Сидячи у своїй кімнатці, заставленій під стелю різноманітними штукенціями, привезеними з багатьох куточків світу, я думав про те, що перераховані вище завади й перепони є дрібницями порівняно з перешкодами та небезпеками, що чигали на мандрівників на шляху до острова Пасхи якихось півстоліття чи сотню років тому. В мої буйній головешці стугоніла невідчепна думка про те, що полетіти просто так – акурат на острів Пасхи – було б якось безхитрісно, примітивно та нецікаво. Я подовгу крутив перед собою величезний глобус, подарований мені батьком на день народження, щоразу спиняючись на тій частині, де простягається клиноподібна латка Південної Америки.

Довго я отак сидів і гадку гадав. Дуже довго. Поки врешті-решт не виміркував, як писала одна хоробра англійка, to return to a simpler day – повернутися до простіших днів, аби спізнати смак справжньої подорожі, максимально наблизившись до умов, у яких мандрували великі дослідники минулих століть, і сповна відчути велич і гідність сучасного світу. Я вирішив летіти не безпосередньо до Сантьяго-де-Чилі, а до якої-небудь іншої південноамериканської країни, звідки потім пробиватися до чилійської столиці. Ян, зрозуміло, повністю підтримав цю ідею.

Спершу маршрут мав дещо інший вигляд: Перу – Болівія (через озеро Тітікака) – Чилі. Згідно з попереднім планом ми з Яном мусили б прилетіти до Ліми, столиці Перу, потинятися колишньою Імперією інків, пробратися до Болівії, звідки спуститися на південний захід у Чилі. Проте щось у цьому плані мені відразу не сподобалося.

Багато хто відраював мене від поїздки. Мовляв, хлопче, схаменися, на дворі як-не-як економічна криза, у людей небавом їсти не буде за що купити, а ти оце, скотина така, на острів Пасхи намилився!

Грошей таки справді не було. На мій рахунок у банку потроху капали відсотки від продажу моїх книжок про 3D-моделювання. На превеликий жаль, відсотки саме капали, а не текли, точніше сказати, скрапували дрібними краплинками. В принципі, на прожиття мені вистачало, але не більше. Скажімо, про поїздку до Перу нічого й мріяти.

Тож я конче потребував грошей. Спочатку хоча б на квитки. Купівля квитків завжди видавалася мені якимось особливим ритуалом, щось на кшталт спалення мостів для відступу або ж просування власної голови у зашморг майбутньої подорожі. Тому протягом перших зимових місяців я гарячково хапався за будь-яку роботу. Чіплявся за все, що тільки потрапляло під руки. Зі скрипом зубовним повернувся до ненависного мені програмування, знову почав писати оглядові статті в технічні журнали, брався за проектування систем опалення офісів і житлових котеджів. Словом, не гребував нічим. Та що там, я готовий був скубти та сапати травичку на газонах заміських палаців наших товстомордих депутатів, аби тільки назбирати необхідну для авантюри суму.

На побутовому рівні ввімкнув режим «екстремальної економії», відпрацьований мною ще в студентські роки (триразове харчування – понеділок, середа, п’ятниця й таке інше). Жив життям істинного спартанця: жодного пива щоп’ятниці, дискотек щосуботи та більярду щонеділі. Харчувався переважно у фастфудах, зранку їв лише чай (у свята – кефір), увечері жував макарони, подумки додаючи до них масло та трохи тертого сиру. Дешеві магазинні пельмені приходили до мене в нічних кошмарах, кричали, бешкетували та лупцювали мене бейсбольними битками…

Режим «екстремальної економії» тривав майже два місяці, поки нарешті не настав той день, коли я назбирав невелику, але достатню суму для оплати авіаперельоту до Перу. На своєму улюбленому пошуковому сервері «Momondo» відшукав рейс «Мадрид – Перу – Мадрид» усього за 500 євро! Погодьтеся, сума мізерна як для тринадцятигодинного трансатлантичного перельоту. Я миттю переказав Янові в Швецію необхідну суму, після чого мій товариш без зволікань оплатив квитки (українськими кредитками, на жаль, не можна розплачуватися за послуги чи товари на переважній більшості європейських Інтернет-сайтів).

Перший крок зроблено! Від радощів мене роздувало, наче мильну бульбашку, я стрибав до стелі, бігав по стінах і телефонував усім друзям, розказуючи, що влітку лечу до Перу. Авіакомпанія-перевізник мала назву «Air Comet» і базувалася в Мадриді. Раніше я про неї не чув нічого, оскільки «Air Comet» оперувала тільки на так званих long-haul[18] маршрутах, не маючи жодного рейсу всередині Європи. Я ще тоді, пригадую, подумав: дивна якась авіакомпанія.

А через два дні все полетіло шкереберть. Така вже в мене, мабуть, доля: підготовка кожної нової експедиції супроводжується заледве не її повним крахом. Тож через два дні після проведення платежу Янові на поштову скриньку надійшло повідомлення, в якому чорним по білому було написано, що наші квитки скасовано. Без вказівки причини.

Чех, не зволікаючи, зателефонував мені в Україну.

– Чувак, ми не купили квитки, – випалив мій товариш.

«Що за нісенітниця? – міркую. – Він, що, збожеволів? Яне, друже, ми ж не далі як позавчора владнали справу з квитками!» Я навіть почав хвилюватися за душевне здоров’я мого колеги. На дідька, питається, цей фрик[19] здався мені тепер у Південній Америці?

– Ми купили квитки позавчора. Ти хіба забув? – якомога спокійніше нагадав я.

– Та не забув! Просто мені не прийшло підтвердження.

Неприємна підозра зародилася в моєму мозку та щомиті зростала. Справа під шлунком щось неприємно захлюпало.

– Підтвердження? – перепитую.

– Підтвердження.

– Не надійшло?

– Так, не надійшло.

– Що означає «не надійшло підтвердження»? – у моєму голосі з’являлися перші металеві нотки. – How the fuck could it happened?![20]

– Та дідько його знає! – виправдовувався Ян. – Ми ж купували квитки через шведське онлайн-агентство…

– Так! Саме так!

– …однак вони не продають квитки, а лише пропонують зручний пошуковий сервіс найдешевших білетів серед безлічі авіакомпаній. Після оплати квитків із сайту надходить інформація про замовлений рейс. Водночас агентство переказує кошти на рахунок авіакомпанії. Після цього авіакомпанія протягом двадцяти чотирьох годин зобов’язана підтвердити факт бронювання.

У мозку щось забулькало, я роздув щоки, наче хом’як, що тягне додому півмісячний запас соняшникового насіння, й уже майже не слухав товариша. Далі наша розмова вже не скидалася на діалог. Ян щосили репетував у слухавку, перекрикуючи мене, а я просто лаявся, не маючи снаги сказати щось путнє.

– Ти не розумієш, – горлав Ян, уриваючи нестримний потік моєї лайки, – це означає, що авіакомпанія протягом двадцяти чотирьох годин мусила надіслати підтвердження про придбання квитків!

– І що, бляха муха?! – волав я.

– І нічого! Вони не надіслали. Ну, тобто надіслали, але не підтвердження квитків, а підтвердження того, що наших квитків немає.

– Цього не може бути! Ми ж заплатили повну вартість!

– Ми платили гроші шведському агентству, але воно за ці гроші чомусь не змогло купити квитків у «Air Comet».

– Я зараз зателефоную та повідриваю їм усім яйця! – не вгавав я.

– Не треба, чувак! Не треба нічого нікому відривати! Почекай, нехай спочатку віддадуть гроші.

– Не хочу грошей! Хай віддадуть квитки!

Але квитків нам ніхто не віддав. Я телефонував в офіс «Air Comet», щосили скандалив і лаявся, вимагаючи пояснень. Чемний менеджер силкувався мене заспокоїти, постійно просив вибачення, пояснюючи нещодавній малоприємний інцидент збоєм у роботі серверів авіакомпанії, і божився, що гроші (гроші – не квитки!) вже от-от перерахують назад на кредитну картку.

Оте «от-от» розтяглося на два з половиною тижні, а після повернення коштів подорож опинилася у вихідній точці: гроші є, квитків нема.

Усе почалося знову. Я допізна засиджувався за комп’ютером, переглядаючи десятки пошукових серверів зі сподіванням підшукати дешевий авіаквиток за океан. Я змінював дати відльоту, перебирав аеропорти: Мадрид, Мілан, Париж, Амстердам, Франкфурт, але ніяк не міг надибати нічого підхожого. Цього разу ціни коливалися в межах 1000…1500 € і майже не залежали від обраних дат. Якось так непомітно ввімкнувся «режим екстремальної економії – 2».