А ще трохи незвично було бачити, що сонце світить із півночі…

У день прильоту, щоб не гаяти часу, ми вирушили в особливе місце за назвою «Мідад дель Мундо» (з іспанської – Середина Світу). Це особливий район на північ від еквадорської столиці, де розташовано тридцятиметровий монумент, збудований акурат на екваторі, найдовшому світовому меридіані. Пам’ятник має вигляд прогонистої піраміди зі скошеною вершиною, на яку висаджено велетенський кам’яний глобус. На кожному боці піраміди красується велика літера «N», «S», «E» та «W» відповідно до тієї сторони світу, куди її повернуто. Точнісінько через центр монумента проведено велику білу лінію, що позначає межу між південною та північною півкулями. Завдяки цьому можна було стояти однією ногою у північній, а іншою – у південній півкулі.

Усім, хто прибуває на Мітад дель Мундо, видають спеціальний сертифікат – офіційне підтвердження про візит на екватор.

Я навмисне обрав Мітад дель Мундо для початку подорожі: мені здавалося досить символічним почати наш великий похід із найдовшого меридіана, від самісінького центру Землі із позначкою паралелі 0°00́00˝ і завершити його аж у Сантьяго-де-Чилі на 33°27́00˝ південної широти.

У південних регіонах Еквадору процес приготування кави має незначну відмінність. Замість філіжанки з меленими кавовими зернами вам приносять карафку з холодною, але міцно-міцно завареною кавою. Відтак, ви підливаєте необхідну кількість чорної, як нафта, рідини в чашку із гарячим молоком, старанно все розмішуєте та насолоджуєтеся кавою, приготованою за південно-еквадорським рецептом.

Додавання у каву кип’яченої води вважають в Еквадорі за нечуваний несмак. Заледве не вульгарність.

Зазвичай людський організм цілком передбачено реагує на різні фізичні навантаження. Кожен із нас усвідомлює, що за певних умов зможе пробігти стільки-то кілометрів, підтягнутися стільки-то разів на перекладині тощо. Тому, добре знаючи кондиції власного тіла, неважко припустити його реакцію на затяжний крос чи підтягування на турніку. Якщо я, наприклад, швидко біжу, то, відповідно, дихаю швидше і моє серце б’ється частіше, щоб донести більше кисню до м’язів. Це логічно та природно. Коли спиняюся, моє тіло цілком очікувано раніше чи пізніше заспокоюється: серцебиття стишується, дихання помалу відновлюється. Це нормальний стан речей: інакше бути не може.

Словом, якщо ви не космонавт, котрого щодня заштовхують до центрифуги та метеляють там, немов ганчірку в пральній машинці, навряд чи вашому організму доведеться колись відчути на собі щось по-справжньому екстраординарне та непередбачуване.

Принаймні, ви на це точно не очікуєте.

Після Мітад дель Мундо ми з Яном повернулися до Кіто, де востаннє перевірили карти та старанно переглянули наше нечисленне бурлацьке спорядження, а вже вранці наступного дня полишили столицю Еквадору, тримаючи курс строго на південь. Першим пунктом призначення для Експедиції став Котопаксі, найвищий діючий вулкан світу.

Котопаксі – це стратовулкан,[24] розташований у еквадорських Андах за сімдесят п’ять кілометрів на південь від Кіто. Його кратер підноситься над навколишнім високогірним плато на 3800 метрів, а абсолютна висота складає 5897 метрів над рівнем моря.

Дехто стверджує, що звання найвищого активного вулкана, яке надійно закріпилося за Котопаксі, присвоїли йому незаслужено. Значно південніше, аж у Чилі, є два набагато вищі вулкани. Перший із них знаходиться на сході пустелі Атакама, має важковимовне ім’я Льюйяльяко (Llullaillaco) та сягає 6739 метрів у висоту. Ще один – Охос дель Сабадо (Ojos del Sabado) – є вищим від Льюйяльяко (6891 метр) і височить трохи південніше, на самісінькому кордоні між Аргентиною та Чилі. Проте останнє виверження Льюйяльяко зафіксовано аж у далекому 1877 році. Про Охос дель Сабадо практично нічого не відомо. Його останнє виверження відбулося добрих тринадцять століть тому. Обидва конкуренти Котопаксі стоять дуже далеко від залюднених місцин і доріг, що затруднює визначення їхнього теперішнього стану. Більше того, околиці Льюйяльяко рясно всіяні протипіхотними мінами, залишеними там із часів аргентинсько-чилійського конфлікту 1978–1982 років, через що знайдеться не так уже й багато сміливців, готових полізти та поглянути, булькає щось там у нього у кратері чи ні, хоча впродовж трьох минулих століть Котопаксі плювався вогнем не менше ніж п’ятдесят разів. Останнє велике виверження відбулося 1904 року. Найпізнішу активність зареєстровано зовсім недавно, 1975-го, щоправда, нічого справді цікавого так тоді і не сталося. Все минуло тихо, спокійно, без диму та трупів.

Звісно, було б непогано видряпатися аж до самого кратера і заглянути досередини, проте я чудово розумів, що для цього необхідні спеціальне спорядження й серйозна підготовка. Тож, реально оцінюючи можливості Експедиції, я поставив за мету вишкребтися якомога ближче до вершини Котопаксі.

Очевидно, що для того, щоб підкорити яку-небудь гору, спочатку необхідно її, гору цебто, знайти. До останнього моменту я навіть не припускав, що у нас із напарником можуть виникнути із цим якісь проблеми. Здавалося б: хіба так важко відшукати в Андах вулкан заввишки шість кілометрів? У Карпатах, скажімо, достатньо запитати першого-ліпшого місцевого вуйка, як дістатися тієї чи тієї вершини, щоб за мить отримати всю необхідну інформацію. Малоймовірно, що на запитання, як добутися Говерли (висота 2061 метр), знайдеться місцевий житель, який розведе руками, мовляв, звідкіля мені таке знати.

От тільки Анди – не Карпати… Те, що в околицях Кіто має висоту 2061 метр, є не горою, а глибоченною прірвою. Гребінь заввишки 4000 метрів ще не вважають вартим уваги гірським кряжем, а вершини нижчі за 5000 метрів нерідко лишаються безіменними. Еквадорці звиклися з тим, що народжуються, живуть і помирають посеред шестикілометрових гігантів, тому просто не звертають уваги на весь той «дріб’язок».

Отож, хай як по-дурному це звучить, ми з Яном добряче натерпілися, поки відшукали андійського вулкана-велетня.

Іще звечора першого дня, щойно повернувшись з екватора до хостелу, я почав допитуватися, як краще пробратися до короля вулканів. Минула ціла година марних випитувань, доки я не затямив остаточно, що абсолютно ніхто у хостелі не знає, як дістатися Котопаксі. Це зважаючи на те, що за ясної днини вулкан чудово видно з будь-якого місця еквадорської столиці!

Єдиним, хто зумів хоч би щось розповісти про Котопаксі, виявився австралієць на ймення Мет, власник хостелу.[25]

– Їдьте до Латакунги, – порадив Мет, зачувши, що я розпитую про Котопаксі. – Це найближче містечко коло вулкана.

– А далі? – допитувався я.

– А далі вже на місці зорієнтуєтесь.

Оте «на місці зорієнтуєтесь» мені зразу не сподобалося. Проте іншого вибору не було.

…Перед тим як пірнути в океан, сонце кілька разів проривалося крізь хмари на заході. Щоправда, на сході, там, де височіла грізна громадина височенних Анд, не було жодного просвітку. Гори довкола еквадорської столиці щільно обсіла непробивна пелена попелястої мряки. Повечерявши, я виліз на терасу над хостелом – у Еквадорі такі відкриті веранди є на даху практично кожного будинку – і довго зорив на південний схід. Десь там, значно вище від хмар, підносився вгору кратер Котопаксі. Подумалося: якби не мряка, я міг би зараз милуватися пейзажем неймовірної краси. Годину тому в якомусь затурканому кіоску я мигцем запримітив поштову листівку із зображенням еквадорської столиці на тлі могутнього вулкана. Зараз я стояв, певно, десь дуже близько від того місця, звідки робили фотографію, проте не міг повірити, що споглядаю той самий краєвид. Вулкана, здавалося, просто не існувало; погляд упирався в глуху кучугуру сірих хмар. Притрушені мрякою та розмазані сутінками кольори еквадорської столиці вилискували сірістю. Як я не прагнув, ніяк не міг домалювати у своїй уяві шестикілометрового Котопаксі над хаотичними забудовами цього міста-бедламу. Переді мною висіло малоцікаве монохромне зображення, немов простенький рисунок бездарного художника-початківця, недбало накиданий простим олівцем.