентство королеви.

Все це слухала й вона сама. За своєю люттю і за люттю її красеня-лицаря вона навіть не помітила, про що тут уперше йшла відверта мова: про те, щоб убити її чоловіка. Вона не сприйняла цього поважно, вирішив Анрі, коли йому про все сказали. Не пані де Сюллі — та міцно стиснула свої тонкі губи. Це зробив дофін; він слухав усе з тихого куточку й аж горів у душі, хоч на виду тільки бліднув. Він дав собі слово, що відбере життя в пана Копчіні,— і дотримав цього слова, коли став королем.

Дофін Луї у батька в кабінеті:

— Величносте! Вас хочуть убити. І моя бідолашна матуся теж у цій змові.

Анрі:

— Синку, я знаю твою матусю на дев'ять місяців довше, ніж ти. Вона гарячкує й бурчить, вона любить наказувати, але твоя матуся — не вовчиця.

Лyi:

— Зате той другий був наче ціла зграя вовків, він гасав по всій кімнаті. Мене ті вовки з'їли б із кісточками.

Анрі:

— А що ж королева?

Луї:

— Вона покірна йому, шановний мій тату, ви самі це знаєте.

Анрі:

— Вона з ним не спить. Треба тобі знати, що тут головне. Без цього жінки не можна підкорити.

Луї:

— Величносте! Накажіть мені знешкодити вашого вбивцю.

Анрі:

— Не він мій убивця. Він не гідний твоєї руки.

Луї — блідий, дуже високий як на свої літа, — душиться слізьми:

— Тату, мій рідненький тату! Нехай це буде іншим страшна наука. Щоб труп лежав на внутрішньому луврському мосту. І хто входитиме та виходитиме, щоб переступав через нього.

Так воно й буде — за часів короля Луї. Але поки що його великий, шанований батько обнімає його й каже йому в обличчя:

— Ти ще довго будеш дитиною. Не забувай: сьогодні ми з тобою говорили, як дорослі чоловіки. Одними вчинками ми набуваємо собі ворогів, іншими — повинні їх перемагати. Це ніколи не кінчається, і, вбивши одного, нічого не доведеш. Я більше боюсь за твою матір, її треба жаліти — вона ж весь час вагітна.

Видно було, що дофін ось-ось заридає. Король хутенько затулив йому рота: за дверима почулася чиясь хода. Коли двері відчинились, король уже бігав по кабінету на всіх чотирьох. Дофін сидів на ньому верхи й правував ним за ріжки хусточки, накинутої йому на шию. А той, хто ввійшов, був іспанський посол. Дон Ініго де Карденас приїхав до Парижа з надзвичайним дорученням: достеменно вивідати все про воєнні готування й про наміри короля. А при нагоді зажадати й пояснень. Цього разу обставини здались йому невідповідними для такої розмови.

Дон Ініго був не тільки гордий іспанець, а ще й сором'язливий. Відмежованість від інших людей, успадкована від довгої низки предків, у нього врешті набула викривленого сенсу і вже не могла б називатися самовпевненістю. Дон Ініго від дверей дивився на химерні верхогони по всій кімнаті й почував себе зайвим, невчасним гостем. Він був не так шокований, як засмучений. А король підскакував ще вище, ніби хотів скинути з себе дофіна. Той міцно чіплявся за нього й аж вищав від збудження та втіхи. Високий зріст і поважне бліде обличчя не в'язалися з дитинною вдачею.

Король зупинився. Не підводячись із підлоги, він спитав:

— Пане посол, ви маєте дітей? Так? Тоді я ще побігаю.

І рушив далі по колу. Дофін промовив, затинаючись:

— М-ми ч-часто так робимо.

Щойно, розмовляючи з батьком, він не затинався нітрохи.

Дон Ініго вийшов. Перше його враження було таке, що цей король не становить небезпеки для всесвітньої держави.

Але посол за цим враженням не забув про свою місію. Хоч король не має урочистих манер, та він має начальника артилерії і військо. І золота в нього прибуває неймовірно швидко, тим часом як іспанське золото тане. В його Великий план досі ще ніхто дуже не вникав, та саме дон Ініго зрозумів той план завдяки своїй холодній відмежованості, що виключала упередженість. Наскільки відомо, він єдиний майже збагнув, що впорядкування світу вже недалеке, воно цілком досяжне, і то без всевладдя Габсбургів. Вікодавня звичка до усталених поглядів дуже перешкоджала йому в тому розумінні, отож гордовитий гранд гідний був хвали за таємну сором'язливість та послаблену самовпевненість, що прояснили його розум.

Звичайно, він лишив без уваги Великий план — якщо взагалі щось вивідував про нього. Він ніколи не заводив про нього мови, але тим настирливіш намагався остаточно порізнити вінценосне подружжя за допомогою двох шлюбних пропозицій. Королеву відразу захопила думка заручити дофіна з інфантою. Король рішуче відмовився. Він не давав ніяких нещирих обіцянок, а просто сказав «ні». Навіть без поставленої умови Анрі б лишився непохитний. А умова була така, щоб він зрікся захищати Голландію.

Дон Ініго був упертіший за будь-кого такого, чию душу не точив би шашіль. Він докучав королю, аж поки тому одного дня урвався терпець. Він лайнувся й сказав:

— Коли король Іспанії ще дужче мене дратуватиме, я несподівано навідаю його в Мадриді.

— Величносте, — відповів посол з великою гідністю — ви були б тоді не першим королем Франції, що сидів там.

І як сидів! У келії завбільшки з курник.

— Пане посол, — сказав Анрі вже багато спокійніше. — Ви іспанець, я — гасконець. Як ми почнемо вихвалятися, то куди зайдемо?