На ранок дощ не стишився.

Прокинувшись, я визирнув за вікно та насупився. Кошлаті хмари насунули в долину Пастаси і, затиснуті щільним кільцем гір, нерухомо стояли над містом. За таких умов злива може періщити тижнями… Хмаровиння висіло незвично низько: жодної вершини, які вчора ввечері прикрашали зоряне небо, не було видно. Складалося враження, неначе я опинився у страшенно вогкій консервній бляшанці з прямовисними кам’яними стінами та кришкою із хмар або у величезній кіностудії з поганим освітленням, зате з чудовими декораціями гір, зведеними з усіх боків павільйону.

Зрозуміло, що дощ поставив хрест на всіх наших планах. Лізти в гори за такої погоди було б дурістю. Зовсім пригнічений я вийшов на відкриту веранду другого поверху, розмірковуючи, куди нам із чехом сьогодні податися. За мною із сусідньої кімнати вийшла худорлява дівуля років двадцяти. Стискаючи в одній руці горнятко ранкової кави, а в іншій – цигарку, дівча тупцяло поряд зі мною. З навісу веранди дзвінкими сріблястими струмками збігала дощова вода.

– Привіт! – поздоровкався я.

– Хело! – відповіла дівчина.

Затим ми вмовкли, дівча посмоктувало цигарку та крадькома зиркало на мене, певно, чекаючи, щоб я продовжив розмову. Я ж утупився у непроникну стіну дощу та подумки ремствував на таку жахливу погоду.

– А ти сама звідки? – зрештою запитав я.

– Звісно, з Ізраїлю, – трохи здивовано мовила дівчина, – як і всі в цьому хостелі…

Тупішого запитання, певно, не можна було й вигадати. Зненацька темнооке дівча схаменулося, втямивши, що розмовляє зі мною англійською і що я, відповідно, аж ніяк не міг приїхати з Ізраїлю.

– Хм… а звідки ти тоді?

– А я з України, – відказав я і широко всміхнувся.

«Український», – подумала дівчина.

Дощ, зараза, і не думав ущухати. У хостелі мені не сиділося, тому, поснідавши, я потягнув Яна за собою на рекогносцировку. Залишаючи «Трансильванію», я мимохідь запитав господаря, як довго ще триватиме ця бісова злива.

– У нас так завжди, – без поспіху проказав єврей. – Кожен ранок починається зливою, зате о першій пополудні розпогоджується.

Я вистромив голову з дверей, задер носа й обдивився заплакане сіре небо. Здавалося, після світання хмар тільки побільшало.

– Такого не може бути, я йому не вірю, – промовив, обернувшись до Яна. – Я щось не пригадую жодного разу в Україні чи Швеції, щоби хмари, просякнуті вологою так, що ледве соваються у повітрі, розсмокталися за три-чотири години.

Потому, закутавшись у якісь целофанові торбинки, ми з Яном почалапали в напрямку автостанції. Раптом на одній із будівель (по-моєму, то був магазинчик із сувенірами) мені на очі потрапив розмашистий напис: «Баньос – ворота Амазонії». Я затягнув Яна під навіс, дістав з-за пазухи липку від вологи карту та розгорнув її.

– Що ти вже надумав? – підозріло запитав чех.

– Сельва! – рішуче випалив я.

– Що? – не зрозумів Ян.

– Амазонас! – упевнено карбую. – Поки в Андах іде дощ, ми організуємо вилазку в незаймані ліси Амазонії!

Я повернув карту до Яна й тицьнув пальцем у Пуйо (Puyo), містечко на рубежі велетенської Амазонської рівнини, єдина дорога до якого проходила через Баньос. Саме із цього місця п’ять століть тому вирушила в похід джунглями велетенська експедиція Гонсало Пісарро.

…Ми прибули до Пуйо в годину сієсти. Дощу не було, зате парило так, що здавалося, ніби плаваємо у воді, а не пересуваємося у повітрі. Пізніше Ян дуже чітко та влучно схарактеризує нашу вилазку в Пуйо: two thousand meters down – twenty degrees up.[47]

Поселення нагадувало місто мерців: на вулицях – жодного еквадорця, погляд повсюди натикався на нерухомі проіржавілі вщент машини. Місто аж стогнало під натиском джунглів. Крізь порепаний асфальт невгамовні хащі просовували свої настирливі зелені щупальці. Джунглі стискали Пуйо з усіх боків, наче лещатами, висмоктували з містечка та його жителів останні живильні соки.

Відразу за автостанцією Ян надибав якусь вишку. Ми залізли туди, щоб роздивитися навколо. Переді мною постало незабутнє видовище. Аж до обрію, скільки сягав погляд, розкинулися незаймані амазонські ліси. Дерева пхались і безцеремонно налізали одне на одного, борючись за місце під сонцем. Біля самого краю сельви височіли пальми, поміж них де-не-де протискалися гевеї, подекуди із зеленої гущавини визирали динні та кавові дерева, звідусіль напирав зелений бамбук, а вгору по стовбурах аж до крон звивалися ліани. Далі за ними рябіли тисячі й тисячі невідомих мені видів дерев і рослин із такими назвами, що навіть соромно писати: гібіскус, панданус тощо. За нашими спинами на заході ховалися у хмарах гори, проте на сході погляд не зустрічав жодних перепон і, черкаючи лісові крони, безперешкодно летів аж до горизонту.

Хвилин п’ятнадцять, обливаючись потом, немов у сауні, я тинявся безлюдним напівмертвим містом, не знаючи, де себе подіти. Куди не глянь, погляд упирався у непробивну стіну джунглів. Варто було зійти з дороги та відійти метрів двадцять, як останні нагадування про цивілізацію провалювались у небуття. Натомість мене огортав терпкий запах віковічного пралісу, шерехи листя та ліан. Із гілок довколишніх дерев на мене глипали та сердито клацали дзьобами велетенські папуги, під ногами проскакували маленькі в’юнкі ящірки. З хащ долинав підозрілий хрускіт гілля, сюрчання цикад і гул ненаситної комарні. Я знав, що десь там, у глибині нетрищ, ховаються ягуар, анаконда та річковий кайман. Десь там, у неглибоких мутних ріках водяться електричні вугрі, що генерують заряд, який може запросто вбити людину, а ще піраньї, котрі за кілька секунд обгризуть людину до кісток, і маленькі сомики кандиру, ще страшніші, ніж піраньї: вони спроможні проникати в сечовий міхур і доводити жертву до смерті від майже повної втрати крові. Вдруге у своєму житті я стикнувся зі справжніми джунглями і був зачарований їхньою грізною красою. Проте, навчений Мексикою, я вже знав, що ця краса – лиш ілюзія, тремкий і непевний фантом, за яким ховається справжнісіньке пекло.