Нараз я відчув, що чотирнадцятигодинний переліт, зміна семи часових поясів, висотна хвороба на Котопаксі, а тепер ще й новий перепад тиску й задушлива атмосфера Амазонії зробили своє. Я задихався, я наче розпадався на шматки, водночас не розуміючи, що зі мною коїться: хворобливий стан, спричинений гірською хворобою, досить важко описати. Вже потім якийсь еквадорець пояснив мені, що вияви висотної хвороби найбільш відчутні саме на другий день після різкої зміни висоти…

На одній з брудних вуличок, посеред роз’їдених вологою стін я надибав стареньку індіанку, що торгувала різними фруктами просто із землі. Я купив у неї чотири банани й тут же по черзі проковтнув їх. Плоди були невеликими, майже вдвічі меншими від тих, що продають на ринках в Україні, зате солодкими, мов заварні тістечка. «Українські» банани проти амазонських – це як смола порівняно з медом. Ян і собі взяв кілька штук, хоча через вологість і неймовірну задуху їсти насправді не хотів.

Затим ми присіли у траві коло дороги. Від спеки все пливло перед очима. У мого товариша під баньками проступили темні кола. Чех сидів, похнюплено звісивши голову між колінами, зрідка відмахуючись від москітів. Схоже, Ян був далеко не в захваті від моєї ідеї відвідати сельву. Час від часу він крадькома кидав у мій бік важкі погляди. Проте, ніде правди діти, чех не нарікав і похмуро мовчав, терпляче зносячи незгоди.

Заїдлива амазонська комарня весь час не припиняла мене гризти. Невідь звідки у шорти прокрався розвідувальний загін червоних мурашок, закріпився у правій кишені й уперто не хотів здавати позиції, певно, чекаючи на підкріплення. Кров важенними молотами гупала в скронях, рясний піт заливав обличчя, не знати чого я скрізь чухався, ніби макака.

Зрештою мій терпець урвався.

– Яне, може, до дідька цю Амазонію? Поїхали назад, га? – хрипким голосом проказав я.

Ян мовчки встав, обтрусився та пошкандибав до автостанції.

Ось так безславно завершилася моя перша вилазка в амазонські ліси. Все, на що мене стало, – це спуститися з гір у невелике містечко на самому кордоні еквадорської тропічної сельви, поблукати у ньому хвилин двадцять (це я ніби перевірив, чи все там нормально) і через силу з’їсти чотири банани. Після того, підібгавши хвіст, я дременув назад у гори. Амазонас розбив, розчавив, розтерзав мене, по суті, навіть не давши вступити у свої володіння. Попри це, закусивши губу, я подумки пообіцяв собі, що колись обов’язково повернусь в Амазонію. По-справжньому. І тоді ще побачимо, хто кого.

Але то вже буде інша пригода…

Як не старався, проте під час підготовки Експедиції мені не вдалося відшукати хоч яку-небудь варту уваги інформацію про вулкан Тунгурауа. Достеменно я знав лише те, що палаючий велетень знаходиться десь зовсім поряд із Баньосом. Хоча краще, мабуть, сказати, що це Баньос знаходиться десь поряд із вулканом, оскільки Тунгурауа був, є і буде. А Баньос може бути, а може і не бути. Це вже як вулкану заманеться.

Насправді все, що написано про Тунгурауа на форумі «Trip Advisor», – це суха та лаконічна порада про те, що перед тим, як туди пертися, краще розпитати в когось із місцевих про активність вулкана. Гадаю, не варто й згадувати, що ні я, ні Ян нічого такого не розпитували та розпитувати не мали наміру, тож увечері передостаннього дня у Баньосі, не забиваючи голови всілякими дурницями, ухвалили одностайне рішення наступного ранку п’ястися на Тунгурауа.

Про всяк випадок я налаштувався розпитати про Тунгурауа господаря «Трансильванії». На жаль, спритного єврея на місці не було, однак за стійкою рецепції порядкувала його дружина-еквадорка.

– Чим можу допомогти, українцю? – поцікавилася вона, приязно всміхнувшись.

– Та от ми з товаришем надумали поїхати на Тунгурауа. Хотів запитати, може, порадите, як туди краще дістатися.

– Є два шляхи, – почала пояснювати еквадорка. – Перший пролягає безпосередньо схилом вулкана. Починається на сході Баньоса, а потім повертає на північ. Ось тут, – жіночка тицьнула пальцем у розкладену мною карту на столі. – Дорога сягає висоти 4000 метрів. Далі можете йти пішки, спеціального спорядження не потрібно. Якщо пощастить і небо буде безхмарним – побачите жерло. Інший шлях починається на півдні Баньоса та веде на протилежну вулканові вершину. Там у нас передавальні антени встановлено. Добиратися туди довше й важче, зате краєвиди значно кращі. Побачите вулкан у всій красі.

Я з вдячністю кивнув.

– А ви певні, що хочете побачити його? – запитала жіночка.

– Кого його? – не зрозумів я.

– Вулкан. Тунгурауа.

Я трохи збентежився та почухав потилицю:

– Та ніби певні, а що?…

– Нічого. Просто будьте обережними: Тунгурауа вередливий. 1999-го всі сімнадцять тисяч жителів Баньоса було евакуйовано на кілька тижнів з міста через загрозу його повного зруйнування. Тоді він добряче потрусив усі околиці, – жіночка промовила «він» з особливим притиском, спідлоба зиркнувши у той бік, де знаходилось жерло вулкана. – Це дуже прикольне відчуття, коли цілими днями земля під ногами без упину тремтить.

Я ледь не прикусив язика, подумавши, що мав у дупі такі прикольні відчуття.

– А що з ним зараз? – якось непомітно для себе самого я теж заговорив про Тунгурауа, наче про живу істоту.

Жіночка загадково всміхнулася:

– Він активний.

– Як активний?!!

– Ну так, нормально активний. Уночі, якщо зійти на протилежну вершину, видно світло з кратера…

Того ж дня ми орендували на день машину й посунули на протилежний берег Пастаси, справедливо розсудивши, що краще споглядати вулкан із сусідньої вершини.

Спочатку ми хотіли їхати на «баггі», а не на джипі. Buggy-car – це така штука, в яку варто сісти один раз, щоб уподобати її на все життя. На тлі справжнього повнопривідного позашляховика з його масивними шипами на шинах, агресивно вишкіреною решіткою радіатора, каркасом товстенних металевих балок, призначених для захисту пасажирів, якщо джип раптом полетить сторчака з дороги, й іншими крутими штучками «жучок» нагадує дерев’яно-паперово-ганчір’яний літачок братів Райт поруч зі стотонним красенем «Boeing-737». При цьому дирчить він незгірше від справжнього 737-ого «Боїнга» – під час руху громоподібне диркання продавлює барабанні перетинки та розпливається тілом, пронизуючи нутрощі наскрізь. А ще, через низьку посадку та повну відсутність днища, варто лише заїхати в калюжу – і ви миттю станете мокрим, мов квач, і брудним, як свиня, що вивалялася в грязюці. Попри всі недоліки, є в «баггі» якась авантюрна іскорка, щось пригодницько-піратське, щось по-дитячому близьке та знайоме, що примушує скинути з себе напускну поважність і вдавати, що тобі дванадцять, а не двадцять п’ять чи сорок.

Учора, щойно ми повернулися з вилазки в Амазонію, погода покращилася: замість похмурої й вологої Трансильванії переді мною переливалася всіма барвами веселки сонячна Мальорка. Нагірне містечко ніби підмінили! Калюжі висохли, вітрини магазинів і кафе вилискували на сонці, вулиці запрудили люди. Баньос пульсував повнокровним життям. Ми з Яном узяли в оренду два «жучки» та гасали ними по горах довкола Баньоса. Як наслідок – одного разу опинилися у повній темряві посеред довжелезного тунелю: гірські тунелі в Еквадорі, як виявилося, зовсім не освітлюють. Пригадую, що вже тоді уявляв, угризаючись витріщеними очима в масну темряву, як ми з друзякою, двоє замурзаних диваків, похнюплено випихаємо з похмурого черева тунелю своїх «жуків», злякано озираючись на кожну машину, яка пролітає поряд. Певна річ, із нас тоді навіть собаки сміялися б. Причому не тільки в Баньосі, а й по всіх Андах аж до Сантьяго-де-Чилі. Щоправда, був ще один варіант розвитку подій, далеко не такий кумедний, про який мені не хотілося думати. Якийсь вантажний трейлер, автобус чи будь-який інший транспортний засіб із високою посадкою міг просто не помітити «жуків» у темряві тунелю. Ну… й усе. Нас тоді розмазало б по асфальту, немов сирі яйця по сковорідці. Гірше від усього – ніхто навіть не здогадався б про те, де і як ми востаннє наклали в штани та поклали свої буйні голови. На щастя, все обійшлося: ми встигли вибратися з тунелю раніше, ніж з іншого боку в нього заїхала вантажівка чи автобус.