Щоб не забути: через оці мої кобиздохівські оповісті я вусмерть полаявся з земляком моїм, Миколою Луківим. Він узявся було видрукувати кільканадцять сторіночок у своєму журналі, але за умови - цитую - „про кладовище і поляків таки треба опустити”. Ще й розписався на рукописі і дату поставив: 27.02.92 р.

А я спересердя йому й сказонув:

- Миколо, я оцю твою резолюцію спеціально лаком покрию, як Бенкендорф зауваги царя Миколи на вироку Тарасові Шевченку. Тільки не тра’ мені дякувати за порівняння. Це виключно, аби твоя дурість пережила віки!

Ну, тут Микола, котрий Луків, одразу і виявив своє глибоко приховане старопольське походження, бо у гонор кинувся. А я йому у відповідь:

- Земляче, у тебе росте черешня в мами на городі? От і добре! Скидай штани, черевики, залазь, з’їж ягідку, напиши вірша, бо ти ж у нас член Спілки. А вона мені сто років снилася, твоя Спілка і твої до неї рекомендації. Я хоч і аматор, але не буду скакати циганської халяндри на кожну забаганку деяких професіоналів. Он уже півроку, як Україна незалежна, а з тебе совкізм аж пре! Не дозволю знущатися над нашою славною історією! Що було - то було. Амінь!

Микола, щоправда, дуже образився. Проте, думка щодо черешні в мами на городі йому, як поету, здалася заманливою. І він таки написав про це у парі зі знайомим композитором. Пісня нічого вийшла. Проте, гонораром зі мною, як автором ідеї, земляк ділитися не став. Бо земляк.

Навіть побіжний аналіз показує, що привидів вітчизняного, так би мовити, виробництва у Кобиздохівці не було. Всі прояви потойбічних сил виявилися запозиченими у поляків, або з ними тісно пов’язаними. Та з роками наші люди якось до них звикли і сприймали, як своїх, рідних… Навіть коли не стало в Кобиздохівці ані майонтку, ані фольварку, ані „огрудку”, ані шляхти загонової, їхні родові привиди залишилися. Жили вони у „Палаці”, де розташувалася школа, поводилися тихо, майже ніхто їх не бачив, тільки чули часом. Та й то не дітки чули, бо навіщо надаремне малечу лякати, а сторожі…

Часом серед ночі лунали важкі кроки Старого Пана. То, либонь, страждала душа графа Тишкевича, потривожена негідниками-мародерами. Тому й блукала темними ночами, човгаючи подагричними ногами по коридорах колишнього родового гнізда, часом зітхаючи й бухикаючи, бо протяги гуляють…

Щоправда, привида графа ніхто ніколи не бачив. Як і коней. Кажуть, вже в громадянську управитель, тікаючи з маєтку, заховав у підземеллі арабських жеребців. Думав, наступного дня повернеться, Не вийшло… От і бродять ті коні десь у засипаних ходах із тужливим іржанням, що часом долинає з-під землі. Чули люди… але не здибали.

А Стару Панну інколи бачать. Як місяць уповні, то вона безшелесно проходить-пропливає колишніми залами, іноді затримуючись перед картинами, яких уже давно немає на стінах. Кажуть, і вони десь закопані. Шукали їх довго, весь парк перекапустили, бо хтось чутку пустив, що крім картин колишні господарі і золотий посуд приховали, та все дарма… Немає ні картин, ані коней, самі лише старі привиди доживають віку у такій же старій будівлі.

Ну, а з Клишоногим - це історія окрема. Як уже з’явиться, то чекай для кобиздохівців великих неприємностей. За попередні віки у сільській хроніці згадок про нього немає. У двадцятому сторіччі - об’явився! Клишоногого бачили у ніч опісля того невдалого братання панича з народом у 1905-му. І маєте - приїхали козаки і всім добряче всипали шомполами. Два тижні село їло, пило навстоячки, а спало лише на животах.

Вдруге виринув вечірній вісник у громадянську. Кобиздохівка за полями і лісами довгенько не привертала уваги нічиїх угруповань. Так маєте, швендяв уночі по вулицях Клишоногий - і будь ласка - Махно приперся! Спалив фольварк, хутір і забрав усе, що люди взяли собі у 1917-му з маєтку на пам’ять про колишній панівний клас.

Щоправда, хоч і ходив анархіцький Батько під страшним чорним прапором із білим черепом та кістками, та особливих якихось звірств махновці собі не дозволяли. Більше того, розплатилися за самогонку справжнісінькими грішми, на яких було видруковано з-поміж іншого такий текст: „Гоп, кума, не журись, в Махна гроші завелись! Хто не буде гроші брати, тому будуть сраку драти!” Проте, вище означену філейну частину у Кобиздохівці не надерли нікому. Либонь тому, що наші дядьки приймали махновську валюту без заперечень. Особливо ж моїх земляків зачарувало, як саме скарбники анархіцької армії друкували ці банкноти у них на очах. Монетний двір у формі невеликої коробки з корбою збоку розміщався на тачанці. В отвір коробки з одного боку закладалася чиста восьмушка паперу, і після двох обертів корби в жолоб з протилежного боку вилітала готова свіженька асигнація.

Потім влітку 20-го залетіла в село під червоними прапорами Перша Кінна армія товариша Будьонного. Конфіскувала весь фураж, начебто на потреби світової революції і видудлила всі запаси самогону. Потім червоні кіннотники половили всіх євреїв, котрі їм на очі втрапили, і втопили їх у ставку за цукрозаводом. Уже без пояснень. Зате з піснею: „Мы беззаветные герои все, и вся-то наша жизнь есть борьба…” Отоді, кажуть, і промайнув за селом при дорозі крізь дим і пилюку якийсь дуже чудернацький, на людський не схожий силует. Хоча, можливо, то хтось із „беззавєтних героїв”, одіспавшись у канаві після боротьби з самогоном, доганяв своє кінне воїнство у пішому строю.

Доки бачили Клишоногого несвідомі баби, отруєні релігійними пережитками, всім цим теревеням не дуже йняли віри, а тим більше - не ототожнювали появу привида з близькими неприємностями. Та от 1929-го року Клишоногий втрапив на очі самому товаришеві Фельдману, секретарю ячейки і активному безбожнику, котрий був молодшим братом Хама-чекіста.

Пізненько, бо майже опівночі, йшов секретар колишнім графським парком. Казав, що з засідання… Йшов і співав улюбленої:

Ну, всіх богів товариш Фельдман ще на той час не розігнав, одного лише сільського батюшку, як сіяча дурману, відправив туди, де Макар телят не пас. Монахів у повіті не водилось, а найближча синагога тулилася, знову ж таки, у сусідньому містечку - поза юрисдикцією войовничого безбожника.

Йде Фельдман, горлає, коли глядь - навскоси йому хтось суне. І дивно так - наче людина за собою коня веде, а коня не видно, лише копита стукають. За туманом, як ото співають, нічого не видно. Тільки чутно.

А коли стрічний ближче підійшов, у Фельдмана ноги до землі приросли - так то ж не людина! Точніше людина, але до половини, а нижче - козлячі кошлаті ноги з копитами! Клишоногий!…

Хотів наш секретар вихопити з кобури іменного нагана з написом на рукоятці: „Тов. Фельдману від світової революції”, але й руки не слухаються. А тим часом клята примара простукала собі копитами через парк і зникла за брамою, що до ставків веде…

Хміль у безбожника з голови вилетів, сяк-так дістався він додому, не знімаючи чобіт і галіфе, заховався під перину і вже звідти сказав жінці: „Ой, Саро, що буде, що буде!”

А було! Колективізація з так званим розкуркуленням, а трохи згодом - Голодомор, так по Кобиздохівці пройшлися, що страшно згадувати, тому не буду… Знову ж таки - не той жанр у моїх оповістей. То, може, іншим разом в іншій історії Кобиздохівки, яку вже без жартів напише хтось із моїх земляків. Бо люди вони тямущі і талановиті. І нічого не забувають.

І от опісля того, як голова сільради Тронц від імені радянської влади делікатно натякнув старійшинам, що їхнє прохання щодо реставрації релігії в мікрорегіоні нездійсненне, в селі з’явився Клишоногий.