Кивнувши, Віктор разом з кількома друзями помчав, щоб взяти ситуацію під контроль.

Річард, залишивши позаду гвалт і метушню, ступив у відкритий між колонами вхід… у пітьму.

Усередині тяглися милі коридорів, іноді йому перегороджували шлях завали з мертвих тіл. У першому пориві, коли люди ринули на площу, деякі погналися за чиновниками і братами по палацових лабіринтах. І багато виявилися достатньо швидкими, щоб напоротися на брата Нарева. І тепер Річарду, який тихо пробирався по чорних коридорах, ніздрі заповнював запах згорілої плоті.

Річард був лісовим провідником задовго до того, як став Шукачем, не кажучи вже про Магістра Рала. І темрява була для нього рідною стихією. Подумки він збирав цю темряву навколо себе.

Усередині цих масивних стін, під товстими перекриттями, завдяки підлозі з набірного паркету і гладким дахом нагорі шум повсталого натовпу здавався віддаленим приглушеним гулом. Крізь недороблені дверні прорізи в приміщення, що ще не мали даху або стелі, пробивалося місячне світло. Мінливе світло місяця створювало павутину тіней, що підсилювало відчуття небезпеки.

По дорозі Річарду попалася літня жінка, яка захлиналася кров'ю в коридорі. Вона схлипувала від болю. Опустившись на коліно, він ласкаво торкнувся її плеча, не відриваючи уважного погляду від темного коридору попереду і чорніючих по обидва боки ніш.

Він відчував, як жінка тремтить.

— Куди вас поранило? — Пошепки запитав він. Він відкинув капюшон, щоб при місячному світлі, що пробивалося крізь недороблене перекриття вона змогла розгледіти його обличчя. — Я Річард.

На обличчі жінки з'явилася посмішка впізнавання.

— У ногу, — відповіла вона.

Жінка задерла сукню. У невірному світлі Річард розгледів темну рану прямо під коліном. Мечем вінзрізав шматок подолу її сукні, щоб перев'язати рану.

— Я хочу жити. Я хотіла допомогти. — Вона взяла клапоть матерії і відштовхнула його руки, — Спасибі, що відрізав шматок. Тепер я сама впораюся. — Схопивши за балахон, вона підтягла його ближче. — Своєю скульптурою ти показав нам, що таке справжнє життя. Спасибі тобі!

Річард, посміхнувшись, стиснув їй плече.

— Я намагалася дістатися до цього таргана. Ти зробиш це?

Річард, поцілувавши палець, торкнувся її чола.

— Зроблю. Перебинтуй собі ногу і лежи тихо, поки ми не заволодіємо ситуацією. А потім надішлемо сюди людей на допомогу.

Річард знову рушив уперед. Здалеку долинали крики люті і болю. Втеклі в лабіринти нескінченного палацу гвардійці билися з людьми, які погналися за ними.

Річард вгледів тремтячого послушника, який зачаївся за рогом. Теж зображуючи послушника, Річард насунув капюшон і попрямував до орденця. Той явно зрадів товаришеві.

— Ти хто? — Пошепки поцікавився він і запалив в долоні невеликий чарівний вогник.

— Справедливість, — відповів Річард, дивлячись в очі, які розширилися, і увігнав клинок прямо в серце ворога. Вивільнивши меч, Річард знову сховав клинок. Ніккі напевно помститься. Але з цим, схоже, він нічого не може вдіяти. Ніккі неодноразово роз'яснювала Річарду, що вибору в нього немає. Він приречений як мінімум не плутатися у Ордена під ногами. Якби тільки існував спосіб змусити Ніккі побачити істину, змусити її допомогти йому! Іноді вираз її блакитних очей здавалося разюче близьким до розуміння. Він знав, що Ніккі небайдужа до нього. Йому хотілося скористатися цим її ставленням, щоб змусити її побачити реальність, допомогти йому, щоб вона скинула свої окови, але він не знав, як це зробити.

Почувши тупіт біжучих гвардійців, Річард відступив у чорноту одної з кімнат. Коли гвардійці повернули в коридор, він вихопив меч. Ледве вони наблизилися, він вискочив з дверей і зніс першу голову. Другий зробив випад, промахнувся і заніс меч для наступного удару. Річард увігнав меч йому в живіт. Поранений гвардієць завалився на спину, зісковзнувши з меча, який пронизав його. Перш ніж Річард встиг його прикінчити, в коридор вивалилися ще люди. Гвардієць з пропоротими кишками більше не представляв проблеми. Йому належить багато годин болісної агонії.

Річард знову відступив у темний отвір, заманюючи гвардійців за собою. Він завмер у темряві, і солдати, важко дихаючи, влетіли за ним слідом. Під їх чобітьми скрипіло сміття, і Річард, орієнтуючись лише по звуку, перебив їх усіх. Шестеро людей полягли в темній кімнаті перш, ніж решта втекли.

Річард побіг на звук вибухів. Кожен вибух супроводжувався вогненною загравою, яка осявала темні коридори, і Річарду доводилося прикривати очі, щоб не втратити нічного зору. Коли сліпуче сяйво загасало, він продовжував швидко просуватися в тому напрямку, звідки воно виходило.

Коридори в палаці тяглися на сотні метрів. Деякі виходили на майданчики, де ще нічого не було збудовано. Інші йшли уздовж стін без стель. Але деякі коридори були схожі на чорні ущелини, прикриті або стелею, або дахом. Річард спускався по сходах у пітьму, в нижні приміщення палацу, на рев чарівного вогню.

Внизу, під основною будівлею, пролягала павутина суміжних приміщень, зіткана з плутаного ланцюжка кімнат і вузьких коридорів. Пробираючись по лабіринту темних кімнат, пролазячи через діри в недороблених стінах і порожні дверні отвори, Річард несподівано налетів на озброєну мечем людину в плащі. Він знав, що ніхто з його людей не озброєний.

Людина обернулася з мечем на напоготів, але, оскільки Річард був у балахоні, він розумів, що ця людина може виявитися зовсім не ворогом.

У проблиску місячного світла Річард раптом побачив руків'я Меча Істини за плечем незнайомця. Келен!

Він в шоці застиг. Вона ж бачила лише стоячу в місячному світлі фігуру в коричневій рясі — послушника. Клобук приховував його обличчя.

І в ту ж мить, перш ніж він встиг гукнути Келен, Річард побачив позаду неї когось, хтоо біг в їхній бік. Ніккі.

За долю секунди Річард раптом зрозумів, що йому робити. Це його єдиний шанс — єдиний шанс Келен — звільнитися.

У цю мить кристальної ясності його облила хвиля жаху. Він не знав, чи зможе здійснити задумане.

Але він повинен. Вихопивши меч, Річард парирував випад Келен.

А потім атакував її.

Він нападав на неї з контрольованою силою, щоб ненароком не поранити. Він знав її манеру битися. Знав, бо сам навчив її. І зображував ніякового, але удачливого супротивника.

Ніккі наближалася.

Річард не міг надовго затягувати цю справу. Час має бути розрахований секунда в секунду. Він дочекався моменту, коли Келен трохи втратила рівновагу, а потім завдав потужного удару по її мечу біля ефеса. Вона скрикнула, коли меч вилетів у неї з рук, а саму її від удару розвернуло, як Річард і розраховував.

Келен не вагалася ні секунди. Миттєво, не сповільнюючи розвороту, вона вихопила Меч Істини. Повітря задзвенів так добре йому знайомим унікальним дзвоном.

Келен різко крутанулася з мечем напоготові. На частку секунди він побачив у її очах страшну всепоглинаючу лють. Було боляче бачити цей вираз у прекрасних зелених очах Келен. Він знав, що меч робить з людиною.

Річард пішов у свій власний внутрішній світ. Він знав, що йому робити. Він не відчував ніяких емоцій. Він парирував удар, направляючи випад туди, куди хотів, щоб вона направила клинок. Йому було необхідно змусити її вдарити саме туди, якщо буде хоч найменший шанс.

Зціпивши зуби, Келен направила меч в те місце, яке він спеціально привідкрив для неї.

Келен перебувала в царстві неконтрольованої люті. У ту мить, як вона взялася за руків'я. Меч Істини наповнив її бушуючою люттю. Ніщо у світі не було приємніше почуття, що ось зараз вона вб'є ним. І Меч теж вимагав крові.

Ці люди захопили Річарда. Ці брати понівечили їм з Річардом життя. Ці люди підіслали вбивць до Уоррена.

І ось тепер вона прикінчить одного з них.

Вона заверещала, роблячи випад, запищала від люті і від жаги крові. Як чудово мати під рукою відмінний об'єкт, на який можна виплеснути цю лють.

Він допустив помилку — розтулений. Не вагаючись, вона з холодною люттю завдала колючий удар.