— Зоставимо на потім.

У палаці лунала тучна музика до танцю, вікна стояли навстіж, у м'якому світлі ряди постатей то сходилися, то розходились. Анрі стояв унизу й шукав поглядом Марго: вже час було її знайти. Усе нові й нові несподіванки затримували його, не пускали до неї, а вона теж не показувалась і не давала звістки про себе. Він дивився з темряви вгору, в невідоме, і серце його калатало. «В жовтому м'якому світлі, під лагідний дзюркіт музики вона тепер, напевне, виконує свої найвишуканіші, найграційніші рухи, її ноги й руки ніби пурхають, вона всміхається, як образ довершеної вроди. Але ми не довершені й не вишукані, Марго, коли ми голі». Він ухопився обома руками за колюче пагіння троянд, що спиналось угору, до відчиненого вікна. Уколи були йому приємні: «Адже цей біль даруєш мені ти!» Він би й подерся до вікна по трояндовій шпалері, та, на жаль, із нижнього приміщення вивалило кілька підпилих лобуряк, швейцарців, що хотіли облегшитись надворі, і то неодмінно на троянди й на закоханого. Той чкурнув у двері, а швейцарці під вікном, справляючи свою потребу, реготали, аж ревли.

Анрі попав до вартівні; її нерівно освітлювало кілька смолоскипів, і в ній не було нікого, крім чотирьох кам'яних статуй, які підпирали щось ніби трибуну. В сусіднє приміщення вело три сходинки. Анрі, спотикаючись, зійшов ними вниз. Високе склепіння, про танці нагорі нагадує тільки ледь чутне ридання скрипки, ніякого світла нема.

— Агов! Є хто тут?

— Авжеж є,— озвалися зразу двоє, і Анрі, пильний і насторожений, упізнав голоси і розгледів на чорному тлі рухи білястих постатей.

— А, д'Анжу й Гіз! — гукнув він їм назустріч. — Найбуйніші гості на моєму весіллі!

— Це ти, Наварро? — сухо, як завжди, спитав д'Анжу. — Твоє діло зараз танцювати або лежати в ліжку. А нам припадають турботи. Гей! Світла! — промовив він, не підносячи голосу, і ніхто його й не почув.

— Цікаво мені, які це у вас турботи. Бо я знаю вас як друзів, щирих друзів без страху й без фальшу.

— Такі ми й є,— відказав Гіз. — Тому ми й намагаємося з усієї сили, щоб у Парижі через твоє весілля не спалахнув бунт.

— Бо тут не люблять єретиків. Гей, світла, — ще раз промимрив д'Анжу.

Анрі сказав:

— Тому ж то ви, а надто ти, Гізе, зводите сюди чимраз більше війська, а в місті поширюєте чутки, ніби тут аж кишать вояки пана адмірала.

— Гей, світла. Це пусте: адже вони помирилися — Коліньї з Гізом. Мій брат, король, помирив їх.

На цей раз і справді з'явилося світло: прийшов Конде, кузен Анрі, й привів із собою багатьох слуг зі свічниками.

— Я вже тривожився за тебе, кузене. Добре, що застав тебе в такому надійному товаристві.

— Ти вже знаєш, Конде, що вони помилились? Гіз і Коліньї стали друзями, скорившись королевому слову.

Свічки яскраво освітили всі обличчя, і Анрі охопило нове, чудне бажання: пролити й на все становище таке саме різке світло.

— Ще твій батько, Гізе, і всі твої родичі хотіли вбити пана адмірала, та він вас випередив і перший наслав смерть на твого батька. І відтоді ви всі запалюєтесь один від одного жадобою помсти: кожен наступний герцог Гіз від свого попередника.

— Гей, світла, — гукнув Анжу від збентеження, хоча світла було вже досить.

Гіз повторив незворушно:

— Я помирився з Коліньї. Правда, він однаково викликав сюди свій гвардійський полк, але я довіряю йому.

— Він не винен у смерті твого батька. Він присягався, що ні,— запевнив Конде.

— Так само щира й моя присяга, — відказав Гіз.

— Та зіграймо краще в карти, — запропонував д'Анжу.

— Ти б радий наслати на нього смерть, — сказав Анрі, що не сів за стіл.

Уже принесли й тасували карти, і його слів наче ніхто й не почув. Раптом Конде грюкнув кулаком по столу.

— Він вірить усьому, бо Карл називає його батьком. Його дружина поїхала до їхнього замку Шатільйона. І йому самому слід би вже давно бути в безпечному місці.

— Чого ти не сідаєш, Наварро? — спитав д'Анжу якось нерозбірливо, бо його товста нижня губа тремтіла. Він боявся.

— Бо я піду нагору, до королеви.

— Ну, йди! Твій шлюб зберігає мир. Нехай би це весілля тривало довіку.

— Я хочу також глянути, кого там бракує з моїх людей і з ваших. Твій капітан де Нансей… Тепер я вже знаю, яка служба не дала йому прийти на мій бенкет удень. Але де той чоловік, що ти його застав під своїм ліжком, Гізе? Чи його звали не пан де Морвер?

— Я його не знаю й зроду не бачив, — закричав Гіз, забувши про вишукані манери.

Д'Анжу боязко сказав, не дивлячись на Наварру:

— Сідай або йди!

Кузен затримав Анрі:

— Ти знаєш, який у тебе вигляд, кузене? Одяг порваний, обличчя брудне. Де ти був?

Анрі квапливо шепнув йому:

— Вони силоміць затримують наших.

— Пробиймося й утікаймо! — теж пошепки відповів Конде.

— Ні.— А вголос сказав мажордомові, що був серед слуг: — Коли королева Наваррська піде до свого покою, щоб негайно сповістили мене. — Тоді сів за стіл, і почали грати.

Їхній стіл стояв перед великим каміном, і свічники зі свічками стояли на його карнизі, високо вгорі. На гравців лилося тьмяне світло. В гордій кам'яній сутіні непорушно застигли Марс[64] і Церера[65] — дві статуї, що підпирали цей камін, відтоді як їх поставив там майстер на ім'я Гужон[66]. Бо твори, залишені давніми майстрами, завжди стоять непорушно й щось підпирають, а пристрасті живих згоряють, немов свічки, й не лишають по собі нічого. Вісімнадцятирічний юнак не бачить цього в дзеркалі, і хвилини його життя, що спливають одна за одною, теж не підказують йому цього. Але Анрі мав перед собою д'Анжу: тремтяча губа, неохайний пушок на підборідді, втопленому в ніжну піну брижів; а поглядом спадкоємець трону свердлив свої карти. Йому не таланило в грі, як судити по тривожно зсуплених бровах. Він мав бридкі, наче обтяті, вуха, волосся росло так, що скроні й щоки були трохи схожі на мавпячі; і з того та ще з вульгарного носа видно було, що ця людина прагне вбивати, але сама боїться смерті. На береті в нього блищали самоцвіти, та обличчя не осявалося внутрішнім світлом. Воно було жалюгідне, бо тільки чорні духи витали круг нього. «Достоту пані Катрін! — подумав король Наваррський. — Справжній її виплодок, і саме йому вона б хотіла передати свій хист до чорних злочинств. Та шкода, нічого не вийде: вбивати він, мабуть, умітиме, тільки ховаючись за її спідниці, а сам, без старої, він програє гру».

— Козир! — гукнув Анрі й ляснув своєю картою по купці чужих. Світло свічок, що лилося згори, ледь мигтіло. Д'Анжу нахилився вперед, доторкнувся до верхньої карти, відсмикнув руку й глянув на пальці. Те саме зробив Конде, тільки різкіше. Решта двоє стрималися від такого самого руху, бо вже побачили, в чому річ.

— Кров, — з досадою сказав Гіз. — У кого це руки в крові?

Наварра показав долоні: на них були подряпини, немов від чиїхось нігтів або від колючок, але кров не виступала ніде. Тоді д'Анжу обдивився свої руки, що аж трусилися; обличчя його не поблідло, а ніби вкрилося попелом. Конде й Гіз зиркнули на свої тільки мигцем, і їм одночасно спало на думку розібрати копичку карт. І зразу їхні пальці почервоніли. Не лише одна карта — всі вони були липкі, бо лежали в калюжці крові, й увесь стіл був заляпаний кров'ю! Допитали слуг, стіл витерто, мажордом приніс нову колоду карт.

Цього разу кров побачили, щойно карту кинув на стіл Гіз, але він уже й не подумав про свої руки, і жоден з них не подумав про свої чи взагалі людські руки. Кров повільно й невпинно сочилась, розпливалася, витікала з-під карт. А вони дивилися, мов скам'янілі, неспроможні нічого вдіяти — тільки щулились від моторошного холоду, що віяв звідкись із потойбічного світу, з царства невідомості. Гіз перший отямився й, вилаявшись, схопився на ноги. Обличчя його було біле, як скатерка, що нею мажордом знову перестилав стіл; а на лівій щоці в герцога Анрі помітив виразні червоні плями. Господи! Це ж наче його власні пальці, їхній слід, а він же вліпив ляпаса зовсім іншому — капітанові Нансею. Гізові терпець урвався, він вибіг, гучно тупаючи ногами. А Конде раптом ухопив мажордома за груди; той перелякався.