Час спливав, а моя авантюра так і лишалася без найважливішого атрибута, що доводив би її реальність, – квитків до Південної Америки. Аж ось одного дня я знову надибав в Інтернеті дешеві квитки: той самий маршрут «Мадрид – Ліма – Мадрид» за трохи більшу суму – 530 €. Однак радість виявилася нетривалою: квитки належали тій самій «Air Comet», що не могло не насторожувати.
Я зателефонував і переказав усе Янові. Надалі вже він зателефонував у шведське онлайн-агентство, де йому відверто повідомили, що не вважають «Air Comet» надійною компанією та не рекомендують купувати квитки на її рейси. Найдешевші квитки за тим самим маршрутом, але іншими авіакомпаніями коштували 950 €…
І тоді я подумав, що вся ця тяганина з авіаквитками виникла не просто так. Здавалося: якась таємнича сила наполегливо перешкоджає мені купити квиток до Ліми. Так наполегливо, що після низки невдач, мабуть, саме ця незрима сила примусила мене – людину вельми далеку від забобонів – завагатися. Потрібно позбутися стереотипів, міркував я, вповні відкритися цій таємничій силі, віддатися інтуїції, власним внутрішнім відчуттям! Щось мовби підказувало мені: шукай нові ідеї, дивися вище!
Я підійшов до глобуса, повернув його так, щоб мати перед собою Південну Америку та подивився вище. Ну, звісно! Йолоп! І чому я раніше не здогадався? Вище над Перу був Еквадор…
– Чувак, я тебе не розбудив? – годинник показував половину першої ночі.
– Ні, – спроквола муркнув Ян. – Читаю Харукі Муракамі.
Його слова дзвінкою хвилею сочилися зі слухавки: вночі завше найліпше телефонувати за кордон – жодних завад, жодного зайвого звуку на лінії. Проте, судячи з голосу, чех справді не спав.
– Ми летимо до Еквадору. Замість Болівії, – повідомив я. – А потім спускаємося вниз аж до Сантьяго. Через усю Південну Америку. І тепер нам не доведеться мотатися туди-сюди Перу, ми перетнемо його з півночі на південь!
Ян невиразно хрюкнув.
– Але це ще не все, – я надав своєму голосові загадкового відтінку. – Навіщо нам повертатися назад до Еквадору, якщо можна вилетіти до Європи просто з Чилі, зі Сантьяго? Ге! Квитки вийдуть трохи дорожчими, зате ми економимо на цілому перельоті! Як тобі ідейка?
Я очікував, що Ян зараз почне стрибати та кричати в телефон про те, який я геній, і дивуватися, як зміг до такого дотумкати. Але ні.
– Ти бос, тобі й вирішувати. Еквадор – то Еквадор. Добраніч.
– Добраніч, чувак.
* * *
Наступного дня без жодних зволікань і проблем я купив квитки через англійський пошуковий сервер «GoLeIf», причому відразу з перельотом зі Стокгольма. Особливістю вищезгаданого сервісу є можливість вибирати інший аеропорт для зворотного польоту, відмінний від пункту призначення прямого рейсу. Загалом наш маршрут набув такого вигляду: «Стокгольм – Мадрид – Кіто – (…тут ми мандруємо Південною Америкою…) – Сантьяго – Рапа Нуї – Сантьяго – Мадрид – Стокгольм».
Кульмінацією епопеї з авіаперельотами стало придбання квитків на рейс із Сантьяго-де-Чилі до острова Пасхи. Купував через сайт чилійської «LAN». Мені дуже пофортунило, і я натрапив на сайті гарну промоцію: заплатив за переліт усього три сотні євро.
Тому я розслабився та зітхнув із полегшенням. У кишенях свистів вітер. Власниця квартири ледь не щодня влаштовувала істерики з приводу затримок оплати за житло. Мої улюблені джинси протерлися до дірок. Інших не було, як не було грошей, аби купити нові. Київське видавництво, яке першим зголосилося випустити друком мої «Мексиканські хроніки», успішно збанкрутувало. Проте, попри все це – тотальне безгрошів’я, спричинену кризою озлобленість та апатію людей, сірість київської зими, – я почувався комфортно та сміливо дивився у майбутнє.
Я був на своєму місці.
І найважливіше – гори воно синім полум’ям! – я лечу на острів Пасхи!
* * *
Є ще одна річ, яку я хотів би розтлумачити перед тим, як почати оповідь про наші з Яном пригоди у Південній Америці та на острові Пасхи. Лише кілька слів стосовно назви моєї авантюри.
Ми вже звикли до того, що слова, які позначають окремий предмет чи явище, часто не зовсім, не в повному, так би мовити, обсязі відповідають реальній суті певного предмета чи явища. Незважаючи на це, ми чіпко притримуємось усталених імен та означень. Скажімо, те, що київське «Динамо» вичворяє на полі останніми роками, ми все ще вперто називаємо футболом. Доблесний український уряд підвищує пенсії на 60 копійок (!!!) і при цьому все ще має назву «уряд», а не «цирк», «гумористичне шоу довгоносиків» чи просто «табун неляканих дундуків» тощо. Тому я подумав, що нічого страшного не трапиться, якщо я назву мою маленьку авантюру великим словом – Експедиція.
Отож, шановні читачі, перед вами – не просто пригодницька сага, а детальний звіт про українсько-чеську Експедицію до найбільш загадкового куточка планети Земля – сповненого незабутніх чарів і нерозгаданих таємниць острова Пасхи.
Частина І
Царство вулканів
Найдовший меридіан
Houston, we have a ‘go’ for launch![21]
Червень 2009-го, Стокгольм, Швеція. Два тижні до початку подорожі.
Штаб-квартиру Експедиції розташували у маленькій Яновій квартирці на північному сході Стокгольма у висотному будинкові, що стояв якраз біля моря. З вікна проглядалася затока з причалами, звідки щовечора відбували у плавання до Фінляндії й Естонії круїзні лайнери компанії «Silja Line», трохи далі стовбурчилися кістляві крани вантажних доків. Квартира складалася з двох кімнат: щось на зразок житлової та щось на зразок кухні. З меблів Ян мав лише куций диван і журнальний столик, який, певно, пам’ятав часи Карла ХІІ.
Ліжок не було. Навіщо? Спали ми на підлозі, на старих товстенних матрацах, які притягли з підвалу цього ж будинку, вкривалися ковдрами без простирадел, а вдень навіть не думали застилати оті наші імпровізовані «ложа».
У кутках кімнат кучугурилися замети пилу. Їх не вимітали звідти, либонь, відтоді, як Ян уселився у квартиру. Під стелею, поміж голих лампочок без плафонів, павуки заснували власну імперію. Відразу в коридорі, спираючись на стіну, стояв брудний Янів велосипед, у холодильнику полискували зеленавими боками стратегічні запаси пива «Tuborg», а на стіні, просто над тим місцем, де лежав мій матрац, висів масивний сірий годинник із радянського підводного човна. Цей раритетний хронометр Ян придбав на набережній у Калінінграді в якогось збіднілого матроса. Годинник, як і матраци, теж був товстим і незграбним, виступав над стіною сантиметрів на десять і мав за обрамлення міцний сталевий обідок щось із палець завтовшки. Раз на тиждень доводилося брати з підвіконня чималий ключ, відкривати передню кришку, яка дуже змахувала на ілюмінатор у кают-компанії якогось сейнера, встромляти той самий ключ у вічко на циферблаті та заводити годинник. В узголів’ї Янового ліжка (чи то пак матраца) з-під купи невипраних речей і постільної білизни випирав старезний глобус, на якому всі географічні назви було написано шведською.
Словом, не квартира, а рай! Справжній рай для справжнього чоловіка!
Єдине, що трохи псувало нашу парубоцьку ідилію, – це купа горщиків із квітами (я й досі не можу втямити, нащо Ян їх тримає). Бідні квіточки тижнями терплять страшенну спрагу, мучаться через випадкове підливання залишками пива, задихаються від грубезного шару пилюки на листі, але тримаються. Тримаються щосили. Безперечно, квіти-герої. Стільки, скільки вони перестраждали, не знесла б жодна інша рослина на планеті.
Мабуть, лише в такій штаб-квартирі можна було задумувати та планувати навіжену подорож на протилежний бік Земної кулі – до Перу та на острів Пасхи.
* * *
Три дні поспіль ми з Яном відзначали моє повернення до столиці Півночі, до Стокгольма цебто. На щастя, потім Ян поїхав на тиждень до Німеччини, а звідти – на кілька днів до Чехії, щоб побачитися з батьком. Кажу «на щастя», бо якби він не звалив, ми могли б так «насвяткуватися», що на Південну Америку нас уже не вистачило б.