Зустріч їхня відбулась у суворі часи, коли йшлося про життя й смерть, — через два роки після Варфоломіївської ночі; врятувавшись від неї, обоє вони жили тільки для слави божої — убогі й гнані. Шарлоттині маєтки було конфісковано, бо й батько її, і перший чоловік визнавали істинну віру. Друзі тоді радили молодому Морнеєві одружитись вигідніше, але він відказав, що багатство — це останнє, про що слід думати, беручи дружину: головне — доброзвичайність, страх божий і незаплямована слава. Усім цим була наділена Шарлотта, а крім того, мала ще ясну голову: студіювала математику — і гостре око: малювала. Вона була милосердна до вбогих, і навіть вельможі побоювалися її за непримиренність до зла. Та найохочіше вона віддавала своє палке завзяття служінню богові і його церкві. Ось що, а не багатство, принесла вона в посаг. Проте Морней відчув себе багатим, коли вона йому розповіла, як ще її батько колись у Страсбурзі бачив самого великого вчителя, Мартіна Лютера[124], на диспуті з іншими докторами. Правда, Лютер ніколи не бував у Страсбурзі; про це Морней навів довідки. Та коли вже батькова розповідь так прикрасилась у Шарлоттиній пам'яті, нехай їй лишається цей гарний спомин. І Морней нічого не сказав дружині. Отакий був його шлюб з гугеноткою.
— Ви мене зрозуміли й устали рано, — зненацька сказав Анрі: він нечутно зайшов до альтанки й сів поруч із Морнеєм. І зразу спитав: — Ну, як вам моя таємна рада?
— Не досить таємна — і занадто галаслива, — відповів дипломат, не моргнувши оком, хоч Анрі зробив так.
— Про маршала Бірона наговорили багато дурниць. Таке! Адже він мій найщиріший друг. І ви ж, певне, так гадаєте?
— Величносте! Якби він був вашим другом, король Франції не призначив би його на цю посаду. Та навіть щирий друг не довго б лишався таким, будучи вашим намісником.
— Я бачу, що ваш розум важко переоцінити, — сказав на то Анрі.— Нам доведеться ще чимало навчитися, еге, Морнею? Вам не солодко жилось у вигнанні.
— А вам у Луврі.
Очі в обох зробились наче застиглі. Та це зразу й минуло; Анрі вже вів далі:
— Мені треба стерегтися: двір хоче знов узяти мене в полон. Ось прочитайте! — І видобув учорашню грамоту — повноваження маршалові Бірону.
— «За відсутності короля Наваррського», — вголос-дочитав Морней.
— За моєї відсутності,— повторив Анрі й аж здригнувся. — Ні! Нізащо в світі! — вигукнув він. — Дванадцятьма кіньми не затягнуть мене до Парижа.
— Ви вступите туди як король Франції,— запевнив його Морней із таким жестом пошани, що жоден придворний не зумів би виконати його зграбніше. Та Анрі знизав плечима:
— Гіз із своєю Лігою занадто сильний. Я звірюся вам: він уже занадто сильний навіть для короля Іспанії, і дон Філіпп, щоб убезпечитись від нього, робить мені таємні пропозиції. Він хоче не більш і не менш як одружитися з моєю сестрою Катрін. А за мене віддадуть котрусь інфанту. З королевою Наваррською він мене попросту розлучить, — у Римі, де для нього не існує перешкод.
Морней подивився на нього — тим поглядом, що вивіряє людське сумління.
— А що мені більше лишається? — пригнічено сказав Анрі,— Доведеться погодитись. Чи ви знаєте іншу раду?
— Знаю одну, — суворо випроставшись, відказав Морней. — Ця рада полягає в тому, щоб ви ніколи не забували, хто ви: французький державець і захисник істинної віри.
— Отже, мені слід просто відхилити таку спокусливу пропозицію могутнього владаря?
— Не просто відхилити, а сповістити про неї короля Франції.
— Саме так я й зробив! — вигукнув Анрі, засміявся й схопився з місця. Гугенотове обличчя проясніло, і за мить вони вже обіймали один одного.
— Морнею! Ти той, що й був. Колись, у нашому кінному загоні! Ти любив крайнощі, любив бунтувати, виголошував промови про гниль і коросту в пурпурі владарів. Але нерозважним ти не був і тоді — й не сказав щастю «ні», коли дістав змогу втекти від Варфоломіївської ночі.— І Анрі плеснув його по животі — на знак своєї вдячності й радості.— Ухилитись від смерті — з цього починається вся дипломатія та й усе військове мистецтво.
І, взявши його під руку, вивів з альтанки широкими кроками, яких ця алея налічувала чотири тисячі.
Анрі ще не раз зустрічався зі своїм послом рано-вранці, без свідків. Справжня причина, чому королю раз у раз хотілося почути пораду посла, лишилась би невідома, навіть якби хто нишком стежив за ними. Морней убачав у Анрі майбутнього короля Франції, ось у чому річ; але він мав не тільки інтуїтивну певність — єдиний доказ, ясний самому Анрі. Становище всього світу недвозначно промовляло за те, щоб це королівство, саме це в цілій Європі, було міцно об'єднане під рукою принца крові. Не лише Франція — весь християнський світ «зітхав за сильним владарем». А таким владарем не міг бути підстаркуватий Філіпп зі своєю зліпленою з клаптиків світовою імперією, що вже котилася вниз, як і він сам. Такі імперії не можуть існувати, не зазіхаючи весь час на свободу небагатьох іще не підкорених націй. Одначе цим вони тільки прискорюють власний кінець. Морней провіщав досі ще грізному Філіппові перед його смертю, яка має бути ганебною, найтяжчі удари господньої правиці. Правда, він цього не казав, тільки думав. А вголос він холодно відзначав, що таке прагнення за будь-яку ціну розширити державу, така жадоба гегемонії над усім світом нерозумні. Тримати таке королівство, як Франція, в стані внутрішнього розладу — безбожно й злочинно, натякав Морней, хоча й не говорив так навпростець. Він зате говорив про логіку речей і про істину, бо істині досить тільки з'явитись перед людьми — і вона вже перемогла.
Загалом кажучи, Морней намагався, щоб Анрі не тільки почував, а свідомо й виразно розумів, що йому судилась майбутня велич. Нехай він твердо знає, що істина — його союзник: і життєва істина, й моральна, бо однієї без другої не буває. Адже бог створив нас людьми, а тому ми — міра всіх речей, і життєва істина — це лише те, що ми визнаємо дійсним за природженим нам законом. Така висока мудрість — висока й глибока, мов містика, — мала цікавити й спокушати, особливо державця, що сам був її осереддям. Провіщення майбутнього завжди надить, навіть о шостій годині ранку, в саду, де ще панує прохолода; а то Анрі спав би ще добрих чотири години, бо його легковажні пригоди звичайно закінчувалися пізно вночі. Та він приходив, щоб слухати одкровення мудрості про себе й своїх ворогів.
Свій шлях до трону, казав посол Анрі, він має, навдивовижу, пройти як союзник, навіть як рятівник останнього Валуа, хоч той і досі ненавидить його. Морней тут тримався заповіді «Любіть ворогів наших», — хоч ця заповідь не може годитися завжди й усюди, таке суперечило б нашому людському призначенню. Треба тільки вміти розрізняти, коли вона справді годиться. За своєю натурою Анрі був ладний любити ворогів, прихиляти їх на свій бік і навіть віддавати їм перевагу перед друзями. Може, через це він уже носив у собі передчуття союзу з останнім Валуа, і лише згодом, коли те передчуття справдилось, йому здалося, ніби Морней зумів так рано розгадати й передректи це. І про загибель іспанської Непереможної Армади[125] біля узбережжя Англії Анрі отак само дізнався за десять років наперед. Коли ця подія відбулася, він щиро вірив, ніби її до слова провістив йому Морней у парку «Гаренна». Можливо, посол справді вжив слово «загибель», мавши на увазі чи то флот, чи то цілу всесвітню імперію. А відсвіт його слів зберігся в пам'яті Анрі. Бо пізнання — це світло, і його випромінює чеснота. Нечестивці не знають нічого.
Анрі слухав Морнея, щоб чути голос Чесноти. Це приємна річ, коли вона каже: «Ти молодий, ти самою своєю природою обранець. Для вияву твоїх блискучих здібностей трапляються блискучі нагоди, вони створені для тебе. А поки не вдарила година більших справ, зробися незаперечним володарем у цій провінції і в своїй партії. Не поспішай: небо тут ясне, а десять років — це ж один день». Досі слова Чесноти були приємні.
