Потому надійшла «полярна» ера мого дитинства. Одну за одною я відкопував запаморочливі історії про немислимі та відчайдушні мандрівки Роберта Пірі,[7] Умберто Нобіле,[8] Роберта Скотта,[9] Фредеріка Йохансена[10] та Руала Амундсена.[11] Дізнавшись про підкорення крайніх точок планети, кілька днів без передиху я плював із балкона на голови перехожих, бідкаючись, що народився на півтора століття пізніше, ніж було потрібно. Я просто не міг змиритися з тим цинічним фактом, що обидва полюси – і Північний, і Південний – уже давно підкорено, тому я не зможу поплисти й підкорити їх сам, як це зробили Руал Амундсен і Роберт Пірі, послідовники Фрітьофа Нансена. Ще донедавна такі яскраві барви навколишнього світу зблякли, а життя, здавалося, навіки вічні втратило сенс. Аби хоч якось пом’якшити гіркоту від того пекельного розчарування, я взявся майструвати з картону та дерева модель корабля «Фрам», на якому Нансен вирушав на підкорення Північного льодовитого океану.

За два тижні гордий «Фрам» із піднятими на картонних щоглах паперовими вітрилами стояв у мене на столі. Замість матросів на палубі та реях знаменитого вітрильника я розставив маленьких коричневих ковбоїв (у той час такими, по-моєму, грався весь СНД), після чого ми з Едом, який тоді жив по сусідству, кілька разів на день «плавали» з моєї кімнати на кухню, долаючи страхітливі «крижані» затори в коридорі. Саме під час одного такого плавання мене осяйнуло.

– Знаєш що? – тихенько запитав я свого друзяку.

– Що? – неуважно перепитав Ед.

Для сміливості я набрав у груди якнайбільше повітря та зробив офіційну заяву:

– Я, коли виросту, подорожуватиму.

Ед від здивування й захоплення аж рота роззявив:

– Ух ти!

Через кілька хвилин прийшла тьотя Ніна, Едова мама, та потягла свого «полярника» обідати. Дорогою Ед не стримався і таємничим голосом прошепотів:

– Мамо, а хочеш я тобі розкажу, що мені сьогодні Максим сказав?

– Да, конечно, сынок, – тьотя Ніна, корінна росіянка, зазвичай розмовляла російською мовою. – И что же такого интересного он тебе сообщил?

– Він сказав… він сказав… – маленький Едик хвилювався, несвідомо відчуваючи, що на його очах твориться історія, – він сказав, що коли виросте, то подорожуватиме!

Тьотя Ніна кинула підозрілий погляд на своє чадо. Подумала, що йому слід менше зі мною бачитись, і трохи стурбовано промурмотіла:

– Странный он какой-то, – а затим пішла кудись, заклопотана своїми справами…

Ось так кілька необачно кинутих слів передрекли мою долю.

Будьте обережні зі своїми бажаннями, люди. Особливо з тими, які проговорюєте вголос. Колись вони, трясця, обов’язково втіляться у життя…

Відтоді спливло два роки. Картонний «Фрам» пожовтів від часу, посірів від пилюки та розпадався на очах. Мій інтерес до славетних полярників, хоробрих підкорювачів крайніх точок планети так само припадав пилом. А проте на зміну йому швидко насувалося інше захоплення…

…То була, як не крути, але дивна книжка. Звісно, вона, як і всі добропорядні книжки про пригоди, виглядала пошарпаною, проте на цьому схожість із нормальними пригодницькими сагами вичерпувалася. Що ж вирізняло? Передусім – назва. Заголовки всіх інших, нормальних пригодницьких книжок, були мені зрозумілими. «Пішки на полюс», «Що з тебе виросте, Фрітьофе?», «Міцний кулак туарегів», «Людина, яку покликало море», «Наодинці під вітрилами навколо світу» тощо. Все чітко та зрозуміло. Проте ця книга була особливою: на її обкладинці красувалися два химерні та спочатку зовсім незрозумілі мені слова – «Аку-аку». Я навіть не знав: може, насправді це одне слово, написане через дефіс. Угорі над заголовком художник- оформлювач зобразив чоловічка в білому капелюсі, який зачудовано витріщається на велетенську статую, розвівши руки чи то від культурного шоку, чи то від захоплення. Невідома скульптура на обкладинці була щонайменше вп’ятеро більша за чоловічка та зображала людину з довгими вухами, витягнутим носом і згорненими на животі руками.

Ще більш химерним і загадковим виявився зміст книги. В ній ішлося про острів із чудернацькою назвою – острів Пасхи. (Як це так, думав я собі, щоб острів назвали наче свято? Тоді, може, десь існує острів Нового року або острів Восьмого березня?). Той острів був нікчемним шматочком суші, загубленим чортзна-де у Тихому океані, – на тисячі миль довкола нього простягається лише океан. А проте крихітний клапоть суходолу колись давно населяла могутня цивілізація, котра без жодних механізмів і спеціальних знарядь зводила десятиметрові кам’яні монументи, котра розвинула власне письмо незалежно від інших світових цивілізацій, а потім… загадково зникла. Далі – ще цікавіше. Древні будівничі мали білу шкіру та вигляд європейців, а їхнє походження й історія появи в Океанії ще й досі, за словами автора, лишається нез’ясовною таємницею. Кожна нова сторінка «Аку-аку» розкривала перед моїм допитливим писком щораз нові й нові загадки, тож незабаром мені почало здаватися, що я читаю книгу не про тихоокеанський острів, а про якусь іншу планету далеко з-поза меж Сонячної системи. А ще мені, пригадую, сподобалося милозвучне ім’я її автора. Був він норвежцем на ім’я Тур Хейєрдал…

Утім, розчарую вас: я не почав мріяти про подорож до острова Пасхи. По-перше, я тоді вже мріяв про Мексику, мріяв до помутніння в очах і до розладів шлунку. А по-друге, острів Пасхи видався мені чимось неземним і нереальним, якимось… наче вигаданим. У мене в голові не вкладалося, як стільки таємниць може поміститися на такій мініатюрній грудочці землі посеред безкрайого океану? Острів бачився настільки далеким, диким і неприступним, що я ні на мить не міг припустити, що звичайний хлопчик з України зможе колись туди потрапити, хай як він про це не мріятиме. Здавалося: я швидше долечу до Марса чи Венери. Тому загадковий край, щільно заставлений таємничими носатими статуями, на довгі роки поринув у надра моєї підсвідомості, затершись серед інших, менш цікавих, але таких недосяжних місць. Простіше кажучи: я про нього забув.

Зараз, гадаю, саме час зробити невелику паузу та трохи ближче познайомитись із Яном, тим чуваком, який не побоїться труднощів далекого шляху (на кшталт брудних південноамериканських хостелів, заїжджених еквадорських автобусів, які одним колесом постійно нависають над прірвою, сексуально стурбованих перуанок, озброєних до зубів розбишак на кордоні, примх мого впертого характеру тощо) та мужньо посуне за мною до Південної Америки. Від цього моменту Ян виходить на передній план моєї пригодницької історії, тож, хочете ви цього чи ні, віднині вам доведеться миритися з його та моєю присутністю аж до останньої сторінки.

Отож, як вам уже відомо, народився Ян у Празі, в сім’ї відомого чеського дипломата. Робота у Фідлера-старшого була складна й напружена, пов’язана із систематичними змінами місць проживання, через що вже у тримісячному віці маленькому Янові довелося перебиратися до Швеції. Після того він ще немало вештався світом, тягаючись слідом за батьком зиґзаґами його кар’єри. Якийсь час сім’я Фідлерів мешкала у Польщі, Фінляндії, Чехії та навіть Росії. Малому Янові доводилося постійно змінювати не лише школи, де він навчався, але й мови, якими він спілкувався. Певно, саме завдяки цьому чех виріс напрочуд компанійським і товариським. Ставши повнолітнім, Ян вирішив осісти саме у Швеції, де ми з ним і здибались.

Ми познайомилися в Kungliga Tekniska Högskolan, по-нашому – в Королівському технічному університеті. Ян, як і я в той буремний час, знічев’я подався в аспірантуру та паралельно підробляв на посаді асистента у Департаменті промислової екології. Нас із чехом посадили в одному кабінеті за сусідніми столами. Пригадую, я відразу відчув у своєму «співкамерникові» споріднену бунтарську душу. Нам вистачило одного походу «на пиво», щоб заприятелювати, а через два тижні ми вчепилися один в одного, наче два реп’яхи.