І от на цей драматичний момент залітає в кабінет начальника юне створіннячко жіночой статі у спідничці по саму «рипицю». І каже: так, мовляв, і так, вона з юридичного факультету столичного університету прибула до нас на практику, просить не витріщатися на її коліна, бо це зараз у всій Європі включно з Києвом така мода. «Міні» називається. Тому нехай краще товариш підполковник закриють рота і скажуть, чи є в нього собака.

Підполковник перевів погляд на портрет Хрущова і відповів:

- Є собака. Рябком звати. Оно на цепу сидить, коло будки, щоб усю міліцію не покрали.

А студентка приндиться:

- Ні, мені справжнього треба. Шукача! Бо тема диплому: «Розкриття злочинів за допомогою службового собаки-шукача на прикладі одного із сільських районів вашої області».

Звичний вигляд Микити Сергійовича, напевне, спрямував думки підполковника міліції у відповідному напрямку:

- Дитино моя, я скоро сам сяду коло тої будки, одягну нашийника і завию, як той пес. Ви подивіться, що робиться! На качанисту людей давай, на солодкий корінь людей посилай, сіно косимо, зерно на току віємо, гілки на зиму для ферм заготовляємо! І ще десять гектарів капусти за нами райком закріпив. То де я маю злодіїв ловити? У тій капусті? Там тільки діти здибаються, та й то після шістнадцяти років і десятої вечора. У мене що - міліція чи колгосп «Сорок років без урожаю»? Від мене люди тікають - не ті, хто мене мав би боятись, а ті, кого я хочу на роботу брать. А ви ще кажете - чи є в нас собака? У нас порядку нема, не було і не буде, доки нашого головного дурня в область на підвищення не заберуть.

Виголосивши цього неприродно довгого монолога, підполковник знесилено замовк. А студентка розплакалась: у неї, мовляв, матеріалу не вистачає, горить червоний диплом, а разом з ним і аспірантура. І взагалі, батько хотів її на практику в міністерство влаштувать, але вона з принципу поїхала в провінцію, аби ніхто не дражнив її «позвоночною».

- Як нехвата матер’ялу, - зглянувся начальник міліції, - то їдьте в Кобиздохівку. Там третій місяць корів крадуть. Вистачить писати на весь ваш факультет і ще трохи залишиться.

- А собаку дасте? - зраділо дівча.

- О, Господи! Беріть Рябка і їдьте. Інших нема, а він вам все одно не для діла, а для диплому.

Зняли Рябка з ланцюга, причепили до повідка. Він, щоправда, пручався з усіх сил і скавчав жалібно. Думав, що до гицеля поведуть. Але його сяк-так упхали в «газика» і поїхали.

Кобиздохівський голова гостям зрадів:

- О, а я вам дзвонити збираюся! Знаєте, знову корову вкрали. Але цього разу всерйоз.

- Як то - всерйоз? - здивувалося майбутнє світило юриспруденції. - А до цього що - жартома крали?

- Ой, щось я не те кажу, - знітився голова. - Я маю на увазі, випадково вкрали, бо колгоспну. Тю! Знов я щось не те ляпнув! Ну, одне слово, досі своїх забирали, з приватного сектору. А цього разу нашу. Поряд стояли, а воно темно, знаєте. Але слідів немає, це точно. Є пара до воріт, пара поза воротами, а там - як розтала. На небо їх беруть, чи що?

Міліціонер, отой, що Мишко Притула, не втримався, аби не підколоти земляка:

- Еге ж, на небо. Живцем. Бо у вашій Кобиздохівці тільки корови без гріха. Та й то ялівки.

Голова колгоспу якнайрішучіше обірвав теологічний диспут.

- Михайле, ти в кого такий вродився? Он, подивись у вікно на свого батька. Людина висить на Дошці пошани. За що його повішали? Як недобачаєш, то я тобі вголос прочитаю. «товариш Притула С.К. сумлінною працею знижує яловість великої рогатої худоби». Як я ще раз почую від тебе «ваша Кобиздохівка», скажу батькові, щоб він твого рябого дишла, яким ти на соші шоферів лякаєш, знаєш, куди тобі встромив? І ще поставив у хлів замість тої корови, яку у нас вкрали. А ти, чим знайти, стоїш і шкіришся отут.

Заповідалося на душевну розмову, але нетерпляча практикантка почала всіх підганяти, що їй матеріал потрібен.

Люди добрі, такого слідства Кобиздохівка не знала, відколи стоїть! По вулиці Михайло Притула Рябка на шворці тягне, двоє дружинників собаку вперед пхають, бо клятий гаспид іти не хоче, а позаду голонога студентка дибає і на ходу в блокнот протокола з шпаргалки переписує. Собака скавчить, дружинники сопуть, Мишко крізь зуби лається, а студентка час від часу нахиляється до самої землі. Сліди шукає. А кобиздохівська молодь на парканах мліє від такого видовища.

Важко сказати, що справило на моїх наївних земляків враження. Може, тотальна демонстрація могутності криміналістичної техніки. А може, просто оцінили повагу до себе з боку начальника міліції: прислав на розслідування баришню з самої столиці. І Рябка свого не пожалів. Як би там не було, але корова знайшлася. Тієї ж ночі її потай привели аж у райцентр і згідно старовинних звичаїв кобиздохівського парубоцтва прив’язали за хвоста до дверей міліції. Двері, звісно, відчинялися всередину. Втомлений роботою над дипломом Рябко, звісно, й не гавкнув. Принагідно відкрився секрет таємничого зникнення худоби: корова була взута в старі кирзові чоботи. От вам і відсутність слідів копит на дорозі. Такі справи…

Ну, що ще? Дівчина свій червоний диплом одержала і зараз у Києві - велика людина. І доктор, і професор. Закони пише, студентів учить. Заміж, правда, так і не вийшла. Але ми, кобиздохівці, в цьому не винні. Свою баньочку на дьоготь до зросту її наукової кар’єри додали, чим і пишаємося. Ні, якби вона і щодо решти натякнула, то ми б, звичайно, допомогли. Той же Мишко Притула, приміром. Йому і зараз до коротеньких спідничок небайдуже. Онуки Шварценегером дражнять.

А корів з приватного сектору так і не знайшли. Щоправда, коли Утієвського таки забрали в область, та й коров’яча політика в державі дещо лібералізувалася, на обійстях у кобиздохівців знову з’явилася велика рогата худоба. І що характерно - нові корівки були крапочка в крапочку такі ж, як і ті, що попропадали з ферми. На здивовані запитання представників району, дядьки і дядини давали стереотипну відповідь:

- Оце зайшли в неділю на базар - стоїть! І викапана моя. Та ще й дивиться так жалібно. Ну, гроші у нас були, хотіли дітям цукерок купити. От ми і взяли…

«Кобиздохівський вальс», відредагований у райвідділі культури

Взагалі останній рядок вальсу в оригіналі звучав так: «Мов сад чарівний навесні». Написав його вчитель музики на прізвище Заблоцький. Станіслав Янович. Але тої весни, коли в Кобиздохівці квітли сади, а дівчата співали пісень в полі, а не в гуртожитках для лімітниць, - в райвідділ культури прийшла директива з центру. «З метою підвищення інтернаціонального виховання трудящих України та поглиблення поваги народів СРСР до великого російського народу, належить до кожного концерту художньої самодіяльності включати в обов’язковому порядку як мінімум одну російську народну пісню і один російський народний танець. Виконання покласти на райвідділи культури, включно з методичним забезпеченням директиви на місцях». Печатка, підпис. Тиць, моя радість, - як кажуть у кобиздохівці. Наші дурні з райвідділу культури тільки й зрозуміли, що треба забезпечити любов до великого російського брата, а в який спосіб - лише здогадувалися. Першою жертвою підвищення з поглибленням став «Кобиздохівський вальс».

Станіслав Янович Заблоцький, людина гонорова, від такої наруги пошматував клавір і вигукнув:

- А бодай би у мене руки відсохли, щоб я ще щось для цих бовдурів писав, крім похоронного маршу! Правду бабця Івеліна казали: твій предок, Стасю, погорів на милі, а ти погориш на музиці.