В ту мить із грудей пана д'Арманьяка несподівано вирвалось ридання. Королева Наваррська, хоч Шіко розповідав про неї як про витвір поетичної уяви, для першого камердинера була справжньою супутницею в пору кривавих ночей, пройденої школи нещастя, всіх трудів життя, що їх він зі своїм паном витримував багато років. Тоді вона бувала і жрицею жаги, і провідною зорею, сходила з ложа й вела до трону — і звалась Марго. Її боготворило ціле покоління, віддане людській красі, пізнанню людини, — поміж нього і цей дворянин, якому вона подавала свою незрівнянну руку.

Спогадавши все це, він знову заридав і вже не міг зупинитись. «Наша Марго, — думав постарілий лицар, — тепер ненавидить нас смертельно». Неспроможний стримати глибоко хвилювання, він покинув свій пост. Відходячи в самому фартусі з овечої шкури, він давився невиплаканими сльозами й задихався від гірких ридань.

А в лазні запала інша. Той, хто сидить там, легко пускає сльозу, і через те більшості здається ненадійним. Чому ж він цього разу не плаче? Шіко покивав головою, і кумедний чубчик захитався над його лисим лобом. Він міг би зазирнути в замкову шпарину, але не зробив цього. Той, хто за дверима, — сам-один, схований від чужих очей, голий, і йому загрожує ніж; а незрівнянна рука, яку він колись любив над усе, не спинила того ножа. А наготував його один із тих, що витанцьовують круг святкових багать, — котрі жвавіші, ті й на одній нозі,— і з усіма, з усіма він з'єднався. Заради них вислухав чудову месу, зважився на смертельний стрибок. «Хай же буде так! Хай же воно станеться!» — певне, думає той, хто сидить у купелі.

— Шіко!

Минула добра хвилина. Той, хто стояв під дверима, вже не прислухався, він поринув у думи. Почувши, що його кличуть, він стрепенувся й кинувся в лазню.

— Причини двері! — наказав голісінький король. — Багато людей причетні до замаху? — спитав він тихо.

Шіко перелічив усіх, більш не намагаючись нічого прикрасити. В гострому розумі блазня шлях убивці лежав як на долоні, і він змалював той шлях. У королівстві не лишилось людного місця, що не могло б стати душогубським кублом — таким, як те, звідки він щойно прийшов. Але й душогубські кубла бувають кумедні: принаймні можна посміятись і з солдата-черевомовця, який сподівається після вбивства стати невидимим, та й з шинкаря. І все ж у лазні панувало напруження, від якого обличчя кам'яніли. Прекумедно — не навмисне, а просто за звичкою — блазень переповів свою суперечку з шинкарем щодо засолювання чи колесування. А обличчя в обох кам'яні. Бовдур з розпанаханим боком — через власну необачну кровожерність; черевомовлення, п'ятеро спільників і помийна яма — все прекумедне, але обличчя кам'яні. Бовдур утік — дарма, нікуди він не дінеться. Він нагострить з обох боків нового ножа, ще раз підстереже короля, і його схоплять, бо вже знають. Годі про нього.

Шіко докінчив і замовк, бо й король міг тільки мовчати. Зненацька він підвів голову.

— Одне я хотів би знати. Лa Бар ні разу не наближався до мене так, щоб дістати ножем. Як же він думав це зробити?

Шіко вмить вихопив із штанів ножа (звідти ж таки, де ховав його на собі вбивця) і пожбурив його так швидко, що король і не завважив, куди. Він обвів поглядом кімнатку. Позад нього сидів на стільці його білий шовковий убір, неначе він сам, тільки без голови й шиї. І там, де мала бути шия, у стіні стримів ніж із лікоть завдовжки, точнісінько в горлянці, якої не було.

— Добре вцілив! — сказав Анрі.— Сто екю дав би, якби мав їх. — І, голісінький, зареготав. — Так, — ще раз глянув на ніж і зареготав голосно. Шіко з чемності теж скривив якусь усмішку. «Я ваш блазень, — означала вона. — Коли я блазнюю, то не сміюсь».

Та враз Анрі згадалося:

— Там у церкві під пілястром стояв ще один чоловік, то він сказав щось на вухо своєму сусідові, а я почув. То був один з моїх учених правників, і сказав він таке: «Ох! Тепер він пропащий. Досі він ще не був готовий на заріз, а тепер готовий!»

На ці слова — «готовий на заріз» — Шіко заіржав наче кінь, бо то був не його жарт. Анрі теж сміявся, але помірно. Щоб не втрачати настрою, він мусив раз у раз поглядати на ніж, що стримів точнісінько там, де могла бути — але не була — його шия.

Святе миро для помазання й посвячення королів Франції зберігалось у Реймському соборі; але місто Реймс іще належало Лізі. Столиця теж іще була в руках ворога. Анрі палко прагнув увійти до Парижа, та для цього спершу його мали миропомазати й коронувати. Сам він, може, й злегковажив би цей обов'язок, але всі інші надавали йому величезної ваги, і тому взялися шукати святого мира десь інде. Найкраще, яке знайшлося, було пов'язане з пам'яттю святого Мартіна, і це було для Анрі вирішальним. У своєму королівстві, за яке боровся так довго, він знав кожну п'ядь, знав, який святий є патроном у якому містечку чи селі, бо мусив усі їх завоювати. І найчастіше це був святий Мартін. Гаразд, зупинімось на Мартіні, а замість Реймса оберімо місто Шартр із його повсюди шанованим собором. Жоден щирий католик не зневажатиме урочистого акту, якщо той акт відбудеться в Шартрському соборі.

Анрі, звичайно, пам'ятав, що й у Сен-Дені, коли він зрікся ересі, прийняв праву віру, тріумфально з'єднався з усіма, і всі кругом раділи, ба й з Парижа прийшло чимало люду, — що й там урешті звідкись вигулькнув убивця. Тобто, власне, убивця був там із самого початку, він мало чим вирізнявся з люду, серед якого ховався, — люду начебто відданого королю душею й тілом. Ні, це помилка: людям так само легко вбивати, як і славословити та падати на коліна. Обставини змінюються, а людська душа багатолика. Наша провина, наша найбільша провина в тому, що ми не можемо переконати так званих добрих людей, щоб вони завжди були добрі. Тільки життєрадісність, поблажливість та милосердя гідні істот, наділених розумом. Але державу, де панують ці якості, треба спершу збудувати. І тим необхідніші урочисті акти, бо вони сприяють очищенню розбещених душ. «Коли частіше вдаватися до таких актів, — думає Анрі,— можливо, врешті навіть моїм убивцям набіжать на очі сльози чистого зворушення, хоч на це важко сподіватись. Я можу тільки сам подавати приклад. Не вбивати, а допомагати жити. Ото була б справді королівська влада, воістину влада», — збагнув він, і то вже не вперше, бо цей шлях був від природи накреслений для нього; але навіть при такій високій нагоді він не міг до кінця зглибити думкою сутність влади: надто багато діла стояло перед ним.

Урочистий акт у Шартрі доводилось підготовляти зовсім наново; всього бракувало — як виконавців, так і предметів, що вони мали тримати в руках. Корону, скіпетр та інші атрибути влади бунтівники залежно від матеріалу перетопили, розламали, порвали чи просто розікрали. Ті сановники, що їм належало здійснювати акт, або стояли на боці ворога, або ж були в полоні у нього, зокрема єпископи. Декотрі зі світських вельмож відмоглися, бо не вірили в міцність королівської влади. Париж лишається в руках іспанців, яке ж пуття з урочистого акту? На щастя, завжди знаходяться віддані люди, що не гаючись беруться до невідкладного діла, добувають необхідні предмети, як-от руку правосуддя з випростаними для присяги пальцями, лицарський меч і парчеві полотнища, досить великі, щоб позавішувати стіни в храмі. Все це поспіхом добувалось або виготовлялось; замість відсутніх статистів підшукували інших, репетирували з ними всю церемонію, щоб ніхто не спартачив ролі, а в день урочистого акту двоє дворян устали вдосвіта, о третій годині, щоб опорядити собор.

Весь попередній день зайняли в короля проповіді, в яких йому розтлумачували сенс урочистого акту, а також сповідь та молитви. Двадцять сьомого лютого вранці його повели на урочисту церемонію два єпископи й кілька вельмож, серед яких він грав роль першого. На ньому були такі шати, що аж віри не йнялося: широченна мантія з посрібленого полотна, а під нею довга сорочка з карміново-червоного шовку. Він мав вигляд якоїсь примари з невідомих часів, але так забажали його дами — люба сестриця й кохана владарка, а за тією, власне, стояла пані Сурді, бо її приятель, канцлер Шеверні, надавав великої ваги пишноті й урочистості. Канцлер і ще кілька високих урядовців ішли зразу позад короля, поміж них і головний стайничий герцог де Бельгард. Анрі на слух вирізнив ходу свого давнього приятеля Бляклого Листа й залюбки озирнувся б та всміхнувся до нього, але цьому перешкоджав дивовижний убір, не кажучи вже про все інше. Адже й у цьому соборі він був знову виставлений напоказ численному з'юрмищу. Перед ним по плитах церковного нефу ступали герольди, несли з великою помпою емблеми королівської влади, і йшов навіть конетабль з оголеним мечем. А далі йшов сам він, один одним, з таким урочистим виглядом, що ніхто, а насамперед він сам не міг збагнути, чи вигляд той величний, а чи просто кумедний.