Не втомилися? Вже закінчую. Так от, товариш монарх, бачите, хочуть відвідати могилу свого діда - національного героя його маленької, але незалежної країни… А цей дід ще одного фігля втнув - щоб насолити племіннику, котрий відмовився фінансувати дядечкові приватні національно-визвольні війни плюс поліпшення генетики уярмлених націй - перед смертю показав ксьондзу дулю і сказав:

- На тобі, приблудо ватіканська, замість сповіді! Кличте попа! Бажаю помирати у вірі православній.

Що було й пророблено кобиздохівським батюшкою - і висвятили, і в церкві поховали неофіта, щоправда, у підвалі.

Ну, якби африканський брат Брежнєва заздалегідь про все це розповів, то йому б організували і церкву підходящу, і могилу за першим розрядом - з почесною вартою юних піонерів під салютом. Так ні - приїхав і подавай йому одразу могилу з героїчним дідом! Хто ж так робить? Ні, рано їхній монархії незалежність дали. Йому сентименти, а ти тут бігай і шукай - де вона в біса, ота Кобиздохівка, а в ній церква, а в церкві - ще й могила на додачу. Якби він нашим був, то можна було б його поперти з кабінету так, щоб аж загуло. Але ж він імпортний, та ще й товаришем Брежнєвим на вась-вась. Хоч і чорненький, а не дурненький.

Лапікуриха: Серденько, а політкоректність?

Лапікура: А це куди?

Лапікуриха: А туди, що на негра не дозволяється казати „чорненький”. Бо то расизм.

Лапікура: А казати на нього, що він негр, можна?

Лапікуриха: Теж ні. В Америці - афроамериканець, в Англії - афробританець, у Греції він буде афроеллін…

Лапікура: А якщо він з самої Африки, то що - афроафриканець? Ото поки ті, хто політкоректність придумав, не дадуть мені відповідь, я буду казати: негр, чорненький. Ну хіба що - шоколадний.

Лапікуриха: Сонечко моє, от тебе тільки зачепи… До речі, дай спокій Леоніду Іллічу. Він що - теж у Кобиздохівці бував?

Лапікура: Хвалити Бога, ні. З нас і Сталіна з Тимошенком вистачило - по зав’язку… Але це потім. Поїхали далі.

Отож, поява Марії у високих кабінетах була сприйнята достеменно як дарунок долі. А коли вона заїкнулася щодо прохання, то у неї лише одне спитали:

- Встигнете за пару днів зерно звідти забрати і ремонт такий хоч би зробити, щоб фотографія витримала? А решту ми на себе візьмемо. Бо, знаєте, через Товариство охорони пам’ятників це за сто років не зробиш. З попом - надійніше…

- А чого ж не прибрати, - погодилася Марія, - приберемо. У нас уже й піп є!

Начальник над церквами - руками замахав:

- То ваша справа, то ваша справа!… Я на церкву дозвіл даю, а ви слідкуйте за порядком!

Отак і повернулася Марія у Кобиздохівський нововідкритий приход із резолюцією. Вже вдома роздивилася, що від хвилювання підсунула на підпис і прохання, і довідку від Солов’я. А начальник на обох, не роздивившись, начертав: „Дозволити у порядку винятку, як таку, що є пам'ятником історії міжнародного значення”.

Церква в Кобиздохівці знову працює. Править у ній батюшка Василь - небіж дядька Стоп’ятюка, красивий мужчина, через якого не одна молодиця у селі лишилася, а не подалася до міста, як у інших селах, де церкви немає або піп старий…

Ага, ось іще що: коли першому секретарю райкому принесли „персоналії” майбутнього кобиздохівського пастира, він крик здійняв:

- Що ви мені подали? Безпартійного на керівну посаду? Та ви що? Подуріли?

Ледь умовили…

Монарх у Кобиздохівку не приїхав, щось йому тоді перешкодило. Фотограф із Москви, правда, був, зняв могилу славетного діда на карточку і вислав її у Африку. Потім, кажуть, король перебіг у прийми до Саудівського монарха, передумав будувати соціалізм і навіть прийняв іслам. За що мусульманський колега подарував йому пару мільярдів готівкою. На хрестини…

Щоправда, отой африканський кобиздохівець таки чемним хлопом виявився. Бо на чергові Жовтневі свята надіслав Брежнєву телеграму: так, мовляв, і так, дорогий брате, всі ми належимо Аллаху і рано чи пізно до нього повернемося. А про світову революцію, під яку я у тебе гроші брав, не хвилюйся. Ми її обов’язково спроворимо під зеленим прапором Пророка. Тоді й кредит поверну.

Лапікуриха: І що, повернув?

Лапікура: До копієчки. Щоправда, аж у 1998 році. Якраз перед дефолтом. Надіслав поштовим переказом: Москва, Кремль, Брежнєву. Єдине що - позичав у доларах, повернув у рублях. Але цифра збіглася.

Лапікуриха: А що ж москалі?

Лапікура: А нічого. Поставили штампик: „Адресат вибув” і повернули назад в Африку. По курсу після інфляції. Мовляв, ні в чому собі не відмовляйте, Ваша Величність.

Та батюшка, котрий зараз, зрозуміло, вже не дуже молодий, не впадає у відчай. Вечорами уважно вивчає історію Африки - а раптом ще десь вирине нащадок невгамовного кобиздохівського шляхтича, і вдасться на церкві ще й купол позолотити.

Отой кобиздохівський родич, що приїхав за свою дочку до Солов’я просити, так він через не нашу королеву теж у халепу вскочив - не дай Боже!

Повернувся Соловей у рідне село, почав працювати, аж тут якогось дня, коли він в обідню перерву на березі з вудкою сидів, надходить до нього дружина отого прохача і питає:

- Слухай, ти мого придурка у місті часом не здибав? Бо як поїхав до тебе про дочку домовлятися, то як у воду впав…

Соловей зойкнув, ляснув себе по лобі і побіг на автобусну зупинку як був - у халаті і з вудкою в руках.

Воно ж як розгорталося: родич - не ковбаса, його у сейф не заховаєш. Тому, коли іноземці з нашими вже на порозі ставали, Соловей у останню мить випхав родича в інші двері. А з того боку не вулиця була і не коридор, а прийомний покій. Санітари швиденько кобиздохівця підхопили і оформили в палату - вирішили, що то він од лікаря тікає. Не без того, щоб і зв’язати довелося і рота заткнути, бо пручався і кричав, що це помилка. А хто б не кричав? Хто в таку установу сам приходить? Це ж вам не санаторій „Україна”.

Коли Соловей примчав у область і розшукав бідолаху, тому вже вибрали рідкісну хворобу і успішно розпочали курс лікування. А чиясь чи то дочка, чи то дружина навіть почала на ньому дисертацію робити. Тому визволити родича вдалося не без складнощів, тим паче, що йому там самому сподобалося - як тільки переляк відійшов.

- Це ж, - каже, - нормальна лікарня, і люди як люди. А вдома що? Дурдом із ранку до вечора…

Перелікували сердечного!

Отой самий Солов’їв родич, що через не нашу королеву у „самашедший дом” втрапив, не цією історією популярності здобув. Мало хіба народу в ті роки, скажімо, замість вироку діагноз отримували? Що було, то було, куди ж дінешся! Дядько цей, Косупа його прізвище, я вже десь про нього, здається на ходу згадував, фундаментально попух невдовзі через сітку для кроликів.

Знову ж таки, по порядку. Косупова хата стояла якраз на два метри праворуч воріт футбольного поля. Тому, коли місцеві майстри м’яча, готуючись до розиграшу кубку району, відробляли удар, гула Косупова хата. Добре, коли стінка, а як у вікно? А як іще на додачу, крім вибитої шибки, брудний м’яч влітає вам у борщ? Га? А коли, приміром, знову ж таки, окрім шибки, розносить сулію з самогоном марки „первак”, залишивши купу гостей без тихої радості? Отож то й воно!

Тому в неофіційному гімні (наголос на першому складі) кобиздохівських футболістів, пісні під таємничою назвою „Тара-ра-гопчики”, є куплет, присвячений дядькові Косупі: