Та й як, втративши магію, він зможе забрати звідси цю книгу?

— Яка чудова річ, — прошепотів Зедд, дивлячись, як жінка повільно гортає сторінки.

— Так, вірно! — Відповіла вона з глибокою повагою. — Іноді я йду в сховище і просто сиджу там і дивлюся на цю книжку, написану Йозефом Андером, і уявляю, як його пальці гортають сторінки. Мене від цього тремтіння проймає, — Зізналася вона.

— Мене теж, — кивнув Зедд.

Судячи з усього, їй сподобалися його слова.

— Як шкода, що ніхто так і не зміг її перевести. Ми навіть не знаємо, на якій це мові. Деякі з наших вчених вважають, що це стародавній шифр, яким користувалися чарівники. Йозеф Андер був чарівником, — довірливо повідомила вона. — Ніхто про це не знає, але це так. Він був великою людиною.

Цікаво, подумав Зедд, звідки вони можуть знати, великий він чи ні, якщо поняття не мають, що він понаписував. Ах, ну так, саме тому-то вони і вважають Андера великим.

— Чарівник, — повторив Зедд. — А мені завжди здавалося, що чарівники хочуть, щоб їх слова всі знали.

— Ах, ну правда ж, ви нічого не розумієте в чарівниках, Рубен! — Посміхнулася Ведетта. — Всі вони такі таємничі… І взагалі…

— Може бути, — неуважно кивнув Зедд, намагаючись відшукати хоч одне знайоме слово в миготячому перед очима тексті. Нічого.

— Але я знаю, що це. Ось це ось, — шепнула Ведетта, швидко стрельнувши очима по сторонах. І тицьнула в сторінку мало не в кінці книжки. — Ці ось слова мені чисто випадково. вдалося розшифрувати. Тільки ці два слова.

— Правда? — Зедд подивився на вказані слова. — «Фуер Обвенс». — Він глянув у сяючі очі співрозмовниці. — Ведетта, вам дійсно відомо, що означає «Фуер Обвенс», чи це лише ваша здогадка?

Вона суворо насупилася.

— Дійсно відомо. Абсолютно випадково в інший книжці, «Влада Трутнів», я натрапила на ці ж слова. Там дається значення. У цій книжці написано про…

— Значить, ви розшифрували ці два слова? І що ж вони означають? — Вона кивнула:

— Гаряча піч.

— Ви здогадуєтеся, про що йде мова? — Швидко запитав Зедд.

— Вибачте, ні. — Вона випросталася. — Вже пізно, Рубен. Стражники сказали, що після того, як ви подивитеся ось це, вони хочуть закрити бібліотеку.

Зедд навіть не намагався приховати розчарування.

— Звичайно-звичайно! Всі хочуть піти додому, поїсти і лягти спати.

— Але ви можете прийти завтра, Рубен. Я охоче допоможу вам і завтра.

Зедд потеребив губу. Думки мчали галопом, переварююючи все, що вдалося вивудити, намагаючись знайти йому застосування. Нічого не витанцьовувалося.

— Що? — Підняв він очі. — Що ви сказали?

— Я сподіваюся, що ви приїдете сюди завтра. Я охоче допоможу вам знову. — Вона соромливо посміхнулася. — З вами набагато цікавіше працювати, ніж з іншими. Рідко хто хоче копатися в стародавніх книгах, як ви. По-моєму, це сором і ганьба. Нинішнє покоління зовсім не поважає знання минулих років.

— Та вже, це точно, — погодився Зедд. — Я із задоволенням прийду завтра, Ведетта. — Вона знову почервоніла.

— Можливо… Можливо ви погодитеся піти в мої покої і повечеряти зі мною?

— Я б охоче, Ведетта, — посміхнувся Зедд, — ви дійсно дуже славна, але, на жаль, це неможливо. Я прийшов з Франкою. Я її гість, і нам потрібно повернутися в Ферфілд і обговорити результати наших пошуків. За моїм проектом, ви ж знаєте. На рахунок закону.

Ведетта відразу посмутніла, зморшки на її обличчі зробилися глибше.

— Я розумію. Що ж, сподіваюся побачити вас завтра. Вона зібралася піти, але Зедд вхопив її за рукав.

— Ведетта, може бути, ви дозволите прийняти вашу пропозицію завтра? Якщо вона залишається в силі?

Жінка прояснилася.

— Ах, ну звичайно! Взагалі-то завтра навіть краще! У мене буде можливість… Коротше, завтра цілком підійде. Моєї доньки напевно завтра ввечері не буде, і ми чудово повечеряємо удвох. Мій чоловік помер десять років тому, — додала вона, мнучи комір сукні. — Він був хорошою людиною.

— Упевнений, що хорошою. — Зедд встав і відважив жінці низький уклін. — Отже, до завтра. І спасибі, що показали мені цю рідкісну книжку зі сховища. Для мене це велика честь.

— На добраніч, Рубен! — Жінка відкланялася і віддалилася, сяючи посмішкою.

Зедд помахав їй рукою, обдарувавши відповідь усмішкою. Як тільки Ведетта зникла в сховище, чарівник повернувся до Франки:

— Йдемо.

Франка акуратно закрила книги, встала з-за столу. Зедд запропонував їй руку, і вони разом попрямували вгору по сходах. Світло ламп відбивався від широких різьблених дубових поручнів.

— Є що-небудь? — Пошепки запитала Франка, коли вони достатньо віддалилися від цікавих вух.

Зедд озирнувся, щоб пересвідчитися, чи немає поблизу когось із тих, хто виявляв до них зайвий інтерес в бібліотеці. Підозру викликали як мінімум троє, але всі вони сиділи занадто далеко, колупаючись в своїх паперах і книжках. Вони нічого не чули… якщо тільки не володіли магічним даром.

Втім, магія тепер не діяла, а значить, цього можна було не побоюватися. Хоч якась користь від шимів.

— Ні, — приречено відповів Зедд. — Нічого вартого.

— А що це за книжечку вона приносила зі сховища?

Ту, що не дала тобі в руки?

— Нічого корисного, — відмахнувся Зедд. — Книга написана древнєд'харіанською мовою. — Тут він покосився на Франку. — Хіба що ти знаєш древнед'харіанську?

— Ні. Я взагалі бачила древнєд'харіанські написи рази два в житті.

Зедд зітхнув:

— Ця жінка знає у всій книжці значення лише двох слів. І означають вони в перекладі «гаряча піч». — Франка, зупинилася.

— Гаряча піч?

— Ти знаєш, що це може означати? — Насупився Зедд.

Чарівниця примружилася, риючись у спогадах.

— Ну… Є одне аномально гаряче місце з назвою Піч. Печера. Там відчувається сила — магія, — В цій гарячій печері. Але там більше нічого немає.

— Не розумію.

— Я теж, — знизала плечима Франка. — Там нічого немає, але це дуже дивне місце, дивину якого можуть оцінити тільки володіючі чарівним даром. Там виникає таке відчуття… Ну, я не знаю… Просто, коли ти там стоїш, в Печі, здається, ніби крізь тебе тече сила. Але ті, у кого дару немає, не відчувають нічого.

Вона озирнулась, перевіряючи, чи не слухає хто.

— Про це місце ми нікому не розповідаємо. Це таємне місце. Тільки для обдарованих. Оскільки ми не знаємо, що там таке, то тримаємо печеру в таємниці.

— Мені необхідно туди потрапити. Ми можемо відправитися туди негайно?

— Це високо в горах. Кілька днів шляху. Якщо хочеш, можемо виїхати завтра вранці. Зедд задумався і похитав головою.

— Ні, я волію поїхати один. — Було видно, що Франка не змогла приховати образи. Правда, якщо це те, що він думає, їй не слід там знаходитися. До того ж Зедд погано знав чарівницю. Чи можна їй довіряти до кінця?

— Послухай, Франка, не виключено, що це дуже небезпечно. Я в житті собі не прощу, якщо з тобою щось трапиться. Ти вже й так пожертвувала заради мене своїм часом, і я доставив тобі чимало клопоту. Ти і так досить ризикувала.

Схоже, ці слова її дещо втішили.

— Здається, комусь доведеться завтра сказати Ведетті, що ти не зможеш прийти на вечерю. Вона засмутиться. — Франка посміхнулася. — У всякому разі, я б на її місці точно засмутилася.

Стягуючи сідло з Павучихи, Зедд крякнув від тягаря. Старий він вже для такого роду вправ, ось що. Зедд посміхнувся.

Він опустив сідло на колоду — не хотілося класти на землю. Павучиха з радістю розлучилася з рештою упряжі, яку Зедд прилаштував на колоді поверх сідла і прикрив попоною.

Колода з поклажею лежала під старою ялиною — хоч якесь, але укриття від негоди. Поверх укритого попоною сідла чарівник накидав побільше гілок, щоб укрити упряжвід дощу — а в тому, що дрібний дощик скоро перетвориться у зливу, Зедд ні хвилини не сумнівався.

Павучиха мирно щипала траву, косячи на господаря одним оком і пасучи вухами. Триденна подорож вздовж Драні і в гори виявилася непростою. Причому Зедду доводилося куди гірше, ніж коню. Кобилка-то не стара. Переконавшись, що Павучиха цілком задоволена життям, Зедд зайнявся справою.