З темного провалу за нею стежили очі.

— Увійди всередину, — прошипів голос. Енн, зітхнувши, рішуче зійшла зі стежки і пішла в те достопам'ятне місце, яке так і не змогла забути, скільки би не старалася.

Волосся хльостало Келен по обличчю. Пробираючись по табору, вона затиснула свою гриву в кулак. Над горами в східній частині долини вирували грози. Там миготіли блискавки, гуркотів грім і лили нескінченні дощі. Поривчастий вітер гойдав дерева, що жалібно скрипіли під натиском стихії.

Зазвичай в таборі було досить тихо — щоб не видавати свого місцезнаходження противнику. Але зараз у таборі був такий гвалт, що у вухах дзвеніло. Келен стривожив навіть не цей незвичайний шум. У таборі взагалі коїлося щось дивне.

Келен пробиралася крізь безладну метушню табору, одягнена в червону шкіру Кара відкидала солдатів зі шляху Матері-сповідниці. Келен навіть не намагалася зупинити Морд-Сіт. Принаймні шкоди вона нікому не завдавала. Солдати, побачивши Келен в шкіряних обладунках, з д'харіанськім мечем біля стегна і руків'ям Меча Істини над плечем, забиралися з її шляху і без допомоги Кари.

Поблизу впрягали в фургон коней. Солдати кричали і лаялися. Коні заперечливо іржали. По табору носилися солдати, поспішаючи доставити послання. Народ квапливо відскакував убік, щоб забратися з дороги летячих фургонів — з-під коліс в різні боки летів бруд. Довга колона списників, по п'ять у ряд, вже була на марші, йдучи в грізну темряву. За ними відправлялися лучники.

Доріжка до хатинки була викладена камінням, щоб не доводилося шльопати по бруду, але куди гірше бруду були хмари комарів, доводилося бігцем бігти, щоб вони вкінець не обліпили лице. Дощ хлинув, ледь Келен з Карою переступили поріг хатинки. У хатинці знаходилися Зедд, Еді, генерал Мейфферт з кількома офіцерами і Верна з Уорреном. Всі юрмилися навколо столу, на якому лежало штук шість карт.

Обстановка в кімнаті була напруженою.

— Коли? — Запитала Келен, навіть не привітавшись.

— Тільки що, — відповів генерал Мейфферт. — Вони згортають табір. Але до атаки не готуються — просто будуються в маршові колони, щоб рухатися далі.

— Хто-небудь має уявлення, в яку сторону? — Потерла брову Келен.

Генерал переступив з ноги на ногу, видаючи своє роздратування.

— Розвідники повідомляють, що, судячи з усього, на північ. Подробиць поки немає.

— Вони не йдуть на нас?

— Ну, змінити напрямок вони можуть в будь-який момент або просто відправити сюди армію, але на даний момент, схоже, ми їх не цікавимо.

— Джегану немає необхідності йти на нас, — зауважив Уоррен. Келен він здався дещо блідим. Нічого дивного. Треба думати, всі вони зараз мають блідий вигляд. — Джеган відмінно знає, що ми самі за ним потупаємо. Так що навіть не чухнеться, щоб рушити сюди на нас.

Келен не могла відкинути його логіку.

— Раз він рухається на північ, то напевно розуміє, що ми не залишимося тут.

Імператор змінив тактику. Знову. Келен ніколи не бачила воєначальника, подібного йому. У більшості військових є улюблені ходи. Вигравши одну битву за допомогою певної тактики, вони потім потерплять десятки поразок, дотримуючись тієї ж тактики, вважаючи, що коли один раз вийшло, то буде виходити і далі. У деяких просто не вистачало мізків. Цих було взагалі легко прорахувати. Їх тактика була простою, як двічі два. Вони попросту жбурляли людей в атаку, як гарматне м'ясо, сподіваючись задавити противника числом. Інші були розумніші, винаходячи по ходу справи нові тактичні ходи. Але ці, як правило, були занадто високої про себе думки і закінчували життя на вістря списа. Інші рабськи воювали по підручниках з тактики, вважаючи війну якимось різновидом гри, в якій кожна сторона зобов'язана дотримуватися певних правил.

Джеган же був зовсім іншим. Він вчився розуміти супротивника. У нього не було улюблених ходів. Після того як Келен завдала йому шкоди швидкими набігами на самий центр його табору, він перейняв цю тактику і, замість того щоб обрушити на д'харіанців всю свою орду, відповів таким же набігом, і вельми успішно. Деяких можна змусити раз за разом робити дурні помилки. Джеган ніколи не здійснював однієї і тієї ж помилки двічі. Він міцно тримав у вузді свою гординю і знову міняв тактику, не опускаючись до того, щоб доставити Келен задоволення, кинувшись у контратаку.

Д'харіанцам все ще вдавалося кусати його. Їм вдалося знищити безпрецедентну кількість імперців. Імперський Орден — з далекого півдня, а значить, незвичний і погано підготовлений до суворих зимових умов Нового світу. Більше півмільйона чоловік попросту замерзли. Ще кілька сотень тисяч померли від лихоманки і хвороб, викликаних важкими польовими умовами.

Одна лише зима обійшлася Джегану майже в три чверті мільйона чоловік. Це було незбагненно.

У Келен на південних підступах до Серединних земель було під командуванням близько трьохсот тисяч. У звичайних умовах така армія могла зруйнувати будь-якого ворога.

Безперервно надходячі з Старого світу новобранці не тільки заповнили втрати, але й збільшили чисельність орди. Тепер чисельність армії Джегана перевищувала два з половиною мільйони. І з кожним днем збільшувалася.

Джеган всю зиму спокійно просидів на місці. У таких погодних умовах битися було просто неможливо. І він мудро перечікував холоди. І коли весна прийшла — він продовжував сидіти. Схоже, Джеган досить розумний, щоб розуміти — ведення військових дій по весняному бездоріжжю смерті подібно. Можна втратити всі фургони з провіантом, якщо вони засядуть в багнюці. Річки нездоланні через повені.

А втрата фургонів — ця повільна смерть від голоду. Кавалерія на розгрузлому грунті марна. Піхота, звичайно, могла піти в атаку, але без підтримки це швидше за все закінчилося б безглуздою бійнею, причому без особливого виграшу.

Джеган все весняне бездоріжжя пересидів на місці. Його міньйони не без користі провели цей час, поширюючи чутки про Джегана Справедливого. Келен прийшла в лють, отримавши рапорт через кілька тижнів після появи «мирних посланців», що з'явилися в різних містах Серединних Земель з промовами про те, що Орден об'єднує весь світ на благо всього людства. Вони обіцяли мир і процвітання, якщо міста впустять Орден.

Тепер, коли нарешті прийшло літо, Джеган відновив свою кампанію. Він планував зі своєю ордою нанести візит в ті міста, в яких побували його посланці.

Двері різко розкрилися. Це була Ріккі. Морд-Сіт виглядала так, ніби не спала кілька діб.

Кара підійшла до неї — на той випадок, якщо знадобиться допомога, — але безпосередньо допомоги не запропонувала. Морд-Сіт терпіти не могли приймати допомогу на очах у сторонніх.

Підійшовши до столу, Ріккі поклала два ейджі.

Келен на мить заплющила очі, потім подивилася в палаючі блакитні очі Ріккі.

— Що трапилося?

— Не знаю, Мати-сповідниця. Я знайшла їх голови, нанизані на кілки. Їх ейджі були прив'язані внизу. Келен стримала гнів.

— Ну, Ріккі, тепер ти задоволена?

— Галина і Сольвейг померли так, як будь-яка Морд-Сіт хотіла б померти.

— Галина і Сольвейг померли марно, Рікка. Вже після першої четвірки ми знали, що це не спрацює. З соноходцем в мозку маги невразливі для Морд-Сіт.

— Це могло бути і щось інше. Якби ми могли захоплювати магів так, як їх можуть захоплювати Морд-Сіт, то отримали б цінних бранців. Заради цього варто було ризикнути. Їх маги можуть одним помахом руки змести тисячі солдатів.

— Мені зрозуміле твоє бажання, Ріккі. Однак одне тільки бажання не робить це можливим. І у нас є шість мертвих Морд-Сіт, що підтверджують реальний стан речей. Не можна розкидатися життями лише тому, що відмовляєшся приймати істину.

— І все ж вважаю…

— Нам тут належить вирішувати важливі речі. У мене немає часу на твої домисли. Я — Мати-сповідниця і дружина Магістра Рала. Ти будеш робити те, що я наказую, або поїдеш звідси. Ясно?