Але при цьому чародійка здавалася йому просто чарівною, хоча вона і була стара.

Вони мовчки крокували по дорозі в сторону маєтки. Мовчання чомусь турбувало Несана. Цікаво, а може вона за допомогою своєї магії прочитати його думки?

Несан глянув на неї. Вроді як вона на його думки ніякої уваги не звертає.

— Не заперечуєте, Франка, якщо я запитаю, що це? — Вказав він на її шию. — Ця стрічка? Я ніколи ні на кому такого не бачив. Це якось пов'язано з магією?

Вона розреготалася.

— А чи знаєш, Несан, що ти перший, хто за багато років запитав мене про це? Навіть якщо ти занадто мало знаєш, щоб боятися ставити чаклунці настільки особисте питання.

— Пробачте, Франка. Я не хотів вас образити. Несан вже почав турбуватися, чи не розлютив її. От уже чого йому точно не потрібно, так це злити андерку, та ще й чародійку до того ж. Якийсь час вони йшли мовчки. Несан засунув змоклі долоні в кишені. Нарешті вона заговорила:

— Справа не в цьому, Несан. Це не образа. Просто твоє питання викликало важкі спогади.

— Пробачте, Франка. Мені не слід питати. Іноді я говорю дурниці. Вибачте.

Він уже шкодував, що не пішов пити. Буквально через пару кроків вона зупинилася і повернулася до нього:

— Ні, Несан, це не було безглуздо. Ось.

Вона підчепила стрічку і відсунула убік, щоб йому було видно. Хоча було досить темно, несан в світлі вечора роздивився товсту роздуту смужку, воскову на вигляд, яка охоплювала їй шию. Йому здалося, що це якийсь моторошний шрам.

— Одного разу дехто намагався мене вбити. Тому що я володію магією. — У її повологлих очах відбивався місяць. — Серін Раяк і його поплічники.

Несан зроду не чув цього імені.

— Поплічники? — Вона поправила стрічку.

— Серін Раяк ненавидить магію. І у нього є поплічники, які поділяють його погляди. Вони переконують людей виступати проти людей з даром. Приводять натовп у стан несамовитої ненависті й жадоби крові. Немає нічого гіршого натовпу, у якої в голові лише бажання когось убити. Те, на що одній людині не вистачило б сміливості, запросто можна здійснити скопом, якщо всі вирішать, що це правильно. Натовп живе своїм життям. Це щось начебто зграї собак, які переслідують самотню жертву. Раяк спіймав мене і надів мотузку на шию. Вони зв'язали мені руки за спиною. Знайшли дерево, перекинули кінець мотузки через гілляку і підняли мене над землею за допомогою петлі на шиї.

Несан прийшов в жах.

— Добрі духи! Це ж має бути по звірячому боляче! Вона, втупившись у порожнечу, здавалося, не чула його.

— Піді мною склали дрова. Збиралися розвести велике багаття. Але не встигли його запалити — я зуміла втекти.

Несан мимоволі потер шию, намагаючись уявити, як це — висіти в петлі.

— Ця людина, Серін Раяк, він хакенець? — Рушивши далі, вона похитала головою.

— Щоб бути мерзотником, не обов'язково бути хакенцем, Несан.

Якийсь час вони йшли в мовчанні. У Несана склалося стійке переконання, що вона витає десь далеко, згадуючи, як висіла в петлі. Він дивувався, чому вона тоді не задихнулася. Може, вирішив він, тому що петля не була тугою, зав'язаною не ковзаючим вузлом.

Цікаво, як їй вдалося втекти? Але Несан розумів, що вже досить, і не наважився запитати.

Він слухав, як під ногами хрустять камінчики, і нишком поглядав на Франку. Вона більше не здавалася щасливою, якою була спочатку. Краще б він тримав язик за зубами!

Нарешті він вирішив запитати її про те, що перед тим викликало у неї посмішку. До того ж саме про це він в першу чергу і хотів її розпитати і заради цього пішов з нею.

— Франка, а який він, замок Чарівника? Він мав рацію: вона посміхнулася.

— Величезний! Ти навіть уявити собі не можеш, а я не зможу пояснити. Він стоїть на горі, високо над Ейдіндрілом, за кам'яним мостом, перекинутим через прірву в тисячі футів завглибшки. Частина замку вирубана прямо в скелі. Широкі, як дорога, бастіони, що з'єднують різні будинки, які підносяться, як скелі. Стіни з бійницями. І височенні вежі. Він чудовий.

— А ви бачили Шукача Істини? Або Меч Істини, коли там були?

— Знаєш, взагалі-то так, — насупилася вона. — Моя мати була чаклункою. І ходила в Ейдіндріл побачити Великого Чарівника. Не знаю навіщо. Ми пройшли по одному з бастіонів в анклав Великого Чарівника. У нього свої, окремі покої, де зберігаються всілякі дива. І я пам'ятаю блискучий блискучий меч.

Їй явно подобалося про це розповідати, тому Несан запитав:

— І який він? Анклав Великого Чарівника? І Меч Істини?

— Так, дай-но пригадати… — Вона задумливо потеребила підборіддя і почала розповідь.

Потягнувшись за ручкою, яка скотилася, Далтон Кемпбелл побачив, що в його кабінет входить якась жінка. По товстих щиколотках він, навіть не підводячи очей, зрозумів, що заявилася Хільдемара Шанбор. Якщо десь і є жінка з більш жахливими ногами, то Далтону вона ще не попадалася.

Він поклав ручку на стіл і, посміхнувшись, встав.

— Пані Шанбор! Проходьте, будь ласка!

В освітленій сонцем приймальні чергував Роулі, готовий в будь-який момент зібрати гінців, якщо ті знадобиться Далтону. Зараз потреби в них не було, але, враховуючи візит Хільдемари Шанбор, дуже навіть ймовірно, що скоро з'явиться.

Пані Шанбор закрила двері, а Далтон, обігнувши стіл, відсунув для неї стілець. На ній була вовняна сукня солом'яного кольору, що підкреслювала хворобливу блідість її шкіри. Поділ сукні доходив до середини гомілок. Товсті ноги були подібні до колон.

Ледь удостоївши поглядом запропонований стілець, Хільдемара залишилася стояти.

— Щасливий вас бачити, пані Шанбор.

— Ах, Далтон, ну чому ви завжди такий чинний? — Посміхнулася вона. — Ми з вами досить довго знайомі, щоб ви могли називати мене просто Хільдемара. — Далтон відкрив рот, щоб подякувати їй, але вона додала: — Наодинці.

— Звичайно, Хільдемара.

Хільдемара Шанбор зроду не приходила, щоб поцікавитися чимось настільки повсякденним, як поточні справи. Вона завжди була як холодний вітер перед бурею. Далтон вирішив, що краще, якщо гроза вибухне сама, без його допомоги. І ще він вирішив вести себе і далі цілком офіційно, незважаючи на цей її демарш з ім'ям.

Хільдемара злегка насупилася, ніби щось відволікло її увагу. Вона потягнулася до його плеча — так, немов помітила стирчачу нитку. Б'юче в вікна сонячне світло грало на каменях перснів і рубіновому намисті. У цієї сукні декольте було куди як скромніше, ніж у дам на бенкеті, але, на погляд Далтона, могло бути й поменше.

Суто жіночим легким рухом Хільдемара зняла неіснуючу нитку і пригладила тканину. Далтон скосив погляд на плече, але нічого не побачив. Задовольнившись, вона ніжно провела рукою по його плечу.

— Ах, Далтон, у вас розкішні плечі! Такі м'язисті і міцні. — Вона подивилася йому в очі. — Вашій дружині пощастило, що у неї такий чоловік.

— Дякую, Хільдемара. — З обережності він не вимовив більше ні слова.

Вона торкнулася його щоки. Унизані кільцями пальці ковзнули по обличчю.

— Так, ваша дружина — щаслива жінка.

— А ваш чоловік — щасливий чоловік. — Засміявшись, вона прибрала руку.

— Так, йому часто щастить. Але, як кажуть, те, що на перший погляд здається удачею, — всього лише результат безперервної практики.

— Мудрі слова, Хільдемара.

Цинічний сміх замовк, і вона торкнулася рукою його коміра, ніби бажаючи поправити. Пальці побігли по шиї, торкнулися мочки вуха.

— Я чула, що ваша дружина вірна вам.

— Я щаслива людина, добродійко.

— І ви вірні їй теж.

— Я дуже її люблю і дотримуюся даної нами обітниці.

— Як мило, — посміхнулася вона і вщипнула його за щоку — швидше стервозно, ніж грайливо. — Що ж, сподіваюся якось умовити вас стати трохи менше… скутим у поглядах, скажімо так.

— Якщо знайдеться жінка, яка зможе коли-небудь розширити мій кругозір, то це будете ви, Хільдемара. — Вона поплескала його по щоці й знову цинічно розсміялася.