Пані де Сагон, знизу:

— Ви тут іще новий, бідолахо, й не здогадуєтеся, що наше найближче майбутнє — під знаком Венери.

Міністр Вільруа й Роні тож опинились у тисняві. Обидва пропихалися до за задньої стіни, і там вони зустрілись.

— А, це ви, любий друже!

— А, це ви…

— Здається, ми з вами згодні в тому, що цієї події краще б зовсім не бачити, — сказав міністр закордонних справ, що його міністр фінансів знав як зрадника. Тому Роні підказав:

— Так, навряд чи варто помічати її. І мадрідському дворові теж не варто знати про неї. Те, що діється тут, не має завтрашнього дня. Король сам забуде все, як тільки йому стане потрібно грошей. При цьому дворі тільки дурні можуть сумніватися, хто сильніший: його перший скарбничий чи його кохана. Тинди-ринди! Навіщо вбивство, навіщо смерть, коли гаман б'є певніше від сокири.

І пан де Роні дозволив тисняві, відіпхати його від пана де Вільруа, відомого йому як зрадник. Слова міністра фінансів — байдуже, наскільки він сам у них вірив, — були сказані з метою вбезпечити життя Габрієлі. Він не любив її, не був і співчутливий. Зате він мав велику гідність, і хай навіть ніхто крім нього по-справжньому не бачив усіх труднощів перших кроків нової влади, та принаймні для нього вона втілювалась у трьох іменах: «король, я і герцогиня де Бофор». Одначе ця жінка ніколи не досягне ще вищого становища й титулу, про це він подбає.

А Габрієль уже цілу вічність витримувала поклоніння двору та свій тріумф, хоч за годинником то були тільки хвилини. Вона перевела дух, коли любий владар узяв її за руку й повів через залу. І зразу натовп заметушився, дами й кавалери шикувались рядами вздовж шляху його величності, щоб почути від нього слово-друге. Вони не спускали очей з губів короля, але так само і з прегарних уст його владарки, яку він вів за підняту руку поперед себе. Широкий, плескатий кринолін давав йому змогу пропустити її вперед, показуючи всім, як свою коштовність, і він так і робив. Тепер у нього було обличчя справжнього владаря, не поблажливе й не терпиме, і це помітили всі.

Тому Габрієль на всіх обличчях бачила відданість. І на її щоки повернулися чарівні рум'янці. Вона сама, замість короля, зверталась до придворних і казала саме те, що треба; доторк його пальців давав їй потрібне самовладання. Перших на шляху вона ще проминула мовчки. А перед паном де Сансі[71], генерал-полковником швейцарців, зупинилась:

— Пане де Сансі, король і я вирішили поїхати до Бретані. Я дозволяю вам супроводити нас.

Те саме вона сказала багатьом, зокрема панові де Буйону, який вирішив, що краще буде звести в непам'ять свою зраду під Ам'єном. Отож він шанобливо змирився з тим, що ця дама, яку він тоді хотів підкупити, тепер не запрошує його в подорож, а наказує їхати.

Вже коло дверей Габрієль лице в лице зіткнулася з паном де Роні. Обоє високі, біляві, й колір обличчя, і колір очей майже однакові: брат і сестра, якщо завгодно. Та нікому не було це завгодно — ні глядачам, бо ті звикли до теплого чару Габрієлі й до крижаної холодності кам'яного чоловіка, ні тим паче їм самим (вони вже й зовсім не хотіли визнавати свою спорідненість). Габрієль підняла голову вище й сказала гордовитіше, ніж до будь-кого досі:

— Вам доведеться покинути свій арсенал і поїхати в моєму почті, пане де Роні.

Той весь почервонів і насилу спромігся відповісти здушеним голосом:

— Я чекаю наказу свого владаря.

— Вельможна герцогиня просить вас супроводити її,— сказав Анрі, і з потиску його пальців красуня зрозуміла, що повинна повторити прохання.

Вона так і зробила. Та було вже запізно.

Подорож короля до своєї провінції Бретані минула мирно, хоча він вів із собою дванадцять тисяч самої піхоти, не рахуючи кінноти й гармат. Узяти такий ескорт, аж надто пишний для звичайного візиту, порадив йому начальник артилерії. Анрі дозволив йому висловити те, що знав і сам, але не хотів визнати: без такої збройної погрози він би й тепер не здобув своєї Бретані. Іншої обставини він не передбачав: що треба вирушити чимскоріше. Пан де Роні наполягав на тому, та й мав підстави: герцог де Меркер тільки тоді облишить свої відмовки та крутню, коли побачить, що його заскочили зненацька.

Таку підставу Роні назвав. Другою, неназваною, була люба владарка, що не могла поїхати в призначений день: її дуже вимучила вагітність. Отже, пан де Роні так і не поїхав у її почті, як вона гадала. Він поїхав, а вона злягла. Через три дні поїхала й вона. Та поки Габрієль помаленьку доїхала до Анжера, Анрі зі своїм великим ескортом давно вже минув місто. Дорогою всі міста його провінції Бретані розкривали перед ним брами, і з усього півострова, що сміло виступає з суходолу в море, спішно з'їхалися дворяни зустрічати короля. Пан де Меркер на своїх скелях усе ж таки переоцінив могутність, невгамовного моря. Король Анрі виманив його з фортеці бур, що саме тепер, навесні, лютували понад звичайну міру; володар бур, які зробили його химерником, мусив, одначе, вирядитись на суходіл, де в нього незабаром віднімуть майже всю потугу; він мусив укласти угоду.

Це не просто угода про передачу провінції. Ні, повернення великої провінції під владу короля ніби випадково обумовлене іншою, ще важливішою угодою — шлюбною. Дочка герцога й герцогині де Меркер має вийти за Цезаря Вандомського, сина короля Франції та пані Габрієлі д'Естре. Ось що головно — коли не для всіх, то вже напевне для Габрієлі. Тому серце її так рвалось у цю подорож. Затримки й перешкоди злостили її, штовхали на вчинки, зовсім не властиві її вдачі,— хто міг би чекати їх від цієї незворушної красуні!

Герцогиня де Меркер, Марія Люксембурзька з дому Пентьєврів, була дуже високородна дама й мала якусь там д'Естре за багато нижчу від себе. Хоч би навіть Цезар не був виплодом подвійного перелюбства, вона однаково зневажала б цей шлюбний зв'язок, на який мусила погодитись. І навіть із таким королем Франції, як цей, що проклав собі шлях до трону сам, у тяжких зусиллях, вона б не бажала породичатись. Та й хто поручиться за його майбутнє і за його спадкоємність? Якби ніж нарешті влучив у ціль, її зразу почали б заперечувати. І тоді вони, Меркери, мали б зятем його байстрюка! Пані де Меркер, немовби створена для інтриг, плела їх безліч, і то вельми лихих. Габрієль вирішила покласти цьому край. Коли герцогиня з'явилась під Анжером з єдиною метою — знов якось відсунути справу, — Габрієль наказала закрити перед нею всі брами міста. Герцогиня мусила повернутись і стерпіти це приниження, поки приїде король і допоможе їй добитись ласкавої зустрічі. Бo йшлося таки про ласку — інколи це розумієш тільки тоді, коли перед тобою зачиниться брама.

Анрі тим часом заїхав далеко на північ, до Ренна, де відбувалися станові збори провінції Бретані. Ще кілька днів він не міг побачитися з коханою, а тому писав їй листи, як у ті дні, коли залицявся до неї. Так, листи були схожі на ті, що він колись посилав до Кеврського замку; декотрі тоді перехопили вороги. Вони легко могли б схопити й низенького старого селянина з запилюженим обличчям. Анрі думає: «Сім років минуло, а ми з тобою все вкупі. Чи правда те, чим ти мені дорікаєш і з чим я не погоджуюсь, — ніби тепер глибше кохаєш ти, а не я? В тисячу разів глибше? Трохи правди тут є: зовні ти розквітла й дозріла, як твоє серце. Ти більше не хотіла б жити без мене, і це я розумію: то було б життя, звернене назад. Але зі мною, скарбе мій найдорожчий, те самісіньке: я не вільніший, ніж ти. я разом з тобою піднісся й досяг володіння завдяки тобі, так я почуваю, бо в усьому, чим володію, я бачу тебе. Моє королівство я порівнюю з твоїм лоном: воно раніше часто зраджувало мене, але нині воно моє. 1 коли твоя краса зів'яне, я не зможу тебе покинути. То я колись міг забрати назад своє кохання, я, бідак, що став таким багатим!»

Про це й згадки не було в його листах, що їх, як і тоді, возив ла Варенн. Ні, він дотримувався того ж тону, що й тоді,— легкого, хвацького, з натяками на ту зброю, яку його владарка обрала сама і яка незабаром розв'яже їхню спірку. Таке писав король, знудившись промовами на зборах станів його провінції Бретані, яку він тепер здобував — останню в усьому королівстві. Борода його була сива, а волосся — біляве.