Він проковтнув черговий шматок і підняв очі.

— Мій кінь. — Капітан почав підніматися. — Коли пані Кара… Я забув про коня. Мені потрібно…

— Їжте. — Річард встав і ляснув капітана Мейфферта по плечу, змушуючи залишатися на місці. — Я все одно збирався піти подивитися, як там наші коні. Заодно подивлюся і вашого. Думаю, він теж не відмовиться від води і вівса.

— Але, Магістр Рал, я не можу допустити, щоб ви…

— Їжте. Це заощадить час. Коли я повернуся, ви вже покінчите з вечерею і відрапортуете мені, як годиться. — Річард розчинився у темряві, і звідти долинув його голос:

— Але боюся, у мене як і раніше не буде ніяких розпоряджень генералу Райбаху.

Тепер тишу порушував лише скрекіт цвіркунів. Вдалині закричав якийсь нічний птах. За найближчими деревами заіржали коні — напевно, зраділи появі Річарда. Під скелястий навіс зрідка заповзав клаптик туману, обдаючи щоки Келен вологою. Їй дуже хотілося повернутися набік і закрити очі. Річард дав їй трохи трав'яного настою, і ліки вже починали свою заколисуючю дію. Принаймні біль вони теж дещо заспокоювали.

— Як ви себе почуваєте, Мати-сповідниця? — Запитав капітан Мейфферт. — Всі за вас дуже турбуються.

Сповідницям рідко доводилося зустрічатися з такою теплою і щирою турботою. У Келен ледь сльози на очі не навернулися.

— Поступово одужую, капітан. Повідомте всім, що я вже скоро остаточно прийду в себе. Ми їдемо в одне тихе містечко, де я зможу насолоджуватися свіжим повітрям і трохи відпочити. Впевнена, що остаточно видужаю ще до осені. І сподіваюся, що до того часу Річард буде… трохи менше турбуватися за мене і зможе повернути свої думки до насущних військових справ.

Капітан посміхнувся:

— Усі будуть щасливі дізнатися, що ви видужуєте. Навіть порахувати не можу, скільки людей говорили мені перед від'їздом, що хочуть дізнатися про ваше самопочуття.

— Передайте їм, що зі мною все буде в порядку, і я прошу їх не хвилюватися за мене, а побільше піклуватися про себе.

Капітан зачерпнув ще ложку. По його очах Келен бачила, що воїна турбує ще щось. Але висловив він свою тривогу не відразу, а через деякий час.

— Нас також турбує, що ви з Магістром Ралом потребуєте захисту.

Кара, яка і без того сиділа прямо, примудрилася випрямитися ще більше, надавши своїй позі загрозливого характеру.

— Магістр Рал і Мати-сповідниця не залишилися без захисту, капітан. У них є я. Коли є Морд-Сіт, немає потреби в красивих бронзових гудзиках.

Цього разу офіцер не відступив. В його голосі виразно зазвучали владні нотки.

— Мова не йде про прояв неповаги або недооцінку, пані Кара. Як і ви, я поклявся охороняти їх, це мій обов'язок. Ці бронзові гудзики і раніше зустрічалися з ворогом, захищаючи Магістра Рала, і мені не віриться, що Морд-Сіт захоче усунути мене з однієї лише гордині.

— Ми їдемо в далеке відокремлене місце, — поспішно втрутилася Келен. — Мені здається, що самотність і присутність Кари будуть достатнім захистом. Якщо Річард думає інакше, він це скаже сам.

Капітан знехотя кивнув.

Відправившись разом з Келен на північ, Річард не став брати з собою охорону. Келен знала, що він зробив це цілком свідомо. Взагалі Річард нічого не мав проти озброєної охорони і раніше не заперечував, коли їх супроводжував озброєний загін. Кара теж наполягала на військовому супроводі, однак навряд чи вона зізналася б у цьому капітану Мейфферту.

Вони досить довго пробули в Андері з капітаном і його елітною гвардією. Келен знала, що він чудовий командир. На вигляд йому було років тридцять. Напевно, він служив уже років десять і був ветераном багатьох кампаній.

В різких рисах його обличчя ще тільки почала проступати зрілість дорослого чоловіка.

Протягом століть завдяки війнам, міграції та окупації інші культури змішувалися з д'харіанською, розбавляючи кров і виводячи нові типажі. Високий широкоплечий капітан Мейфферт був чистокровним д'харіанцем, синьооким і світловолосим. Як і Кара. Чарівні пута були сильніше всього у чистокровних д'харіанців.

Прикінчивши приблизно половину миски, капітан оглянувся і подивився у темряву, де зник Річард. А потім погляд його ясних блакитних очей спрямувався на Келен і Кару.

— Не хочу нікого образити або образити і сподіваюся, що мої слова не прозвучать недоречно, але чи можу я задати вам обом… делікатне питання?

— Можете, капітане, — відказала Келен. — Тільки не обіцяю, що ми відповімо.

Капітан задумався, але все ж продовжив:

— Генерал Райбах і деякі офіцери… Ну, були деякі розмови щодо Магістра Рала. Звичайно, ми йому цілком довіряємо, — поспішно додав капітан. — Правда, довіряємо. Просто річ у тому…

— Так що ж вас тоді турбує, капітан? — Насупилася Кара. — Якщо ви так йому довіряєте. Мейфферт повозив ложкою по мисці.

— Я був у Андері і бачив все, що там сталося. Я знаю, як багато він зробив… І ви теж, Мати-сповідниця. Жоден Магістр Рал до нього не цікавився думкою народу. Раніше єдине, що мало значення, — це бажання Магістра Рала. А потім, після всіх вмовлянь, народ відкинув його пропозицію. Відкинув його самого. Він відіслав нас до основних сил і просто кинув, щоб відправитися сюди, в невідому глушину. У вигнання або куди там ще. — Він помовчав, підшукуючи слова. — Ми не дуже… все це розуміємо. — Капітан знову замовк, дивлячись на вогонь. Потім підняв очі й продовжив:

— Ми побоюємося, що Магістр Рал втратив волю до боротьби. Що йому все стало байдуже. Або, може… він боїться битися?

Келен зрозуміла, що офіцер побоюється, що його покарають за ці слова, але він повинен був почути відповідь і був готовий йти на ризик. Напевно, саме тому він сам приїхав з доповіддю, замість того щоб відправити гінця.

— Годин за шість до того, як приготувати ось цей славний горщик рису з бобами, — по-світському повідомила Кара, — Магістр Рал убив близько двадцяти чоловік. Сам. Один. Порубав, як дерево на шматки. Така жорстокість вразила навіть мене. Мені він залишив тільки одного. Нечесно з його боку, на мій погляд.

Капітан Мейфферт полегшено зітхнув, відвів погляд від лиця Кари й знову втупився в миску, помішуючи вариво.

— Цю новину сприймуть з великим ентузіазмом. Спасибі, що розповіли, пані Кара.

— Він не може віддавати накази, — вимовила Келен, — він упевнений в тому, що якщо зараз він кине війська проти Імперського Ордена, то прирече нас на поразку. Якщо він вплутається у війну занадто рано, у нас взагалі не буде жодних шансів на перемогу, — так він говорить. Він вважає, що повинен дочекатися слушного моменту, от і все. Нічого більше.

Келен відчувала себе дещо незатишно, виправдовуючи дії Річарда, адже сама вона зовсім не була з ним згодна. Вона знала, що зараз в першу чергу необхідно з'ясувати, наскільки далеко просунувся Орден, і зупинити грабежі та вбивства.

Капітан деякий час обмірковував почуте, повільно пережовуючи коржик. Насупившись, він змахнув рукою.

— У військовій теорії є точне визначення такої стратегії. Якщо є вибір, атакувати треба тільки тоді, коли це вигідно тобі, а не противнику. — Поміркувавши ще трохи, він з натхненням продовжив:

— Куди краще наступати в підходящий момент, ніж вплутуватися в битву завчасно. Так чинять тільки погані командири.

— Цілком вірно. — Келен поклала праву руку на чоло. — Може бути, ви поясните вашим офіцерам саме так: ще не час віддавати накази, лорд Рал чекає відповідного моменту. Можливо, таке формулювання буде більш зрозуміла вам і вашим братам по зброї.

Капітан доїв коржик, продовжуючи зосереджено міркувати.

— Я, безумовно, довіряю Магістрові Ралу. І інші теж, я знаю. Але здається мені, таке пояснення їм додасть ще більше впевненості. Тепер я розумію, чому він вирішив покинути нас: щоб уникнути спокуси і не вплутатися в битву завчасно.

Келен дуже хотілося б бути настільки ж впевненою. Вона згадала, як Кара запитала, яким чином люди зможуть довести Річарду, що гідні його. Вона знала, що Річард навряд чи знову погодиться на голосування, але рішуче не розуміла, яким ще чином люди зможуть себе проявити.