- …Перепрошуємо, скажіть, будь ласка… Ви не скажете - ви не про Кобиздохівку, випадково, пишете? А, про Кобиздохівку! То це добре.

І замовк народ, вичікуюче дивлячись на мене своїми прекрасними біблейськими очима.

Драстуйте, люди добрі! Шолом вам! Переломимо навпіл сухий корж вашої маци і нашу черству проскурку. Бо хоч і церкви у нас різні, та Бог один, як би ми його не називали…

Недарма мого українського діда охрестили Назаром, майже як оте ваше святе місто.

На протилежному від лісу кутку Кобиздохівки, якраз над Верхнім ставом є місцина, яку здавна звуть Горбками. Зараз тут незатишно - кущі та бур’ян, а колись люди жили. Не одну сотню років. Аж до літа сорок першого, котре - тисяча дев’ятсот…

Коли прийшли у наше село євреї і оселилися на Горбках, історія не зафіксувала. Напевне, дуже давно, бо ніхто й ніколи їх тут чужими не вважав. Жили собі люди за своїми віруваннями та звичаями поряд з українцями, на одній землі, під одним сонцем.

Якихось міжнаціональних непорозумінь у Кобиздохівці не було. Борони Боже! Не без того, щоби покепкувати, то правда, але крім жартів - ні-ні!… Бо гріх зневажати людину лише за те, що вона не до церкви ходить, а до синагоги, і вихідний у неї не в неділю, а в суботу.

До правил кобиздохівського етикету входило знати, бодай сяк-так, сотні зо дві слів та речень з мови сусіднього народу. З роками ідиш так переплівся з українською, що можна було не раз почути, як дядько Іван кричить на свою благовірну Мотрю:

- Кіш мір єн тухес, стара відьмо!

А його сусідка Двойра тим часом криє свою непутящу дочку на всі заставки виключно на старослов’янському діалекті з домішками татарських запозичень.

Жарти жартами, але євреям у нашій „смузі осілості” жилося важкувато, бо трикляті закони імперії забороняли їм поратися хліборобською працею, а жити з чогось треба було. І дітей годувати. А їх у кожній мазанці було стільки, що на запитання:

- Гершку, а скільки ж оце у вас дітей?

Нещасний батько починав:

- Один, два, третя, четвертий, - потім змахував руками і підсумовував: - Ой, багато!

Одні і ті ж оркестрики грали „Фрейлекс” і „Маюфес”, „Гопака” і „Польку” - в залежності від обставин, а часом, коли музиканти занадто „на грудь” брали, то шкварили українсько-єврейське попурі, з однаковою затятістю обидва народи кляли управителя і пристава, однією дорогою везли в останню путь своїх рідних, тільки за вигоном шлях на цвинтарі розходився: єврейський був праворуч, а православний ліворуч і трошки далі…

Я дуже довго не міг збагнути, чому за мої малолітні шкоди моя бабуся, українка з діда-прадіда, кляла мене „мишигіним”, аж доки, вже подорослішавши, не дізнався, що це не що інше, як єврейське „мишигоне” - навіжений.

До революції у Кобиздохівці жили не те щоб скромно, але існували певні забобони. Приміром, дуже довго не приживалися годинники. Бо до роботи будили півні, а особливо ледачих - гудок цукрозаводу. Тож справжній годинник, та ще й з зозулею в Кобиздохівці був лише один - у батюшки. І один годинникар - єврей Лейба.

Воно й непогано було Лейбі, що він один - немає конкуренції. А з іншого боку, коли годинник теж один, то як годувати сім’ю? Якщо годинник ходить добре, то це погано - хоч лягай і помирай. Коли він псується, і зозуля замість час кукати починає дурниці верзти, та ще й при попових дітях, то це добре. Лейбі є робота. Але як він зозулю до порядку призове, і вона буде те, що слід, співати, то з чого ж Лейбі жити? Га? Хто скаже?…

Отже, треба так ремонтувати, щоби годинник був, наче мала дитина після того, як її мама за шкоду лозиною потягне: ходив, як святий та божий, не так щоб і мало, але й не так щоб і довго - до наступної шкоди.

Але!… Як кажуть православні, не можна передавати куті меду, бо коли зозулю кепсько ремонтувати, то батюшка її викине і купить собі новий годинник. Що тоді накажете Лейбі? Тікати до повітового містечка? Там, щоправда, вісім годинників із зозулями і два кишенькових - у пристава та начальника пошти. Але ж і дев’ять годинникарів. До того ж, годинника приставу вони по черзі ремонтують безплатно, бо грошей навіть на хліб невистача, не те що на хабарі владі. А у начальника пошти справжнісінький хронометр „Павєл Буре”. Так він взагалі не ламається, антисеміт!

Ото й крутився бідний годинникар між професійною совістю і почуттям голоду. І бідна зозуля ламалася саме тоді, коли треба було, коли далі терпіти не можна, так їсти хотілося… Спасибі - батюшка не допетрав отої механіки!

Кобиздохівський священик, отець Варсифоній, усі Лейбині хитрощі, звичайно, бачив. І чесно брав гріх на душу, роблячи вигляд, що нічого не помічає. Бо ж куди йому, Лейбі дітися з отої „смуги осілості”, інакше як до вигону, а там праворуч.

І коли годинникар після чергової „імітації” тулився у отця Варсифонія на кухні, пригощаючись за роботу, батюшка виходив до нього і вони сиділи мовчки, двоє старих людей, бо що тут говорить і про що? Часом тільки Лейба зітхав і казав:

- Ой, Боже ж ти мій, Боже…

- Ой, вей, вей, - погоджувався батюшка.

Що таке „жорна” або „круподерка” вже, здається, ніхто з молоді не знає. У наших дідів це був пристрій, щоб із зерна „дерть” для худоби робити, а як добряче впрієш, то й борошно на коржі. Складалася круподерка з великого круглого каменя, якого треба було крутити власними обома. Кажуть старі люди, що по незабутності вражень робота на жорнах дорівнювала лише праці на кінній косарці, прозваній в народі „лобогрійкою”.

Ось чому дехто з кобиздохівських євреїв заробляв на шмат хліба, мелючи людям на своїй круподерні. Особливо славилися жорна Мойсея Шварца, або по вуличному - Мошка. До речі, йому ота приватна круподерка боком після революції вилізла, бо наші кобиздохівські революціонери за відсутністю більш гідних кандидатур проголосили Шварца капіталістом і експлуататором трудового люду. За що Мошко-капіталіст натерпівся чимало. Хоча я й досі не збагну - як можна експлуатувати самого себе і вважатися при цьому капіталістом. До того ж, революціонерами у нашому селі чомусь виявилися виключно євреї і колишній чорносотенець Бугайчук, котрого вже іменували: товариш комісар. Втім, у ті роки й не такі „жарти” можна було зустріти, тільки від них чомусь ніхто не сміявся.

Дружина у „капіталіста” була енергійна і балакуча, тому вічно ходила з позбиваними кісточками рук. Бо, знаєте, коли у хаті стеля низька, то важко жінці й поговорити по-людському. А ще вона свого Мойсея любила і дуже ним пишалась перед сусідами.

А тепер уявіть собі мого діда, сільського фельдшера Назара Степановича, флегматичну спокійну людину, з якої за увесь день і Мошкова Рива десяти слів би не витягла, не те що його баба Наталя. Однак ця незворушність не заважала дідові вправно лікувати всіх - і українців, і поляків, і євреїв, і родину пекаря-чеха і навіть невідомо як занесеного у Кобиздохівку лютеранина Верчика.

І от у обідню якраз пору, коли Назар Степанович, пахкаючи димом з величезної самокрутки, ніжно споглядав через вікно свою гордість - грядку з турецьким тютюном-самосадом, двері мало не зриваються з петель і в кімнату встрілюється Рива.

- Назар Степанович, - репетує вона щосили, - ой, бикицер, бикицер! Мій Мошко ногами меле!

Коли про когось у Кобиздохівці кажуть, що він „меле ногами”, то це однозначно, що бідоласі гаплик і жити лишилося лічені хвилини. Тому мій флегматичний дід зриває зі стіни фельдшерську сумку і летить навпростець до Мошкової мазанки, ламаючи, до речі, по дорозі дорогоцінний самосад… Людина ж ногами меле!

Влітає він у хатку і що ж бачить? Мошко справді меле ногами: змайстрував до своєї круподерки ніжний привід з педалями, крутить їх і блаженно всміхається від усвідомлення власної винахідливості. І ця радість людини, яка щось придумала і змайструвала, була такою непідробною, що дід розреготався і пішов додому - прив’язувати поламані стебла тютюну до патиків. Може вичухаються…