Що за гойське зайняття, скажи мені? Робити ляльок-виродків зі сміття? Хіба людських виродків зі сміття бракує? Ніколи мені цього не зрозуміти. Молодь. Тягне їх до паскудства, виклик суспільству вони кидають… Та це суспільство мало їх усіх на увазі, використовувало, використовує та використовуватиме завжди саме це – їхнє бажання випхатися нагору за будь-яких умов та паскудити іншим на голови. Юліє, Юліє… Хоча, може, це й талановито? Не знаю. Не знаю та не розумію. Я коли дізналася, довго розмірковувала, чи говорити Семенові, а потім подумала: «Та вони там раніше за нас про таке дізнаються». Сказала. То був якраз той випадок, коли добре, що я не чула його відповіді, можу собі уявити, як він нас усіх картав! Вона ж юридичний закінчила, думали: продовжуватиме династію, а вона… Про що тут говорити… З іншого боку, зараз таке коїться в юридичному світі, що краще, можливо, ліпити ляльки з гівна, ти вже вибач, Женю, стару маразматичку». – «Макс не одружений, ні. Працює аналітиком, дорослий зовсім, дуже дорослий. Занадто».
«Щось ти сумний, Женю. Я розумію, що біля могили батька не будеш стрибати та рок-н-ролити, але ти все одно дуже сумний. Що тебе непокоїть?» – «Давайте краще я допоможу вам прибратися». – «Женю, це вже ні. Я з цим сама впораюся, для мене це радість». – «А можна запитати вас?» – «Краще запитай, інакше зараз почну гомоніти про рідних, друзів, пінчера свого Розку та сусіду-наркомана – пожалкуєш, що не спрямував мене в потрібне тобі річище». – «Софіє Аркадіївно, я ж вас давно знаю, і Семена Франсовича теж, і ніколи у своєму житті не бачив більш гармонійної пари. Скажіть, у чому таємниця? Як зберігати стосунки? Від кого це залежить? Як упорядковувати власні емоції, як долати свої підозри? Як відчувати одне одного? Як говорити одне одному про все й не боятися, що тебе хибно зрозуміють, образяться чи образять? Чого вас досі тягне сюди, до Семена Франсовича, поговорити, посміятися, пожалітися? Ви ж не самотня та така екстравертна, вас оточують різні люди, переконаний, що вам цікаві ваші подруги, але ви все одно йдете сюди».
«Правий ти, правий, хлопчику. І подруги в мене є, дуже хороші. І друзі, Семенків спадок, та й не тільки. Я тобі зізнаюся, у мене навіть є залицяльник, дуже приємний чоловік, бадьорий такий старигань, я Семенчику про нього завжди розповідаю… А таємниця? Семенчику подобалася моя вдача перетворювати все на комедію. Прийде він, програв у суді, клієнти наговорили гидотних речей, похмурий, що тобі сказати. А я підійду й розіграю з цього всього комедію, і він уже регоче, плескає в долоні, фантазеркою мене кличе, попустило… Я так свою онкологію налякала. Реготанням. Онкологія подумала: «Навіщо така пришелепувата дурепа там, за обрієм?» – та залишила мене в спокої, відступила.
А Семенчик завжди говорив, що я гарна до нестями. І так говорив, що я, дурна, у це завжди вірила, а потім інші повірили, а що в мені гарного було? Дві ноги-сірники та дупка-картопля. Носате опудало з пишним волоссям. Але вірила. Й інші вірили, залицялися, вірші присвячували, багато чого було… От що, хлопчику мій, треба не так уже й багато: довіряти іншим, вірити собі та жити власним життям». – «І все?» – «Все! Бач, який! Думає, що це легко. А ти спробуй».
І я вперше вдихнув на всю міць легенів. Не тому, що я спробував і все в мене вийшло. А через те, що осягнув: у мене вийде, бо я розумію, що це правильно. Що я відчував? Спокій та впевненість, піднесений настрій. Софіє Аркадіївно, та ви – чаклунка, чарівниця! І красуня! Звісно, що красуня, про це всім відомо! Що вона таке каже, ще батько за нею вмирав…
Шу дивилася на мене мовчки, вичікувала, тільки губи були напоготові – всміхнутися. Я намагався виглядати спокійним. Усміхнувся їй. «Вибач-вибач-вибач», – сказав і поцілував її в ніс. Їй подобалося, коли я цілував її в ніс. «А це що в тебе таке?» – «Юка. Хлопчик. Звати Бірд. Буде стояти в тому кутку». – «Ти його покарала?» – «Ні, я його врятувала. А стояти йому там буде зручніше, юки люблять кутки». – «Будемо пити каву?» Від цієї пропозиції вона засміялася. «А ти знаєш, що в мене є чоловік?» – «І хто він?» – «Дуже підозріла особа». Довіряти іншим, вірити собі та жити власним життям. Я більше не прислухався, що вона кричить, коли ми кохаємося, я кохав її.
А через місяць Максик повідомив нам, що одружується. Зі своєю таємничою валлійкою. Шу, виявляється, навчила його свого старого перевіреного методу: як звабити людину светром. І цього разу він також спрацював. Я сказав, що вона може патентувати ще один метод – як звабити чоловіка шаликом – і видати книжку «Одяг не культ, а засіб зваблення». «Може, через повагу до магії светрів він припинить нарешті воювати з моїми кофтинками?» – реготала вона.
14
Макс зараз був таким кумедним! Він був схожий на мого старого спанієля, який умів відчувати, що за кілька днів батько візьме його на полювання. Тому пес поводився як кумедний бешкетник, бігав по хаті з висолопленим язиком, хвіст його крутився, як маленький пропелер, кілька разів на день він підходив до кожного з членів родини, щоб повідомити про своє мисливське щастя, очі його палали, час від часу він попискував від збудження. «Слухай, ти зараз схожий на мого спанієля…» – почала я і хотіла розвинути свою думку, як Макс образився. «Шу, ну чого ти до нього чіпляєшся, бачиш, він нервується!» – сказав мені Вітовський-старший. Він теж дуже нервувався. Макс образився і на нього. Він сказав, що не нервується й не збирався нервуватися. «Я хіба пудель чи канарка, аби нервуватися?» – запитав він. Я сказала, що він не пудель, тому що він спанієль. Макс почав оглядати кімнату, шукаючи, чим би в мене поцілити. Потім він вийшов на середину і ще раз повторив, що він не нервується, при цьому він так крутив указівний палець лівої руки, що ще трохи – і я б йому повірила та спокійно повезла до травмпункту. Натомість ми його своєю прискіпливістю вже дістали, сил немає – а за кілька днів приїде мати Гаель. «Тобто Гальки», – гигикнули ми разом із Вітовським-старшим, і Макс, тицяючи в нас пальцем: «Ви, ви, які ж ви…» (шкодував, мабуть, що то не револьвер) – вибіг із кімнати.
За годину Вітовський поїхав до офісу, а я залишилася наодинці з невротиками. Вони множилися: один невротик Макс породжував інших. У квартирі з’явився невротик Милиця, який нервувався, тому що був свідком, а ще через те, що йому катастрофічно не подобалася сестра Гаель, яка була дружкою, він звав її «цьоця Лошадь»; та невротичка Гаель, яку лякали наші весільні звичаї. «Я розумію, що тут весілля робити дешевше, але навіть це мене відлякує», – говорила вона мені й одночасно складала гармошкою рукави мого светрика. «Облиште це нервування. Погодьтеся, що весілля набагато веселіше за похорон», – сказала я. Вони здригнулися. «Слухай, а ти можеш нам розповісти якісь кумедні випадки зі свого досвіду?» – «А вам не час іти замовляти квіти і таке інше?» – «А їх замовить та контора, яка нам усе організовує», – відповіла ця публіка. «Щасливчики. У мій час всього цього не було. Треба було шукати тих, хто може дістати сукню, тих, хто може дістати гарну фату, перукарів, квіткарів – щоб квіти були свіжими, а ви про це взагалі можете не турбуватися». З цим вони погодилися. «Добре, розповім вам, як я вперше потрапила на весілля».
Невеличка історія Шу про перше весілля в її житті
То було весілля доньки друзів моїх батьків. Вона мені відразу не сподобалася, тому що не дала приміряти весільну сукню. Що б я з нею зробила? Можна подумати! Сукня була біла, газова, з рукавчиками, подібними на плафони угорської люстри, яка прикрашала стелю нашої вітальні. І ліф, і спідниця були рясно оздоблені білими пластмасовими перлинками та синтетичними рожевими трояндочками. Для мене це були правдиві перлини та справжні троянди, я мліла, коли їх бачила. З огляду на те, що пихата Марина не дала мені приміряти ні сукню, ні фату, я відпорола кілька перлинок та трояндочок, написала на папірці бажання, вирила ямку та поклала весь цей скарб під скло. І цей закопаний дитячий мотлох під склом називався «секрет».
Слід визнати, що моє бажання було не дуже хорошим: «Хочу, щоб Марина впала». От яке то було бажання. І Марина впала, можливо, тому що дві пляшки шампанського на голодний шлунок – занадто для худорлявої знервованої дівчини, а можливо, і через чаклування; у тому віці я вірила в друге.
Коли ми зібралися в палаці, усе було урочисто й чудово. Я розглядала портьєри (оксамитові, бордові, з шовковими китицями) – з них вийшли б класні сукні для принцес. Гардини були довжелезні, я подумала, що сукні можна пошити на всіх моїх подруг. Та й фату легко було зробити – з інших штор, газових і прозорих. Я тільки хотіла запитати маму, чи можна відрізати хоч клаптик (щось мені підказувало, що вкрасти навіть одну занавіску мати не дозволить), як почула чарівний жіночий голос, який проголошував: «Дорогу молодим!» Я подумала, що молодших за мене тут просто немає, і випхалася вперед. Тобто я чимчикувала нагору по сходах по чудовому червоному килиму під помпезну музику, усі шикувалися і дивилися на мене, як на диво. «Чиє це?» – почула я. «Дядю Володю, приберіть Сашку!» – відчайдушно заверещала вередлива Маринка. І мене прибрали. Утішити мене зміг тільки лимонний торт. Поки дорослі наливалися спиртним, я встигла з’їсти три шматки.
Світла постать капризної Марини в сукні з трояндами мене хвилювала. Я все думала, як їй дошкулити, на той час вона вже гепнулася, і я почала вірити у свою чаклунську силу! Нарешті я зрозуміла як. Мати мені розповідала, що коли весілля буде згортатися, Марина візьме свій букетик та кине його в бік незаміжніх подруг; хто першою спіймає його – незабаром вийде заміж. Я подумала, що якби букет вирішила ловити я, у цих кудлатих дівок не було б жодного шансу. Але заміж я не поспішала. Тому прокралася до столу наречених, узяла букет та вклала туди маленький папірець, на якому написала чорним фломастером слово – батька всіх негарних слів. Усього три літери, я їх знала. Букет спіймала дружка, я думаю, їй конче треба було заміж, бо вона була вагітною. Мій напис призвів до фурору. Хтось реготав, хтось хапався за голову, дружка кліпала очима й запитувала: «Це що, натяк? Це що взагалі таке?» А я думала: «Так вам усім і треба, якщо не даєте міряти суконь і не даєте дорогу молодим!» А ще я думала: «Така доросла курка, вагітна, а не знає, що це таке. З трьох літер. Навіть я це знаю». Але від пояснень утрималася.
