Нема потреби переказувати зміст першої частини дилогії — вона в руках читача. Але варто, хоча б побіжно, згадати, як розвиваються події в другій частині, що носить назву «Зрілість короля Генріха IV». В кінці першого тому ми розстаємося з героєм на порозі його зрілості. Він витримав великі випробування, звільнився з багаторічного луврського полону, мечем і мудрістю завоював частину французької землі і, що значно важливіше, своєю добротою, людяністю завоював серця багатьох простих людей Франції. Він дочекався свого часу — залишився єдиним законним претендентом на французький трон. Перші сиві пасма з'явилися в його волоссі, глибока мудрість і толерантність прийшла до нього з віком і досвідом. Але боротьба ще далека від завершення. Щоб стати справжнім королем Франції, треба підкорити своїй волі Париж. Друга частина дилогії розповідає про боротьбу за столицю, яка «варта обідні», про великі гуманістичні плани Генріха IV і перші кроки до їхнього здійснення, — як Нантський едикт, що припинив релігійний розбрат, зміцнення економіки і фінансів країни, як цілий ряд реформ, що поліпшували становище селянства. Йдеться в «Зрілості» і про велике кохання Генріха до Габрієли д'Естре й трагічну смерть молодої жінки, про друге одруження короля з Марією Медічі, або, краще сказати, з її великим капіталом, золотом, що так потрібне було державній казні. І про завжди напружену дипломатичну гру, боротьбу з відкритими й прихованими ворогами, і про розчарування в зрадливих друзях, втрати найближчих, найдорожчих людей, і про необхідність розгадувати хитромудрі підступи, розплутувати сіті небезпечних інтриг, ударемнювати замахи на власне життя. Останній замах королю не вдалося спинити. Він загинув 14 травня 1610 року від руки релігійного фанатика Равальяка, людини, керованої єзуїтами.
Побудова роману «Молоді літа короля Генріха IV» і всієї дилогії дуже струнка і виважена в усіх деталях, хоч на перший погляд здається по-барочному складною і примхливою. Події розгортаються у хронологічній послідовності як етапи життя людини і суспільства. Генріх Манн обирає для свого масштабного полотна яскраві, часто контрастні барви. Багато сцен виписані з суто живописного колористичною майстерністю і великою емоційною силою. Візьмімо, наприклад, картину заручин Генріха й Маргарити, витончено гарну, як старовинний гобелен, або сцену в Луврі, коли католики-переможці після Варфоломіївської ночі брутально знущаються з ув'язненого наваррського Королика, барвисту й пишну і водночас похмуро-гротескну. Дуже лаконічно, але з могутньою експресією створює письменник-реаліст картину Варфоломіївської різанини. Він відмовляється від натуралістичних подробиць, щоб з іще більшою напругою ї пристрастю передати суть події. Внутрішнє напруження, драматизм притаманні багатьом епізодам роману, так само як і глибока філософська мудрість, тонкий психологізм.
Перша частина дилогії пройнята світлим і свіжим відчуттям молодості. Оптимізм Генріха, його віра в майбутнє, в своє велике покликання створюють загальний мажорний настрій книги всупереч кривавому і страшному, що відбувається на її сторінках. Розповідаючи про життя і діяльність однієї людини, Манн дає епічну картину всієї доби французького пізнього Відродження. Автор переносить дію з гірської Наварри в багатолюдний Париж, з Лаврського палацу до сільського млина, він розповідає про життя придворних розпусників і збіднілих гугенотських вояків, про сміливі атаки королівської кінноти і мудрі диспути письменник-гуманістів з оточення Генріха. Завжди він знаходить вдалий тон, ту міру мовної стилізації, яка допомагає уникнути архаїчного в мові і водночас виразно передає колорит епохи. Генріх Манн, як і його брат Томас, завжди був дуже чутливий до світу речей. Мертві предмети оживали, ніби розквітали під його пером. Він умів розповісти про архітектурний ансамбль Лувру, про одяг чи зброю з таким знанням, так мальовниче, що виникає чіткий, пластичний образ.
Але найбільшим майстром письменник був у створенні людських характерів. Манн не раз виявляв особливий інтерес до тих явищ дійсності, до тих людських типів і характерів, які до нього ще не були предметом художнього дослідження. По-новому розкриває він і ті характери, які вже відтворювала література. Якщо порівняти постать Генріха IV у Дюма з тим образом, що карбує в нашій свідомості Мани, вражає контраст між двома зображеннями тієї самої людини. Здається, начебто незначна двовимірна фігура раптом стала об'ємною і в дивовижний спосіб виросла, набрала живих барв, сповнилась тим людським змістом, який не може залишити людей байдужими.
Герої Манна — завжди своєрідні особистості, і навіть ті, що здаються зовсім простими, примітивними, не бувають схематичними, пласкими. Особливо ж цікавлять письменника мислителі, шукачі істини, люди складного внутрішнього світу, багатого духовного життя. Саме таким постає на сторінках роману головний герой і його друзі. Автора «Молодих літ короля Генріха IV» завжди хвилював процес становлення неповторного світу, мікрокосму, який ми називаємо людською особистістю. З непідробним інтересом стежив письменник-психолог за єдиним у своєму роді формуванням індивідуальності.
Майстерно використовує автор новітні досягнення європейської психологічної прози XX століття. Він постійно вживає невласно-пряму мову, що допомагав відтворити потік думок героїв. Часто розповідь у третій особі майже непомітно переходить у висловлювання від першої особи, що створює особливий ефект наближення героя до читача. Психологічно кожен характер розроблений дуже докладно, так що перед нами постають живі люди у всій складності неповторних своїх індивідуальностей. Генріх Мани полюбляє супроводити той чи інший образ його лейтмотивною характеристикою. Наприклад, коли згадує Карла IX, то майже щоразу підкреслює його крихкотілість, брезклість, його нещирий косий погляд; коли на сторінках роману з'являється Катерина Медічі, письменник звертає нашу увагу на її велике, сіре, непорушне обличчя, жирні руки вбивці. Такі ж підкреслені риси зовнішнього чи внутрішнього обличчя пов'язані з постатями д'Алансона і Маргарити, Коліньї і Гіза, десятків інших персонажів, якими так густо заселені сторінки дилогії.
Генріх Мани глибоко емоційно відчуває стихію французького Відродження, витонченого і брутального, розпусного і цнотливого, цинічного і сповненого великих фанатичних пристрастей. Відчуває він його і в мові, використовуючи лексичні засоби, які передають своєрідність документів доби, способу мовлення представників найрізноманітніших прошарків населення, жителів півночі і півдня, купців, аристократів, селян, воїнів. Тонка і вдумлива мовна стилізація, яка піде не впадає в архаїзацію, допомагає краще відтворити колорит часу. Кожен розділ книги закінчується коротким moralite — висновком, написаним вишуканою французькою мовою. В ньому автор у стислій, поетичній формі підводить підсумок того, чого навчився його герой на етапі життя, обмеженому рамками розділу. Художні засоби роману такі багаті, що їх дослідженню можна присвятити цілий науковий твір. Кожен уважний читач відчує цю художню насиченість мови роману, густоту письма, оригінальність авторського бачення світу, авторського погляду, такого гострого і спостережливого.
Художні досягнення Генріха Манна в дилогії незаперечні. Блискучий стиль, величезна ерудиція, філософська глибина роблять цей історичний роман одним з найкращих у літературі критичного реалізму.
Коли гітлерівська Німеччина напала на Радянський Союз, літній письменник у далекому американському вигнанні висловив непохитну віру в перемогу Червоної Армії над фашистською навалою. У грудні 1941 року він надіслав до Спілки радянських письменників листа, в якому були такі рядки: «З першого дня цієї війни, я знаю і передрікаю, яким буде її кінець: війська напасника неминуче будуть відкинуті, а Червона Армія почне наступ проти Німеччини… Ви втілюєте в життя ідею, яка в наступному столітті пануватиме всюди. Саме тому ви такі чудові воїни: ваша ідея має перемогти. Я безмежно захоплююсь непохитністю радянського народу, його мужністю, його твердою рішучістю, його самовідданою вірністю справі, яка варта того, щоб заради неї героїчно жити і вмерти».
