— Панночко! Ви знаєте такого пана де Морвера? («Та це не він, що б він мав тут робити!»)
— Тихше, королева говорить.
«Ні, вона надто далеко внизу. Слова заглухають, ніби в ущелині. Здається, вона замислила щось проти свого сина, короля, а то чого б їй нишком забиватись сюди без нього? Він веде переговори з Англією й протестантськими князями. Він називає Коліньї батьком. Вона ненавидить Карла. Д'Анжу — ось її справжній син, досить на нього глянути: такі самі вуха, наче обтяті. І губи в нього товсті, і весь він якийсь чорнуватий, як ті чорні духи, що витають круг нього. Йому не сидиться на місці, він не може дочекатися, що ж має статись. Ось прикладає палець до губів: мовчи, мій любчику! Авжеж, хіба обійдеться без любчика?»
— Панночко, ти не знаєш такого любчика, схожого на вчителя танців? Його звуть не дю Га?
«Вона не відповідає, та й справді треба бути обережними. Тут змовляються відібрати комусь життя. Як не Карлові, то мені. Та хай-но зважаться: в Парижі повно гугенотів! Тут, у підвалі, зібрались наші вороги, замишляють душогубство, а самі бліді, аж сірі,— надто кардинал Лотарінгський. Насовуй капелюха на очі, старий цапе, щоб не видно було твоєї лишаюватої пики! Що він витівав учора ввечері! Ось відходить з Гізом у куток, про щось радяться. А Гіз таки справді красень. Високий! Такого повалити — ого як гупне! А все ж таки, друзяко Гізе, після двох кровоточивих Валуа я перший принц крові, і сестру їхню віддали за мене, а не за тебе.
Але він розкричався, не можуть угамувати, і я нарешті щось чую. При дворі треба вбити якогось «іншого». Кого? Карла? Мене? Навряд щоб пана адмірала: він же їде до війська у Фландрію. У д'Анжу очі кровожерно загорілися: отже, це Карл, ненависний йому брат. Ні, пані Катрін цього не хоче, вона звеліла всім мовчати, Карл і сам довго не проживе. Вона заговорила пошепки, всі нахиляються до неї, а надто отой — як же його звуть, що очі в нього так близько посаджені: я щойно питав себе, чого це він тут. Це ж безглуздя, нічого вони не можуть зробити. Та ось Гіз сам відводить його вбік… ага, згадав, пан де Морвер.
Що це, д'Анжу сказився? І часто з ним таке буває? Він не хоче довше чекати смерті того, хто зробив йому брата найлютішим ворогом. Про кого ж це він? Невже таки про Коліньї? Та ні, це пусті балачки, бо в нього не стане духу на те, що вони там обговорюють. А матінка його чомусь розгнівалась і хоче йти. Час уже й мені… Гіз виходить перший, він постереже, щоб решта розійшлись непомічені. От комедія буде, коли ми з ним зіткнемося! Тепер хутчіше вниз».
— Панночко, де ти сховалась?
«Утекла, доведеться вибиратись самому».
Він таки вибрався й квапливо подавсь назад через челядницькі приміщення, де всі вже попрокидались і безтямно витріщалися на нього; і в старе подвір'я він вийшов якраз навпроти тієї частини замку, де щойно відбулась таємна рада, — за славнозвісними малими сходами, що ними впускали до королівських покоїв фаворитів та змовників. А з другого боку в ту саму мить з'явився Гіз. Анрі враз метнувся вперед і став на першу сходинку; там його й помітив герцог Лотарінгський.
— Звідки це ти так раненько, Наварро?
— А хіба рано? Бач, моя вельмишановна теща приймає мене о будь-якій годині.
— Ти був у пані Катрін? Нагорі?
— А то ж де! — Анрі набундючився, вдаючи людину, яка хвалиться великою честю, насправді не сподобившись її. І це розбудило у високому лотарінжцеві на диво приємне почуття власної переваги. Де ж пак, він сам іде з таємної наради від королеви — і раптом здибує цього марнолюбного брехунця, що хвалиться, ніби в ту саму годину королева приймала його. Біле Гізове обличчя засяяло, і він, узявшись рукою в бік, сказав:
— Ну, тоді ти сам від неї чув, але я однаково ще повторю: твоя взяла, Наварро. Французький двір вирішив оголосити війну Іспанії, бо, як писав твій адмірал у одному посланні, «французам потрібна зовнішня війна, справедлива, але не дуже важка й водночас вигідна. Бо інакше вони мордуватимуть і грабуватимуть одні одних». Він таки знає нас, цей твій герой і вчитель!
— Та ні, це написав Морней, він у кожній думці доходить до крайнощів.
— Оце ж і треба нам знати. Ви в усьому такі, Наварро.
— А ви ні?
— Ми тільки боронимось. Ви, протестанти, хочете вчинити серед нас велику різанину, про це свідчать слова вашого Коліньї чи Морнея. Для власного порятунку ми обираємо війну в спілці з вами — проти Філіппа. До побачення у Фландрії або на тому світі!
Високий білявий молодик тільки вдав, ніби вже хоче йти, і відразу обернувся знов до Анрі.
— Наварро! Давай грати чесно, як я. Не буду відмагатись, я стяг військо до Парижа, коли почув, що над'їздиш ти з усіма своїми дворянами.
— Та ні, це ще не всі.— Анрі, хоч і нижчий, дивився йому в очі, не задираючи голови, бо стояв вище, на сходинці.
— Моє військо сьогодні вирушає до Фландрії. Зроби й ти так, Наварро.
— Гаразд, я гратиму як ти — із щирої приязні, й за звичкою. Ти пам'ятаєш наші шкільні літа, Анрі Гізе?
— Ти тоді придумав гру. В убивство Цезаря. І ми пошаленіли.
— Ти й Анжу. Ви вже хотіли замордувати мене по-справжньому. Таке не забувається довіку, друже.
— Так, дружба, що зав'язалась у дитинстві,— це єдине, що може вмерти лише разом з нами. Я не соромлюся своїх сліз, — бундючно сказав герцог Лотарінгський — і справді видушив з очей сльозину чи бодай спробував видушити. «Я б зумів краще», — подумав другий, що стояв на сходинці. Одначе король Наваррський відчував скоріше сором, ніж задоволення. Адже перед ним був смертельний ворог — хоч би лиш через те, що не йому дісталася принцеса. Але обидва примушували свій голос тремтіти від розчулення, брешучи один одному. А були ж і справді друзями в дитинстві! Анрі стало так соромно — за що? За те, що таке життя! — аж він трохи знітився й відвів погляд. І в ту саму мить щось зашелестіло в нього на грудях, і він, не дивлячись, хапнув рукою. Ще рука його не спинилась, як він почув: «Стій!» — а звівши очі, побачив перед собою зовсім інакшу людину, зі звірячою злістю на обличчі: вже ніяких розчулених спогадів, а гола дійсність і в руці кинджал. Анрі голосно засміявся, немов найжахливіші відкриття найдужче його тішили.
— А я б теж зумів пустити сльозу, і краще, ніж ти.
— За таку мужність дарую тобі життя.
— Спробуй-но не подарувати, кепсько доведеться тобі самому. — І Анрі позирнув убік. Гіз рвучко, мов хижий звір, обернувся: позад нього стояв гугенот із голою шпагою в руці.
— Мій володар каже щиру правду, — промовило обвітрене бородате обличчя над витертим шкіряним колетом. — Ясновельможному герцогові Гізу досить було тільки підняти руку, і, перше ніж він завдав би удару моєму королю, гасконський дворянин на ім'я д'Арманьяк мав би честь розрубати ясновельможного герцога Гіза на дві рівні половини.
Цей лункий голос південця перший порушив того дня глуху тишу на подвір'ї, прозваному Луврським колодязем. З-під склепіння брами, що вела до мосту, надбігла сторожа. Довкола розчинялися двері, з них вистромлялись голови. Та поки хтось устиг добрати, в чому річ, Гіз подався геть. А д'Арманьяк, що давно вже сховав зброю, почав розпитувати всіх, що, власне, тут скоїлося.
— Отам он два крамарі побилися за те, кому скільки податку платити, — так він голосно пояснив, відходячи, своєму панові, а нишком шепнув: — Хутчіше звідси! — Бо дворянин-слуга вмів, коли треба, повеличатись, а коли треба — перехитрувати небезпеку.
Він знав також безлюднішу дорогу, якою міг непомітно довести свого пана до його покоїв.
— Що ви зробили з вашим прегарним білим весільним убранням, величносте! Воно все в пилюці й павутинні. Такі речі камердинер відразу бачить, а герцог їх не помічає, а то б він щось запідозрив раніше, може, навіть занадто рано, як мене ще не було там.
— То ти за мною наглядаєш?
— Як нянька за дитиною. Не спіткніться!
Коридор круто звертав убік, і поперек нього лежало щось накрите рядюжкою, не дуже велике, коротше від людського тіла. Одначе з-під рядюжки вистромлялись ноги у зграбненьких черевичках. Отже, все-таки людина. Які маленькі вони здаються, коли… Пан і слуга перезирнулися. Погляд слуги радив: «Обережно!» Та пан усе ж підняв рядюжку з того кінця, де сподівався побачити зовсім чуже обличчя. Але мертві завжди нам чужі, і обличчя їхні для нас завжди несподівані. Анрі відсахнувся й хрипкo скрикнув. Але слуга без церемоній затулив йому рота.
